Такого, щоб українське село розраховувалося за постачання матеріальних ресурсів для сівби живими грошима, та ще й власними, не було від часів царя Гороха: протягом останніх десяти років вливання в посівну здійснювалися або в рамках державних поставок пально-мастильних матеріалів, добрив та іншого, або за бартером, тобто й у тому, і в іншому випадку натурою. Тим сенсаційнішою виглядає заява, зроблена цього тижня віце-прем’єром із питань АПК: Леонід Козаченко повідомив, що нинішнього року сільгосппідприємства мають 3 млрд. грн. власних коштів для проведення посівної. Саме цим віце-прем’єр пояснив той факт, що до середини березня українські аграрії засіяли ранніми зерновими в 3,5 разу більше площ, ніж було засіяно на аналогічну дату 2001 року, — близько 2 млн. га, що становить 50% запланованого.
Наявність у сільгоспвиробників оборотних коштів, так само як і використання їх за прямим призначенням, не може не викликати задоволення. На жаль, воно буде недовгим. Якщо врахувати, що загальний обсяг запланованих посівів ярових культур (а не тільки ранніх зернових) становить 15 млн. га, витрачені 3 млрд. грн. виявляються краплею в морі фінансових потреб сектора. А ось питання про те, звідки взяти гроші на сівбу ще на 13 млн. га, й досі залишається відкритим. Тим паче, що, за словами Леоніда Козаченка, обсяг кредитів, отриманих аграріями від комерційних банків, становив на середину березня лише 500 млн. грн., що майже наполовину менше порівняно з аналогічним показником 2001 року.
Віце-прем’єр, утім, переконує, що нині АПК отримає 8 млрд. грн. кредитних коштів проти 5,6 млрд. грн. попереднього року. Судячи зі сформованої впродовж 2000 — 2001 р. традиції, Леонід Козаченко має всі підстави для оптимізму. Система кредитування підприємств АПК, у якій дуже істотну роль відігравали державні дотації на здешевлення відсоткової ставки за кредитами аграріїв, виникла 2000 року як альтернатива сумнозвісній практиці державних поставок матеріально-технічних ресурсів на село «натурою» через державні ж структури. 2000 року сума наданих у такий спосіб кредитів становила 818 млн. грн., обсяг же бюджетних компенсацій, направлених на здешевлення кредитних ставок для сільгоспвиробників, — 50,7 млн. грн. 2001 року ці показники виросли відповідно до 2,8 млрд. і 275 млн. грн. Кількість комерційних банків, яка взяла участь у цій програмі, усього за рік — із 2000-го до 2001-го — збільшилася з 51 до 95. Крім того, аграріям вдалося залучити й кредити без бюджетних дотацій: за той-таки період їх сума зросла з одного до практично трьох млрд. грн.
Чи збережеться ця тенденція 2002 року — ось у чому питання! По-перше, у держбюджеті на здешевлення кредитів для сільгоспвиробників передбачено лише 150 млн. грн. По-друге, селяни не поспішають із поверненням вже отриманих позик — до 1 березня 2002 року, за даними МінАП, вони повернули лише близько 30 млн. грн., отриманих із використанням бюджетних коштів для погашення частини вартості банківської кредитної ставки. Вже цього може вистачити, аби погасити ентузіазм комбанків-кредиторів. Хоча можливо також, що банкірів привабить намір Світового банку надати Україні позику у розмірі близько 130 млн. доларів для підтримки існуючої системи кредитування підприємств АПК. Цей намір поки що офіційно не підтверджений, але й не спростований. Проте обережні фінансисти з СБ хочуть «розтягнути» позику на п’ять років і видавати її траншами — залежно від платіжної дисципліни тих, кого кредитують.
Отже, поки аграрії сіють на свої кревні й очікують нових позик, вирішується доля чи не найцікавішого з нововведень в аграрній політиці останніх років — системи кредитування села із залученням як бюджетних коштів, так і приватних інвестицій. У цій ситуації спрогнозувати наслідки практично неможливо: надто вже від багатьох чинників вони залежать. Ясно лише, що у випадку провалу АПК буде відкинутий до часів бартеру (державного чи приватного — не так уже й важливо), шкоду якого для аграрної економіки України доведено вже не раз.