1902 року через Миколаївський порт пройшло 11 процентів загальної кількості експорту хліба з Російської імперії. Минали роки, десятиліття і, здавалося, зникли останні надії на відродження торговельного значення мілітаризованої столиці корабельного краю. Але, попри всі прогнози, рівно через століття, 2002 року, миколаївське ТОВ «Агроекспорт» реалізувало на зарубіжних ринках понад мільйон тонн українського зерна, в основному фуражного, і соняшнику, що приблизно становить 11—12 відсотків усього нашого хлібного експорту. Більше того, частка «Агроекспорту» в загальнонаціональному обсязі має стійку тенденцію до зростання…
По карті ольвійської хори
Взагалі-то ми себе добряче обкрадаємо, муруючи історичний фундамент економіки Півдня лише з кінця ХVIII і початку XIX сторіччя, тобто з часу російської колонізації Дикого поля та його околиць. Так, народження Херсона, Миколаєва, Одеси, юрмища сільських переселенців, промислова розбудова — усе це з тих часів. Але ж землеробство, скотарство, торгівля квітували на наших теренах іще два з половиною тисячоліття тому!
Уже в VI—V ст. до н.е. причорноморська Ольвія успішно торгувала з Хіосом, Самосом, Родосом, Корінфом, Афінами, Гераклією і Синопом. Імпорт — оливкова олія, вино, дорогий посуд, прикраси, головна стаття вивозу — зерно. Хліб давала хора (сільська округа, політично й економічно залежна від полісу, тобто Ольвії), яка займала більшу частину території нинішньої Миколаївщини.
Спливли часи — і торговий люд курсував Південним Бугом та прибережними лиманами вже не на галерах, а на козацьких дубах, морських вітрильниках, пароплавах. Незмінним залишався товар — хліб українського степу. В ХІХ сторіччі одним із головних торговельних центрів Півдня став Вознесенськ: там на щорічному Покровському ярмарку товарообіг сягав кількох мільйонів рублів.
Саме маршрутами, прокладеними ще на карті ольвійської хори, і пішов наприкінці ХХ сторіччя «Агроекспорт», точніше, його засновник і сьогоднішній керівник Геннадій Жильцов.
Автобан «Південний Буг»
1998-го зерновий ринок Прибужжя нагадував клаптикову ковдру. Більш-менш великі закупки здійснювали кияни, донеччани тощо. Інвестування села, розвиток хлібоприймальних підприємств і транспортної інфраструктури — все це в їхні плани не входило. І все ж Жильцов, будучи «своїм» (тривалий час працював завмайстернями і головним інженером у приміському радгоспі, а потім перейшов на бізнес у сфері нафтопродуктів) розумів, що на голому місцевому патріотизмі далеко не заїдеш.
Треба було робити такі ходи, які прив’язували б виробника саме до «Агроекспорту». І найсильнішим стало придбання елеваторів — на той час майже мертвих пам’ятників учорашній економіці. Жильцов ризикував, беручи за зібрані гривня до гривні гроші перший елеватор. Віддавши його в заставу під банківський кредит, викуповував другий, потім за цією ж схемою — третій, четвертий... А взагалі-то варто розшифрувати термін «придбання»: в даному разі йдеться зовсім не про купівлю готових до роботи підприємств. Приміром, Вознесенський елеватор, розбомблений іще німцями в 43-му, довелося відновлювати з нуля, в річковому порту звели потужний сучасний комплекс на пустирищі...
Сьогодні «Агроекспорт» має одинадцять елеваторів загальною місткістю майже 800 тис. тонн зерна. Аж ніяк не применшуючи ролі п’яти залізничних, треба осібно сказати про елеватори водні. Своєрідний автобан «Агроекспорту» — артерія Південного Бугу, судноплавна від Вознесенська до Миколаєва. Тут, на берегах річки, розташовані три елеватори: Вознесенський, Шостаковський і Новоодеський. Кінцева точка транспортування зерна — Миколаївський річковий порт, де «Агроекспорт» має і сховища, і сучасні навантажувачі, і два причали. Часто є можливість обійтися і без причалів: баржі підходять до великих суден прямо на рейді, де свій же плавкран перевантажить зернові чи соняшник.
Злагоджена робота і в порту, і на водних елеваторах приносить відчутну економію. Але головна вигода — від водного «автобану»: якщо залізниці за перевезення однієї тонни зерна на відстань 100 кілометрів (Вознесенськ—Миколаїв) треба заплатити 16—18 грн., автотранспортникам — 26—27, то доставка Південним Бугом обходиться трохи більше 5 грн.
Низькі транспортні витрати дають можливість «Агроекспорту» платити виробникові за хліб більше, ніж платять наявні чи потенційні конкуренти. А отже, й випереджати їх щодо обсягів закупівель. Більше закупівель — більший продаж — більша виручка... Така стратегія Жильцова привела до того, що нині всі водні елеватори Миколаївщини (на Південному Бузі, Березанському лимані) — власність «Агроекспорту». Реанімація хлібоприймальних підприємств, облаштування сотень робочих місць, відновлення судноплавства — в усе це «Агроекспорт» уклав понад 10 млн. доларів.
До нинішнього сезону зерно перевозили 19 барж та ліхтерів вантажопідйомністю від тисячі до півтори тисячі тонн. Недавно купили в Росії три теплоходи («Свята Анна», «Діва Марія» та «Святий Петро» — всі по 2,3 тис. тонн), капітально їх відремонтували. До речі, ремонт здійснювали вдома, на Чорноморському заводі, для якого в нинішній період безпросвітних простоїв таке замовлення — що манна з неба. І тепер, як каже голова правління ВАТ Михайло Прохоров, «Агроекспорт» має не каботажний флот, а сучасну судноплавну кампанію.
Судна — не тільки транспорт, а й, так би мовити, пересувні комори. Ось, приміром, прийшов із Північної Африки великотоннажний теплохід. Стоїть у Миколаєві на рейді. А «Діва Марія» в цей час, пробравшись Березанським лиманом та морем біля Очакова, а потім і Дніпро-Бузьким лиманом, теж кине якір прямо на рейді. Таким чином дві тисячі з гаком тонн пшениці відразу опиняться в заморських трюмах, минаючи конвеєри, склади і т.п. Усього флот «Агроекспорту» може тримати на воді понад 25 тис. тонн хліба.
Самі ж елеватори, на думку Геннадія Жильцова, — як водні, так і залізничні — в недалекому майбутньому стануть самодостатніми агроцентрами. Тобто, тут буде створено цілі комплекси: приймання, переробка, збереження і відвантаження зерна плюс нафтобаза, плюс мехзагін, плюс прилегла земля... Правда, «Агроекспорт» уже має землю, але небагато, в межах півтори тисячі гектарів. Ситуація зміниться, коли земля стане товаром, коли в банках вона ходитиме нарівні з заокеанськими купюрами. Говорить про це Жильцов абсолютно спокійно, без ажіотажного блиску в очах, бо фірма й сьогодні не відірвана од землі, від людей, які її обробляють. Тільки на Миколаївщині «Агроекспорт» тісно співпрацює з 13 районами, 110 сільгоспвиробниками, закуповує продукцію в 15 областях України.
До речі, за словом «співпраця» слід розуміти й закупівлі зерна та соняшнику за найвищими цінами, і кредитування, і поставки дизпального, бензину. Партнери ж наголошують на зацікавленості «Агроекспорту» не тільки в розвитку зернової галузі, а й узагалі в економічному зростанні села. Так, зокрема, А. Римбалович, директор агрофірми імені Петровського Березанського району, не нахвалиться корівками, які, вперше розтелившись, дають щодня по 25 літрів молока. І не забуває сказати, що гроші для придбання племінних теличок виділив «Агроекспорт». Словами найщирішої вдячності на адресу Геннадія Жильцов та його півторатисячного колективу рясніють публічні виступи авторитетних на Миколаївщині керівників сільгосппідприємств, депутатів обласної ради В. Губанова, М.Молдаваненка, О.Чебана: і в ремонті техніки, і в придбанні посівного матеріалу, пального, мастил вони мають ділову підтримку.
І — ще одне. Враховуючи, що в Україні чимало людей, готових перекласти вину за сьогоднішню скруту з хлібом, борошном на всіх експортерів, зазначу, що «Агроекспорт» вивозить переважно зерно, яке на наш стіл не годиться — тобто фуражне. Це по-перше. А по-друге, всупереч своєму «експортному» імені, компанія — ще й найбільший на Миколаївщині імпортер продовольчої пшениці. Нинішнього року вже завезено 41 тис. тонн, робота триває.
«У нас є свій Оронт!»
Олександр Шай, сивочолий, приземкуватий чоловік — вельми цікавий співрозмовник. Його робоче місце — на другому поверсі по-європейськи задзеркаленого офісу «Агроекспорту», посада — зав. сільгоспвідділом. Здавалось би, з його майже піввіковим трудовим стажем нинішня робота — синекура чистої води. Аж ні: кипить і в розмові, і в ділі, літає на своїй «Таврії» по всіх закутках області. Почувши про ольвіополіта Оронта, вшанованого у I ст. до н.е. у Візантії за розвиток торгівлі та приязне ставлення до іноземних торговців, скинувся: «А ви думаєте, наші хлопці гірші? Та я Жильцову тільки за завод не пошкодував би найвищого ордена!»
Олександр Іванович тривалий час був одним з керівників управління хлібопродуктів і добре знає, що то таке для області — не мати свого заводу по переробці соняшнику. Справді, в Чернівцях, де соняхи переважно тільки в кіно бачать, потужний завод є, а в Прибужжі — катма. Треба спершу вагони з насінням відправити на Буковину, а потім так само везти олію сюди. До того ж робочі місця — там, макуха — в їхнє тваринництво, податки — в буковинську казну.
Протягом десятиліть до спорудження олійного заводу на Миколаївщині, яка щороку збирає не менше 200 тис. тонн соняшнику, у держави не доходили руки, в останні роки — тим паче. Плоди сільської праці експортувалися як сировина, без будь-якої переробки. Жильцов же, міцно ставши на ноги в зерноекспорті, знайшов собі нову мороку: почав будувати завод.
Комерція є комерція, тож я не допитувався про взяті кредити, але неважко вгадати, чи болить днями й ночами голова в Жильцова, коли знаєш, що вартість спорудження олієекстракційного заводу — 25 млн. доларів. Розташований практично на території річкового порту, з’єднаний з причалами трубопроводом, він, вийшовши на проектну потужність, щодня зможе перекачувати в танкери по тисячі тонн олії. Устаткування — німецьке, кращих світових зразків, автоматика, в цеху — по два-три чоловіка. Котельня (потужність одного котла — 10—12 тонн пари на годину) даватиме дармову енергію, бо спалюватимуть не вугілля чи газ, а лушпиння від соняшникового насіння. Тож і проблеми з утилізацією відходів не буде.
Першу чергу заводу запустили 4 грудня ц.р., другу й третю запустять наступного. Основний напрям, звичайно, — зовнішній ринок, а для внутрішнього передбачено рафінування олії до 400 тонн на добу. В не дуже віддалених планах — фасування.
Олександр Шай переконаний, що за всієї значущості відновлення елеваторів, розбудови річкового порту, формування власного флоту найбільше за п’ятиріччя «Агроекспорту» досягнення — реалізація ідеї про олійний завод на Миколаївщині. Після відвідин нового підприємства в мене не залишилося жодного аргументу проти.
Оберіг — на всі чотири боки
Офіс «Агроекспорту» — при одеському в’їзді до Миколаєва. Гарна сучасна споруда, дворик з каменями і деревцями, при вході — шість флагштоків, на яких, крім нашого, майорять прапори країн, де активно працює «Агроекспорт». А через дорогу — чималий шмат землі, затиснутий двома паралельними шляхопроводами. Майже пустирище, на якому бовваніє малоестетична металева конструкція з написом «Вас вітає Миколаїв — місто корабелів».
— Знесемо її, — каже Жильцов. — Знесемо і поставимо капличку. Мер уже дав добро. Отут, при початку міста, каплиця захищатиме городян, не пускатиме в Миколаїв нічого лихого, злого. Кажуть, є така сила в каплиці, а люди знатимуть про це, віритимуть і впевненіше триматимуться в житті.
Цю ідею Жильцов підхопив у свого давнього товариша й партнера Олександра Чебана, голови Семенівського сільськогосподарського ЗАТ «Добре життя» Арбузинського району. Той усі чотири сторони села обставив хрестами-оберегами. Не знаю, наскільки це допомогло, але люди в «Доброму житті» живуть добре.
— Отак би й нам у Миколаєві, га? — примружив око Жильцов. — Тут, з одеського боку, збудуємо каплицю ми, з вознесенського, скажімо, — «Трансаміак», з херсонського — турбінний завод, а у Корабельному районі доклали б руку глиноземний та «Океан». Нам обереги не завадять...