Відтоді, як у січні цього року Росія закрила митний шлагбаум перед тваринницькою продукцією з України, сільськогосподарське відомство подає все так, ніби припинення експорту м’яса та молочної продукції до сусідньої країни накликало на вітчизняну тваринницьку галузь усілякі негаразди. Ринок збуту, мовляв, звузився, склади готової продукції затоварилися, а закупівельні ціни на сировину, і без того невисокі, ще більше знизилися. Щойно російські фахівці провели інспекцію кількох десятків наших маслосирзаводів і дозволили ввезення їхньої продукції, тон пояснень дещо змінився. Та зацікавленим особам так і не пояснили, чому після пом’якшення позиції росіян, усунення перешкод на ввезення ситуація з низькими закупівельними цінами на українському ринку залишається майже такою самою, як і раніше, а встановлену Кабміном нижню межу закупівельних цін на молоко заготівельники в сільській глибинці попросту ігнорують.
Якщо справа ітиме так і надалі, то проблема збуту тваринницької продукції, особливо молока, узагалі зникне. Оскільки виробленого не вистачить не лише для вивезення, а й для внутрішнього споживання.
Це не загроза далекого майбутнього, а реальність сьогодення. Вже зараз підприємства Київщини переробляють в основному тваринницьку продукцію іноземного походження. Річ у тім, що різкий спад виробництва спостерігається в господарствах населення.
Після розвалу більшості великих колгоспно-радгоспних ферм вони якийсь час трималися на плаву, виробляючи значну частку продукції та заповнюючи діру, що утворилася внаслідок непродуманої аграрної реформи.
Та, судячи з усього, великі сільгоспвиробники створювати та розвивати тваринницькі ферми, особливо молочного напряму, не поспішають. А селянам, які дедалі частіше зіштовхуються із недобросовісністю заготівельників-переробників, а останнім часом — і з дещо призабутим адмініструванням, господарювати стає не під силу.
…Оскільки в селі роботи не було, сім’я Володимира Прокоповича і Тетяни Іванівни Бровченків із Трушків Білоцерківського району вирішила створити домашню міні-ферму. Обзавелися трьома коровами, стали одержувати від домашньої череди по кілька десятків літрів молока на день. Та заробіток за «безрозмірний», від самісінького ранку до пізньої ночі, робочий день двох людей був низьким і нестабільним. Нинішнього літа переробники платили по 65 коп. за літр молока, а з настанням осені закупівельну ціну підняли на 10 коп. Таких виплат навіть на придбання кормів для худоби не вистачало.
А переробники при мізерних цінах вимагали від партнерів нових витрат. І привід знайшли. Мовляв, країна незабаром вступить до СОТ, отже, вимоги до якості молока, особливо до його чистоти, зростають. І якщо доїти корів не по-дідівськи, а доїльним апаратом, то продукцію можна буде продати дорожче.
Сім’я витратилася на недешеве доїльне устаткування, але додаткових коштів від цього не одержала. Здане молоко йде на приймальному пункті в «один казан», незалежно від того, як воно видоєне та наскільки стерильне. Бровченки, які хотіли створювати сучасну міні-ферму, останнім часом почали замислюватися — а чи варто витрачати сили й кошти?
Тим часом ще один власник молочної міні-ферми в цьому селі — Борис Петренко вже зробив висновки. Придбання доїльного апарата, переобладнання стійл для худоби і йому не додало доходів. Борис Якович, по суті, ліквідував міні-ферму, яку створював не один рік. Три з чотирьох корів здав на м’ясо (за таку операцію ще й дотацію з бюджету одержав, чимало здивувавшись сліпоті державних мужів, які створили умови, коли молоко закуповують за безцінь, зате за реалізацію корів на м’ясо виплачують чималі гроші), а одну залишив для потреб сім’ї.
Своє рішення пояснив тим, що довго терпів — і низькі закупівельні ціни, і ручну працю, і небажання місцевої влади створити для її полегшення хоч щось на кшталт обслуговуючих кооперативів з утримання худоби, вирощування та заготівлі кормів. Та замість допомоги влада піднесла «сюрприз», про який ми скажемо нижче.
Борис Якович не самотній у своєму рішенні. Ще торік жителі села Трушки тримали на своїх подвір’ях 260 корів, нині ж їх залишилося всього 126. Причому темпи знищення молочної череди такі, що вже через півтора-два роки молоковозам столичного переробного підприємства, яке задешево скуповує сировину, можна буде в Трушки не заїжджати навіть у тому разі, якщо переробники нарешті підвищать закупівельні ціни у кілька разів. Буде надто пізно.
Подібна ситуація — не тільки в окремо взятому селі. За рік поголів’я корів у селянських садибах Білоцерківського району зменшилося на більш як 500 одиниць. По області цифра становить кілька тисяч; непоправні річні втрати по країні наблизилися до стотисячного показника. При цьому майже 90% із пущених під ніж корів припадають на селянські подвір’я.
Такий процес розселянення (перестаючи доглядати за живністю, сільські жителі, як правило, значно скорочують заняття землеробством) має і соціальний аспект. Господарі подвір’їв, які колись забезпечували роботою і заробітком себе, більш того, стимулювали створення додаткових робочих місць у містах, після ліквідації своєї справи мають усі шанси поповнити армію безробітних. Зареєструвавшись у центрах зайнятості, вони стануть просити допомоги в держави.
Однак повернімося в Трушки. Дізнаємося, що мали на увазі селяни, коли казали про «сюрприз» на м’ясо-молочному «фронті». Одному з авторів цих рядків потрапило на очі виготовлене друкарським способом і, судячи з усього, великим накладом оголошення, яке вивісили в сільраді. До відома селян доводилося, що «вступила в дію заборона на будь-яке переміщення великої рогатої худоби з господарства в господарство, продаж і збут тварин на м’ясо та реалізацію, якщо тварина не ідентифікована двома вушними бирками встановленого зразка і якщо відсутній паспорт великої рогатої худоби і ветеринарної картки до нього».
Ще багато чого було в оголошенні, яке по суті забороняло селянам розпоряджатися власною худобою. Що «ідентифікація і реєстрація тварин становить невід’ємну частину державної політики в галузі тваринництва», що селяни «зобов’язані гарантувати безпеку молока та м’яса», тому їх зобов’язують оперативно виконати розпорядження, без чого вони вже немов не господарі на власних скотарнях. І підпис — агент з ідентифікації Володимир Єфимець.
Селянам нічого не залишалося робити, як, стрімголов, залишивши всі справи, рвонути до Білої Церкви. Та, на жаль, зазначені в грізному оголошенні номери телефонів належали організаціям, які не мають жодного стосунку до агентства, яке декларує наведення порядку на особистих подвір’ях.
Лише через третіх осіб удалося поспілкуватися з Володимиром Єфимцем по мобільному зв’язку. Від не дуже говіркого співрозмовника лише й довідалися, що, попри вжиті жорсткі заходи, справи з ідентифікацією худоби просуваються повільно. У Білоцерківському районі зареєстровано та ідентифіковано всього чотири сотні корів приватного сектора з 4500 наявних. Новостворена структура не знаходить спільної мови ні із селянами, ні з ветеринарною службою, без якої в такій справі не обійтися.
Варто нагадати, що ще 2003 року сільське господарство, якому конче потрібне створення обслуговуючих кооперативів, сучасної виробничо-збутової інфраструктури, було ощасливлене зовсім іншим — новою структурою контрольно-управлінського зразка. На основі розпорядження Кабміну, наступних наказів Мінагрополітики було створено державне підприємство «Агентство з ідентифікації та реєстрації тварин». І хоча на його формування були виділені бюджетні кошти, створена організація була нездатна виконати поставлене завдання в строк, налагодити взаємодію з ветеринарною службою.
Процес ідентифікації худоби гальмувався то відсутністю кадрів на місцях, то їхньою недосвідченістю та неорганізованістю, то браком бланків документації чи бирок для позначення худоби. Понад те, є інформація, що в ряді віддалених сіл, скориставшись забороною на реалізацію неідентифікованої худоби, з’явилися ділки, в яких є все. Зокрема, й відсутні в офіційних структур бланки, бирки. Ось тільки за послуги вони беруть не належні 13,5 грн., а набагато більше...
Хоча промахів припускалося агентство, крайніми, як бачимо, укотре стали селяни, які тримають худобу. Підрозділи «ідентифікаторів» на місцях заговорили з ними мовою ультиматуму: було гучно заявлено, що з 1 липня цього року власникам неідентифікованої худоби не те що м’ясо, а навіть молоко продавати заборонять.
Такі «страшилки» посіяли в сільській глибинці невпевненість, а часом навіть паніку. Як продавати м’ясо й молоко, коли для його реєстрації та ідентифікації корів якихось бланків не вистачає? Плутаниною скористалися різноманітні ділки-заготівельники, які стали скуповувати худобу та молочні продукти за безцінь.
Намагаючись на ходу виправити ситуацію, Мінагрополітики та його підрозділи, на додаток до наказу 2003 року про створення Агентства, видавали додаткові нормативні акти. Та від цього процес ідентифікації худоби якщо і прискорився, то ненабагато. Про що свідчить, зокрема, наказ Державного департаменту ветеринарної медицини від 26 липня 2006 року, який вносить чергові зміни, що дають підстави відстрочити вжиття на місцях жорстких заборонних заходів до 1 грудня 2006-го. Крім цього, ветеринарним лікарям дозволяється брати участь у виконанні робіт з ідентифікації і реєстрації тварин, якщо є домовленість з агентством.
Хоча вжиття жорстких заходів перенесено, самі підходи залишаються колишніми. І селяни, зазнаючи тим більший адміністративний тиск, чим менше порядку в здійснюваному процесі, роблять свої висновки, скорочуючи поголів’я великої рогатої худоби.
Через відсутність стратегічного бачення того, як перетворити дрібнотоварні селянські господарства на сучасні міні-ферми, найважливішу тваринницьку галузь заганяють у глухий кут. Адміністративний тиск, навіть застосовуваний із найкращими намірами, здатний завдати такого удару по селянських подвір’ях, що іншого вже не знадобиться. Надто вже сприятливі створилися умови для остаточного зникнення селянських господарств з економічної карти. І що тоді станеться з переробною промисловістю, із торгівлею молочними продуктами, з усіма заготівельно-переробними структурами, які накачують бізнес-м’язи за рахунок майже дармової сировини, виробленої дрібним приватником?