Коли збудеться пророцтво Кобзаря? Якщо засукати рукави вже зараз, то під завісу 2015 року сільські жителі хай і не веселитимуться, але принаймні радітимуть. Власній працевлаштованості, зрослим стандартам життя, відновленій соціальній інфраструктурі... На такі кардинальні зміни у сільській глибинці налаштовані розробники «Комплексної програми підтримки розвитку українського села на період до 2015 року». Її автори вбачають у селянстві не лише виробника продовольства, а й повноправного господаря землі, сільської поселенської мережі, носія моральності, національної культури. Уперше в Україні, готуючи такий важливий документ, розв’язання соціальних проблем села та розвитку сільських територій відмежували від виробництва.
Мої співрозмовники — Юрій МЕЛЬНИК, міністр аграрної політики, та Юрій ЛУЗАН, заступник міністра, керівник міжвідомчої робочої групи з підготовки проекту програми, деталізують її основні засади, шляхи та засоби реалізації.
— Знаєте, я вже збився з ліку — стільки програм, концепцій, стратегій наплодили, а результату ніякого! За 15 років незалежності держава так і не спромоглася вивести АПК, передусім сільське господарство, із кризового стану. А як інакше назвеш ситуацію, якщо сільгоспвиробництво не забезпечує навіть простого відтворення? І це при тому, що наголос у президентсько-урядових документах робили виключно на виробничій складовій... Гектари, тонни, літри засліпили буття сільгосптоваровиробника, гармонійний розвиток сільського жителя...
Ю.М.: Тому сьогодні ми з гіркотою констатуємо: найгостріші проблеми на селі — це відсутність мотивації до праці, безробіття, бідність та трудова міграція, занепад сільської соціальної інфраструктури, знелюднення місцевості...
Чисельність сільського населення за 1990—2005 роки зменшилася майже на 2 млн. чол., або на 11,3%, кількість народжених — на 58,2 тис., померлих — зросла на 168,5 тис. чол. Протягом 2001—2005 років у 3,6 тис. сіл (12,5% загальної кількості) не народилося жодного немовляти, а в трьох тисячах не було дітей віком до п’яти років. Рівень депопуляції сільського населення сигналізує про демографічну катастрофу.
В Україні досі немає концептуального нормативно-правового документа, який би визначав комплекс взаємопов’язаних завдань і заходів, спрямованих на розв’язання найважливіших проблем функціонування аграрного сектора та сільських територій. Ми як привчили суспільство? Що соціальні проблеми на селі мають вирішувати в основному сільгосппідприємства. Ще й досі державну підтримку аграрного виробництва ототожнюємо із фінансуванням соціальної сфери, облаштуванням сільських територій. Скажіть, такий підхід характерний для ринкової економіки?
Чому у фермера чи керівника агроформування має боліти голова за водогін у селі, дитсадок чи фельдшерсько-акушерський пункт? Хоча, з морального боку, відгороджуватися — це, можливо, і не зовсім правильно... Віриться, що завтра, за самодостатньої аграрної економіки й удосконаленого законодавства, і їхні руки розв’язуватимуть соціальні вузли. Тим більше, у програмі ми закликаємо територіальні громади укладати посильні соціальні договори із сільгосппідприємствами. Але ж сьогодні у місті заводи-фабрики не відповідають за комунальну сферу?
Цар і Бог там — міський бюджет, місцева влада, мер... На превеликий жаль, зовсім інакше почувається сільський війт, оскільки він обмежений у фінансах. На утримання двох-трьох працівників сільради ще грошей нашкребе, а на функціонування лазні — ні.
Тому за сучасних умов розв’язання соціальних проблем на селі, як і в місті, однозначно повинні взяти на себе держава та органи місцевого самоврядування. А для цього потрібно змінити пріоритети державної політики, порядок формування державного та місцевих бюджетів, напрямки використання коштів, чітко розмежувати функції та відповідальність місцевих і центральних органів влади у вирішенні проблем облаштування сільських територій, аби створити привабливі умови для проживання на селі. Саме на цьому акцентується у проекті програми.
— От ви говорите про відповідальність... Хто, за великим рахунком, напрацював «Комплексну програму підтримки розвитку українського села...»? Міністерство аграрної політики! Хто реалізовуватиме її після затвердження? Воно ж! Кого критикуватимуть за провали? Вас! Думаю, у такій серйозній справі має бути колегіальна відповідальність — від президента аж до сільського голови! А то виходить якесь аграрне «караоке»: самі вірші пишете, кладете на музику і самі ж мугикаєте!
Ю.Л.: Не зовсім так... Цього разу у розробці програми взяли участь і Національна академія наук, і Українська академія аграрних наук, і 22 міністерства та відомства, і регіони, і громадські професійні організації, і зарубіжні експерти... Її архітектоніка стала стрункішою після кількох серйозних читань, у ході яких відбувалися гострі дискусії з кожної пропозиції та зауваження. Втім, за великим рахунком, ви праві. На жаль, МінАП, як і раніше, виступає одноосібним та основним автором програми, а всі інші — в основному опоненти.
Очевидно, це не зовсім правильно, оскільки проблеми, які намагається розв’язати дана програма, мають загальнодержавний, тривалий характер. У Білорусі, наприклад, де вже діє аналогічна програма, головою робочої групи з її підготовки був особисто президент Олександр Лукашенко. Міністерство сільського господарства і продовольства виступало замовником, а основними виконавцями-«писарями» — Національна академія наук, Національний банк, міністерства та відомства. Більше того, президент особисто курирує і виконання цієї програми.
Як на мене, то сябрам певною мірою легше її реалізовувати. По суті, там іще збереглася переважно авторитарна радянська система управління. Незмінними залишилися форми господарювання в аграрній сфері, обслуговуюча інфраструктура колгоспів і радгоспів: сільгосптехніка, сільгоспхімія... У селах будинки без шику, але охайні: чисті подвір’я, огорожа. Всюди асфальтовані дороги... Життєдіяльність соціальної інфраструктури підтримують місцеві бюджети, які мають для цього достатньо коштів.
У нас же, коли реформували сільськогосподарські підприємства, об’єкти соцкультпобуту передавали у комунальну власність спонтанно і безсистемно. Місцеві громади не готові були прийняти цей «дар» від колишніх КСП і найголовніше — неспроможні у подальшому належним чином утримувати на балансі зазначені об’єкти. Та ще й за постійного урізання бюджетів на їх функціонування... У багатьох областях цю роботу не завершили і до сьогодні.
А щодо «караоке», то Міністерство аграрної політики аж ніяк не прагне перебрати на себе владні функції «розбудовника» поселенської мережі чи «виконроба» соціальної інфраструктури. Розробники запропонували зайнятися цим новоствореному спеціальному органу центральної виконавчої влади — Комітету чи агенції із розвитку сільських територій, що підпорядковуватиметься безпосередньо прем’єру чи одному з віце-прем’єрів. Ця інституція координуватиме роботу міністерств, які опікуються розвитком сільських територій, соціальною проблематикою, діяльність місцевих органів влади, відстежуватиме тенденції, аналізуватиме їх і пропонуватиме урядові системні рішення.
Для фінансового забезпечення розвитку сільських територій на період дії програми передбачено створити Національний фонд підтримки розвитку українського села.
— Зрозуміло, діяльність фонду передбачає чималі видатки, причому сталі. А отже, бюджетні... Чи ви пропонуєте альтернативне джерело фінансування?
Ю.Л.: За попередніми оцінками, загальна потреба в коштах для будівництва об’єктів соціальної сфери, облаштування сільських територій та вирішення інших нагальних завдань на селі щороку становитиме в межах 9,5—10 млрд. грн. Ми розуміємо, бюджет — не бездонний, обмежений у своїх видатках, тому вважаємо за доцільне формувати фінансові активи фонду за рахунок відрахувань від доходів усіх суб’єктів господарської діяльності в Україні у розмірі 0,5%. Накопичення можуть стати окремою складовою державного бюджету на відповідний рік. «Комплексну програму підтримки розвитку українського села...» також слід включати як окремий розділ до Державної програми економічного та соціального розвитку України на відповідний рік.
Якщо Мінфін загалом погоджується із цими видатками, то у Державної податкової адміністрації є певні застереження щодо запровадження нового додаткового виду податку — на розвиток «сільської соціалки». Фіскальний орган пропонує збільшити відрахування в рамках існуючих податків. Наприклад, збільшити податок на прибуток... Ми розуміємо, що на суб’єкти господарювання лягає додаткове навантаження, але коли діяти через механізм загального оподаткування, а не адресного, то багато хто може «вислизнути» із процесу формування цих ресурсів.
Проблеми села накопичувалися роками. Водночас за рахунок села вирішувалися проблеми держави. Сільське господарство ще й досі виконує соціальну функцію, забезпечуючи ринок незаслужено дешевими продовольчими товарами. Тому ми й пропонуємо у складний період розвитку усім підтримати українське село — шляховим сполученням, газо- і водогонами, побутовим обслуговуванням, іншими необхідними для повноцінного життя людини складовими. Тобто ставку робимо не лише на накопичення майбутнього фонду, а й на кошти місцевих бюджетів, на кредити, і на інвесторів, і на іноземні гранти, і на благодійні внески.
— Розвиток поселенської мережі, облаштування сільських територій... Погодьтеся, для багатьох це — невідомість, незрозумілі словосполучення. З якого боку до всього цього підступитися?
Ю.М.: Якщо говорити про наукове забезпечення, то не виключаю появу у складі УААН науково-дослідної установи з проблем розвитку сільських територій.
А починати треба із суцільної паспортизації сільських населених пунктів, яку плануємо закінчити у першому кварталі 2008 року. Це дасть змогу оцінити реальний стан соціальної інфраструктури та визначити перспективи розвитку кожного населеного пункту відповідно до соціальних стандартів та нормативів проживання населення.
— Які також треба розробити...
Ю.М.: У розвинених країнах чітко розписано, скільки жителів має мешкати у даному штаті (окрузі, воєводстві, кантоні тощо), якою повинна бути скупченість промислових підприємств, чітко визначено систему життєзабезпечення: транспортне сполучення, житло, зв’язок, медицина, школа... Ми ж послуговуємося недосконалою і застарілою «трафареткою»: скільки того чи іншого припадає на тисячу чоловік населення... Але за такими мірками не можна ставити знак рівності між Одеською областю і Волинською чи Закарпатською, або депресивними осередками, гірськими чи степовими районами, чи Кримським півостровом! До кожної поселенської мережі треба підходити осібно й так само індивідуально формувати виробничо-соціальну інфраструктуру.
Якщо говорити про недалеке майбутнє, то, як і в розвинених країнах, хочемо ми цього чи ні, в Україні з об’єктивних причин аграрним виробництвом займатиметься лише 3—5% населення. І це при тому, що у глибинці мешкає майже третина населення. Отже, щоби позбутися тотального безробіття, треба терміново створювати у сільській місцевості додаткові робочі місця, стимулюючи розвиток малого та середнього бізнесу, передусім несільськогосподарських видів діяльності: обслуговуючих кооперативів на неприбутковій основі, сільського зеленого туризму, народних промислів, заготівель, мережі послуг, власне філіалів великих промислових підприємств. Це чи не одна з основних проблем, на вирішення якої націлює наша програма.
Сільським жителям, котрі вперше реєструються для здійснення підприємницької діяльності у сільській місцевості, пропонується надати певні преференції: звільнення від окремих видів оподаткування терміном до трьох років. Плануємо якнайширше залучати інвестиції, пільгові кредити, заохотити до використання окремих видів природних ресурсів.
На моє глибоке переконання, лише молодь може «освіжити» сільську територію. Щоб вона вкоренилась у глибинці, треба створити для випускників вищих та середніх спеціальних навчальних закладів сприятливі — тобто не гірші, ніж у містах — умови для роботи та проживання. Тому пропонується істотно збільшити видатки з державного бюджету та за рахунок створення Фонду підтримки розвитку українського села для цільового довгострокового кредитування сільських забудовників, передусім, молоді, за регіональними програмами «Власний дім», активізувати програму «Сільський автобус», комплексно облаштовувати сільські території. Плануємо встановити квоти прийому сільських жителів до вузів за державним замовленням на рівні не менше 30% (в аграрних вузах — не менше 90%), передбачивши при цьому договірні умови гарантованого повернення фахівців для роботи на селі.
Одне слово, по кожному сегменту сільського соціуму у нас є напрацювання. Це і вдосконалення інженерної інфраструктури, і розвиток житлового будівництва та комунального облаштування, транспортного сполучення, зв’язку, освіти, медичного обслуговування, культури та організації дозвілля, фізичної культури та спорту, поліпшення торговельного та побутового обслуговування сільського населення...
Звісно, це потребує законодавчого наповнення. Ідеться не лише про внесення змін та доповнень до діючих законів, а й про розробку нових. Але головне — забезпечити безумовне виконання всіма законодавчих приписів. Згадаймо, 1992 року Верховна Рада прийняла у новій редакції Закон «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України», за яким один відсоток ВВП мав спрямовуватися на соціальні програми у глибинці. І що? 15 років спливло — і наша глибинка через безпрецедентне нехтування чиновниками норми закону «поглибилася» до провалля.
Або закон про плату за землю: 70% коштів повинні залишатися у місцевих бюджетах на вирішення питань земельної реформи, збереження ґрунтів, підвищення їх родючості. Сума назбирується чималенька — понад мільярд гривень щороку. Власне, це — аграрний податок, але використовують його абсолютно не за цільовим призначенням. Тому сьогодні доводиться надриватися про загрозливу водну та вітрову ерозію ґрунтів, яка охопила 80% сільгоспугідь, надміру низький вміст гумусу... На жаль, перелік законів, які могли розворушити аграрний сектор і українське село, але зігноровані владою, можна продовжувати...
— Ми поступово збилися на виробничу тематику, що окремим блоком виписана у «Комплексній програмі підтримки розвитку українського села на період до 2015 року». І яку, звісно, ви, на відміну від «соціалки», нікому передоручати не збираєтеся. Судячи з основних цифр — намолотити, надоїти, виробити — ми повернемося у багаті 1990—1991 роки, коли на українця припадало по тонні зерна, по півтони молока...
Ю.Л.: А ви вважаєте, внутрішній ринок достатньо насичений продовольством? Враховуючи купівельну спроможність населення, його оцінюють у межах 130—140 млрд. грн. Але цим самим ми лише на 60% забезпечуємо фізіологічну потребу у наборі продуктів харчування. Тобто основним стримуючим фактором формування місткості продовольчого ринку є низькі статки співвітчизників. Низька купівельна спроможність пересічного українця викривлює структуру споживання, особливо продуктів тваринного походження.
Якщо послуговуватися критерієм достатності продовольчого споживання (відношення фактичного рівня душового споживання основних продуктів харчування до науково обґрунтованих норм здорового харчування), то 2005 року по молочних і м’ясних продуктах він забезпечувався лише на 49—59%. Середній українець на продовольчі потреби витрачає майже 68% сімейного бюджету. У США, приміром, цей показник коливається у межах 10%. Прикро констатувати, але ми — бідна держава.
Щоб досягти у 2015 році норм здорового харчування, треба виробити м’яса вдвічі більше проти 2005 року, молока — в 1,4 разу, плодів та ягід — у 2,4, овочів і баштанних культур — у 1,3 разу. Але для цього слід адекватно забезпечити доходи населення. Це — загальнодержавна проблема.
Тому хай вас не шокує запрограмований високий вал зерна, кукурудзи. Мультиплікатором фуражного зерна стане зросле поголів’я та експорт, а кукурудза, найвірогідніше, стане переважно сировиною для виробництва біоетанолу. І коли ми вже зачепили тему нетрадиційних джерел енергетичної сировини, то 2010 року використання біодизеля як рушія зросте до 5,75%, а в 2015-му він займе нішу у 15% загального використання пального.
Від диверсифікації виробництва окремих видів продукції ми переходимо до диверсифікації державної підтримки загалом АПК, виходячи з правил СОТ з урахуванням вимог так званих жовтої і зеленої скриньок бюджетної підтримки.
— Якщо так, то нинішній рік — останній, коли ви вкинули до заборонної жовтої скриньки 4,5 млрд. грн. прямої державної підтримки. А чим закриєте фінансову пробоїну у бюджеті-08?
Ю.Л.: А хіба не дієвий інструментарій — страхування аграрних ризиків? Багато країн, та ж Канада, США, Іспанія, інші, розвиваючи цей напрямок, підтримують доходи сільгосптоваровиробників, а відтак, і їхню конкурентоспроможність. Є й інші не заборонені напрямки бюджетної підтримки, скажімо, родючості земель. Це і наукові впровадження, і екологічно безпечні технології, і заходи з безпеки харчування... Вони спрямовані на цінову підтримку, але при цьому не викривлюють ринок. У нас є такі напрацювання, і ми запропонуємо їх в аграрній частині бюджету-08.
Або візьмемо кредитування. Коли з 2000 року, застосовуючи державну підтримку, МінАП почало активніше залучати кредити в АПК, над нами кепкували: хлопці не тим займаються! А з нинішнього року всі без винятку галузеві міністерства пішли нашим шляхом. Якщо 1999 року агроформування і переробні підприємства, усі разом узяті, послуговувалися лише 390 млн. кредитних коштів, то на початок січня 2007-го уже залучили 24,6 млрд. Тобто обсяги зросли більш як у 60 разів!
Нині в АПК «крутяться» кредити, які становлять 10% усієї кредитної маси, спрямованої в національну економіку. Важливо те, що половина з них — довгострокові. Це свідчить про капіталізацію фінансів, які працюватимуть на перспективу, з віддачею завтра. Безумовно, такі тенденції вселяють надію на динамічний розвиток аграрного ринку.
Однак потреба в кредитах сьогодні набагато більша. Але через відсутність ліквідної застави доступ до них мають лише 40% суб’єктів аграрного ринку. Нею могла би виступати і земля, проте через незавершеність земельної реформи, зволікання із прийняттям відповідних законів цей ресурс поки що практично знецінений. Наступного року плануємо створити Фонд кредитних гарантій, головне завдання якого — надавати часткові гарантії (15—30%) для кредитування пріоритетних сфер аграрного сектора, мікрокредитування фермерських та особистих селянських господарств.
Ви запитуєте, чим лататимемо фінансову дірку, що утвориться після заборони прямої державної підтримки в обсязі 4,5 млрд. грн.? Зіставимо цю суму з 25 млрд. грн. — саме стільки торік банки видали готівки підприємницьким структурам для закупівлі сільгосппродукції. За них можна скупити... весь минулорічний урожай зерна! Отже, багатьом поперек горла прозорі ринкові механізми. Кажу «багатьом», бо через біржі продали лише 2% загальних обсягів реалізованого зерна. Значна частина обігу зерна — у «тіні», як і насіння соняшнику, ріпаку, сої... Або чому на тендерах не закуповують міндобрива, засоби захисту, пальне? Та тому, що дельту у кишеню не покладеш!
Це — страшна хвороба, яку необхідно терміново та ефективно лікувати. Тому у програмі ми запропонували активізувати реалізацію заходів розвитку цивілізованого аграрного ринку, послуговуючись сучасними механізмами просування товарів та фінансів.
Дивує «лібералізм» деяких державних чільників, котрі сьогодні стають на захист «каламутних» схем застосування механізмів державної підтримки. І це вже при розробці цьогорічних порядків виплати дотацій! Але це нас не зупиняє. Уже нинішнього року, аби уникнути зловживань, приписок, буде піднято роль обласних та районних адміністрацій, управлінь агропромислового виробництва. Розподіл коштів між учасниками бюджетних програм здійснюватимуть, як правило, конкурсні комісії районних державних адміністрацій.
Удосконалюються критерії та підвищуються вимоги до сільгоспвиробників щодо їх участі у програмах державної підтримки. Підтримка переважно надаватиметься тільки після фактично понесених витрат.
Ю.М.: Продовжу фінансову тему... Згідно з новими порядками, нинішнього року практично вся основна робота з розподілу і контролю за використанням коштів бюджетної підтримки лягає на районні сільгоспуправління. А це в середньому 6—10 млн. бюджетних гривень на район. Це — не враховуючи 4,5 млрд. грн. підтримки АПК за рахунок пільг із ПДВ, за якими також треба око та око. Проте КРУ виявляє значні порушення практично у всіх регіонах. І коли аналізуєш роботу агропромислового комплексу за рік у розрізі областей, районів, бачиш пряму залежність між показниками і діяльністю низових управлінських ланок.
Власне, це вони, бува, «по-своєму» транскрибують і аграрну реформу, і земельну. Звідси і перекоси, і селянське невдоволення, і негативне ставлення до пертурбацій у сільському господарстві. Я ще можу зрозуміти цих людей. Але коли столичний державний чиновник продовжує стверджувати, що АПК — це патріархальна гарба, що надокучливо скрипить... Ну це вже вибачте!
На жаль, багато політиків та урядовців вперто не хочуть помічати позитивних зрушень навіть у русі цієї гарби. По-перше, дякувати Богу, що вона не стоїть, а рухається вперед. По-друге, не вищать колеса, бо господар уже змастив їх солідолом. І, по-третє, їздовий повертає з лану не «порожняком», а з урожаєм... Так само й аграрна економіка.
Якщо 1999 року АПК наповнював зведений бюджет 3 млрд. грн. податків, то 2006-го — 10,4 млрд. Сьогодні галузь стала однією із основних бюджетоутворюючих у національній економіці. І цей позитив політично-урядова верхівка також намагається не помічати. Візьмемо інший показник — експорт. 2000 року спродали аграрної продукції на 1,5 млрд. доларів, торік — 5,4 млрд. До всього, це єдина галузь, яка забезпечила позитивне торговельне сальдо — 1,8 млрд. дол. Це про щось говорить?
У галузі відбуваються істотні позитивні структурні зрушення. Навіть у найважчі періоди свого розвитку АПК практично повністю забезпечував платоспроможний попит українців на продовольчі товари. Сьогодні на внутрішньому ринкові, за даними статистики, 93—95% харчів національного виробника.
Дуже важливим є і те, що торік європейський ринок поглинув української агропродовольчої продукції на 450 млн. дол. більше, ніж 2005 року. У структурі експорту 30% припадає на країни ЄС, 33 — на СНД, 8% — на країни Африканського континенту, 29% — на інші країни. Диверсифікація експорту дасть змогу надалі уникати ситуацій на кшталт м’ясомолочного протистояння з Росією. Тим більше що українська сільськогосподарська продукція та продукти її переробки вже конкурентні на зовнішніх ринках, і це дуже важливо під час вступу нашої держави до СОТ та інтеграції до міжнародного агропродовольчого ринку.
Щоб активізувати процеси інвестування аграрного сектора, потрібно остаточно закріпити права власності селян на землю, запровадити ринок земель сільськогосподарського призначення та створити на цій основі умови для розвитку передусім конкурентного великотоварного виробництва, різних форм та типів суб’єктів сільськогосподарського виробництва. Тому завершення земельної реформи — наріжна тема програми.
Словом, якщо держава піднесе агропродовольчу сферу до своїх пріоритетів, то найближчим часом вона звірятиме ходу за аграрним годинником.