Магічний метал, за який усе ще гинуть люди, однак дедалі більше втрачає свою силу. Відтоді як національні фінансові системи перестали прив’язувати до нього свої грошові системи, воно невблаганно дешевшає. Це й не дивно — адже, на відміну від нафти, газу чи промислових руд, воно практично нікуди не зникає. Сьогодні чвертю всього наявного золота (34.000 тонн загальною вартістю 330 млрд. доларів) володіють національні скарбниці, центральні банки та інші фінансові установи. Решта осіла, хоча і важко в це повірити, на руках (а також пальцях, вухах, шиях) населення планети — на частку ювелірних виробів припадає сьогодні 80% видобутого золота. Промисловість теж потребує золота, але, покористувавшись, повертає його з допомогою рециклінгу золотовмісних відходів. (У колишньому СРСР 60% видобутого золота спочатку слугувало каталізатором в хімічних процесах і лише потім йшло у «ширвжиток».)
Років двадцять тому прогнозувалося збільшення попиту на жовтий метал у зв’язку з розвитком електроніки, але нинішні технології, пов’язані з обробкою кремнію, надій золотопромисловців не справдили.
Одне слово, золото дешевшає. Його ціна знизилася з 800 доларів за унцію 1970 року до нинішніх 270 доларів (ціна Лондонської біржі). Злиток золота, куплений за 100 доларів ще 1987 року, сьогодні коштував би не більше 70 «зелених». Відчувши нехороше, багато великих власників золотих запасів стали їх позбуватися. Так, Британський центральний банк у липні 1999-го продав 415 тонн золота — близько 60% свого запасу. До 2000 року 85% золотого запасу (а може, — вже баласту?) позбулася Канада, 68% — Австралія, 100% — Аргентина. На нинішній рік заплановано референдум з питання продажу двох третин золотого запасу в найбільш банківській країні світу — Швейцарії.
Тож золотовидобувачі переживають не найкращі часи. Лише в Австралії в останні роки призупинилися або закрилися 20 рудників — вартість видобутку заповітної унції, з огляду на ціну розробок, сягнула 317 доларів.
До того ж настрій золотовидобувачам дуже псують групи екологічних активістів, які входять в об’єднання «Полювання на золото». На їхню думку, «видобуток золота — одна з найбільш руйнівних для довкілля галузей, які завдають шкоди нашій планеті і завдають шкоди життю корінного населення на всіх континентах. У десятках країн відходи, що містять ртуть, еродований грунт і кислотні стічні води є видимою і небезпечною спадщиною золотої лихоманки, що залишилася від колишніх часів». Насамперед, «мисливці» агітують населення багатих країн відмовитися від купівлі нових золотих прикрас, проводячи пропагандистські акції, як противники хутряного одягу.
Хоч як дивно, але стійка тенденція до знецінення золота не злякала українських промисловців. Бажання стати золотовидобувною державою опанувало державними мужами України практично одночасно з набуттям країною незалежності. Прагнучи обнадіяти населення, що вагалося перед вибором «Бути чи не бути незалежності?» — чи як компенсація кожному суверенному українцю за неотриману частку з гігантської золотої бочки Полуботка з набіглими за дві сотні років відсотками, але рішення видобувати золото було прийняте саме 1991 року. Клондайком судилося стати Закарпатській області, а точніше — Мужіївському родовищу поліметалів, що в Берегівському районі.
Історія Мужіївського родовища, слід сказати, давня. Початок її сягає коренями XVII століття, коли, окупувавши Угорщину, турки змусили працювати в копальнях Мужіївської гори полонених слов’ян. З хитромудро прокладених вузьких штолень окупанти видобули, за окремими оцінками, до 20 тонн золота, і таким чином, що називається, зняли вершки. Закарпаття потім не раз переходило з рук у руки, але ні австро-угорським, ні чеським, ні угорським властям гора не була цікава.
За радянської влади родовище 50 років вивчала Закарпатська геологорозвідувальна експедиція; було споруджено кілька розвідувальних шахт і штолень. Але всесоюзне начальство на скромні, порівняно з колимськими чи середньоазіатськими, закарпатські запаси не поласилося.
Інша річ — незалежна Україна. Натхнений цифрами, наведеними геологорозвідниками (запаси родовища оцінили в 50 тонн золота, 800 тонн срібла, 400 тис. тонн свинцю і 800 тис. тонн цинку), перший президент України Леонід Кравчук на економічному форумі у Швейцарії 1992 року урочисто пообіцяв зробити свою країну лідером з видобутку золота в Європі, видобуваючи по 4—5 тонн цього металу щорічно. (До речі, в усій Європі золота видобувається всього 15 тонн на рік — небагато, порівняно з Африкою (де щорічний золотовидобуток становить близько 700 тонн) чи Росією (більше 1000 тонн). Пізніше, 1996 року, вже за іншого президента, було прийнято постанову Кабміну № 347 про розвиток золотовидобувної промисловості, на основі якої розроблено програму «Золото України».
Щоправда, на час прийняття програми до одержання золота з Мужіївської гори було дуже далеко. Сам майбутній рудник складався з двох штолень та шахти, і потрібно було близько 15 млн. доларів на його облаштування. Сподівалися на інвесторів, які не забарилися з’явитися. Більше року вивчали потенційний об’єкт інвестування австралійці з компанії RGC. Офіційною причиною згасання їхнього інтересу стала відмова нашої влади передати 51% акцій рудника у власність іноземцям. Потім покладали надії на якусь американо-канадську фірму, зареєстровану в Сінгапурі, але знову безрезультатно. Довелося робити все за власний кошт, і в квітні 1998 року Мужіївський золотополіметалічний рудник було здано в експлуатацію.
Однак видобувати руду — це ще половина справи. Її потрібно переробляти. Спочатку планували возити руду на Придніпровський хімічний завод (м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області). Туди й возили перші вагони. Підрахували — просльозилися. Занадто дорого ганяти вагони з рудою через всю Україну, та й технологія переробки на ПХЗ виявилася не на висоті. Перебравши варіант, вирішили будувати збагачувальну фабрику на голому місці — за 12 км від Мужієвого, у с. Квасове. Фабрику з готових модулів зібрали в ударні терміни. До вересня 1999 року об’єкт вартістю близько 4 млн. доларів, устаткування — частково американське, але в основному вітчизняне, запустили.
Процес пішов… Тут би й радіти, і це все приповідка, а казка (себто гіркі реалії) лише тоді і почалася.
Був такий календар, настінний, красивий, року так 1999-го. Золотий тризуб і напис «Перше українське золото». І не перше це золото було. Перші 20 грамів, виплавлені в лабораторії Закарпатської геологоекспедиції, вкрали. Про цей курйоз тоді навіть центральні телеканали повідомили: адже заради грудочки золота грабіжники виламали стіну і винесли крізь неї 200-кілограмовий сейф. Та вони, певно, знали, що робили: у сейфі лежали двокілограмові платинові плавильні тиглі. Саме їх і крали. А золото просто під руку трапилося. Організатора швидко знайшли, а тиглі зникли, і з ними і перше українське золото. Якщо в прикмети вірити, то знак згори недобрий був.
Як це часто трапляється, краще народ від ще однієї будови століття жити не став. Жителі Мужієвого й інших навколишніх сіл були налаштовані проти рудника з самого початку. Чомусь у масову свідомість селян засіла думка: золото видобувають там, де є уран, і незабаром їхні будинки опиняться в радіоактивній зоні. Їх доводилося заспокоювати, голів сільрад навіть звозили до сусідньої Словаччини, де теж видобувають золото. Але чутки про опромінених шахтарів вряди-годи знову з’являлися. Інколи навіть провину за затяжну відсутність дощу селяни покладали на рудник. А от обіцяних керівництвом рудника водогону, газопроводу і нової дороги чекають у Мужієвому вже більше трьох років. І безрезультатно. Зате 25—30 КрАЗів на фабрику й назад через село йдуть щодня, і стара дорога від цього аж ніяк не міцніє.
Прокол вийшов і з робочими місцями. На руднику і збагачувальній фабриці обіцяли задіяти майже тисячу чоловік, що для хронічно безробітного Закарпаття здалебі не мало. Однак на руднику працює не більше трьох сотень чоловік (з ІТП), на фабриці — близько 60. І набору з місцевих не варто очікувати — хто не встиг, тому не пощастило.
Та що ми все про місцеве? Може, хоч за державу порадіємо? Вона ж бо, мабуть, із золотом, і гривня завдяки йому тримається? Але й тут неув’язочка. Не стала поки що Україна найбільшою золотовидобувною країною Європи. При планованих 6 грамах на тонну золотовмісної руди на фабрику надходить руда із вмістом 3, максимум 5 грамів золота. Вихід — не більше 70%, тож, у кращому разі, виходить 3 грами золота на тонну руди. (На фабриці використовується гравітаційний метод, а не поширений ціанідний. Це зроблено на вимогу управління екобезпеки: збагачувати руду за допомогою ціанідів у густонаселеному районі неподалік угорського кордону не наважилися. Якість збагачення при цьому падає.) За максимальної потужності переробки 6 тонн руди на місяць виходить не більше 20 кг, або трохи більше двох сотень кілограмів на рік (точніше не можна — державно-комерційна таємниця).
Два центнери золота в рік — теж добре. І тільки коштують вони дорого. Збагачувальна фабрика купує руду по 80 гривень за тонну; ще «тридцятку» тягне переробка. Таким чином, виробництво 3 грамів золота коштує 110 гривень. При закупівельній ціні 8 доларів за 1 грам виходить нежирно: тонна переробленої руди дасть близько 20 гривень прибутку. З такими темпами 4 млн. доларів, вкладені у фабрику, окупляться не скоро. А 15 мільйонів «зелених», вкладених у рудник? До речі, фабрика — підприємство не зовсім державне, і називається ТОВ «Закарпатполіметал». Проблеми свої воно розв’язує шляхом хронічної заборгованості рудника (підприємству державному) кількох сотень тисяч гривень за поставлену руду. А проблеми в обох підприємств великі. Для фабрики це — «хвости». Рідку пульпу після вилучення з неї коштовних жовтих крапель потрібно кудись діти. Біля фабрики був перлітовий кар’єр, де й спорудили хвостосховище. На сьогодні в ньому зібралося 100 тисяч тонн рідини, що застигла тільки згори. Крізь дамби вода зі сховища просочується і вже отруїла рибу в приватному «рибнику», розміщеному за кілометр. Довелося «рибник» викупити, а заодно й другий, на який чекає така ж доля. Хвостосховище вже переповнене, і доводиться нарощувати дамби. Якщо їх прорве — фабриці будуть непереливки.
У рудника інший головний біль — порожнини. Спочатку планувалося вести розробку відкритим способом, але й тут екобезпека «втрутилася». Перекопати гору з 40 га лісу в урбанізованому районі не дозволили. Довелося рити штольні, через що видобуток подорожчав. А заодно і зміцнювати їх, забиваючи порожнини після вилучення рудних тіл сумішшю пустої породи з цементом. Все це лягає на ціну руди. Нещодавно на руднику трапилася аварія — просіла каолінова штольня, розміщена нагорі. Було пошкоджено розробки і колію для вагонеток. Завдяки збігу обставин люди не постраждали.
У Мужіївській горі є значні поклади каоліну — близько 5 мільйонів тонн. Каолін — цінна сировина, що використовується в порцеляновій промисловості, при відбілюванні паперу і навіть з медичною метою. Однак освоювати цю сировину в Україні виявилося невигідно. Розробку каолінового родовища веде СП «Керамнадра» чисельністю близько 50 чоловік. Видобутий ними каолін (близько 1000 тонн на місяць) вивозиться до Словаччини.
Намагаючись розв’язати проблему «вгорі», вирішили фабрику і рудник, після двох років окремого існування, об’єднати в один комбінат. Це, звісно, скоротить адмінвитрати, але важко повірити, що вміст золота в руді від цього підвищиться або вартість видобутку знизиться. Взагалі-то рудник планували як поліметалічний, з огляду на згадані вище срібло, свинець і цинк. Але відмова від ціанідів зробила їх вилучення неможливим. Іншим шляхом підвищення продуктивності мала стати переробка фабрикою багатої руди Сауляцького родовища, однак далі планів справа поки що не пішла.
У пресі, навіть у місцевій, Сауляцьке родовище в Рахівському районі Закарпаття згадується нечасто. Геологічна розвідка оцінила його запаси золота в 11 тонн. Ліцензію на 20 років експлуатації отримав концерн із гарною назвою «Тукурінгра» (засновники — російське ТОВ «Артіль старателів Тукурінгра» і українське ЗАТ «Червона рута»). За ліцензією, концерн мав залучити в розвиток родовища 25 млн. доларів інвестицій.
Грошей за три роки дії ліцензії не надійшло, зате дещо концерн зробив. Було вирубано велику ділянку лісу і викопано кар’єр на вершині гори. Частина с.Ділове, над яким розмістився кар’єр, опинилася під загрозою зсуву. При розробці кар’єру були дуже пошкоджені чи знищені три розвідувальні штольні, де планувалося видобувати руду за радянських часів. Десять років робіт вартістю 2,4 млн. радянських карбованців пропали. Два КрАЗи тривалий час вивозили золотоносну руду, близько 1500 тонн якої було відправлено на Придніпровський хімічний завод під виглядом проб. Нині про діяльність концерну на родовищі нічого не відомо.
У недавньому телеінтерв’ю екс-глава компанії «Укрзолото» Чукмасов, під егідою якої і проходила вся золота епопея, визнав, що для поповнення золотого запасу країни вигідніше було купити золото на Лондонській валютній біржі. Після дев’яти років надій і п’яти років праці, що «з’їла» не один десяток мільйонів доларів, Україна отримала ще один об’єкт із циклу «валіза без ручки» —і кинути шкода, і нести незмога.
До речі, якщо комусь із читачів раптом захочеться після прочитаного поліпшити собі настрій пляшечкою закарпатського вина — то не раджу цього робити. Винзаводи Закарпаття більше не виготовляють вина, тим паче на продаж. Усе, що в продажу, — це виноматеріали, які з вином мають дуже мало спільного. Щоб підвести з колін істинне виноробство, за всі десять років незалежності грошей так і не знайшлося. Але це вже зовсім інша, хоча теж невесела історія.