— Як би ви оцінили можливість того, що нині розпочнеться кінець світу?
— П’ятдесят на п’ятдесят.
— Чому?!!
— Елементарно: або розпочнеться, або ні.
Робочий анекдот фахівців із теорії імовірності
Питання безпеки, запобіжних заходів, страховки, гарантій несподівано зайняли надто велике місце в житті сучасної людини. Навіть трохи оговтавшись від шоку, викликаного терактом 2001 року, люди продовжують відчувати уразливість і незахищеність. Теленовини сповнені повідомлень про землетруси, повені, посухи, вибухи, аварії, катастрофи, банкрутства, епідемії та інші напасті. Деякі експерти стверджують, що подібна картина пояснюється лише підвищенням ролі ЗМІ в житті людей, а насправді подібні події відбуваються не частіше, ніж раніше, коли інформація про чимало з них у глобальну інформаційну мережу просто не надходила. А насправді життя в цілому стало навіть безпечнішим, ніж раніше. І справді, за останнє століття тривалість життя збільшилася на 70 відсотків, скоротилася кількість війн і збройних конфліктів, особливо в багатих країнах. Проте деякі фахівці стверджують, що кількість лих як рукотворних, так і стихійних, неухильно зростає. До того ж стихійні лиха також дедалі частіше виявляються результатом людської діяльності, від неприпустимих обсягів викиду парникових газів в атмосферу до хижацького вирубування лісів.
Яка з цих точок зору більше відповідає дійсності, спробували перевірити експерти бельгійського дослідницького Центру епідеміології лих і американської компанії A.T.Kearney, що спеціалізується на консалтингових послугах у сфері менеджменту. Результати свого дослідження вони зобразили у вигляді графіка, що ілюструє залежність кількості лих, що сталися за рік, від індексу глобалізації. Під останньою розуміють сукупний показник відкритості окремих країн, зведений воєдино. Картина, подана на рис.1, вийшла більш ніж переконливою. Проте Джон Смутняк, який підготував для часопису The Economist великий огляд за назвою «Проживаючи в небезпеці», висновки зі свого дослідження зробив зовсім не песимістичні. Адже поруч із переконливим зростанням кількості самих лих, розвиток людства супроводжується створенням технологій, що дозволяють досить точно оцінити будь-які ризики та мінімізувати їх. А ще, в ідеалі, скороченню ризиків мають сприяти спеціальні юридичні та економічні механізми, а також елементарний здоровий глузд. Хоча в реальному житті, природно, все відбувається далеко не так гладко.
Ціна обережності
Щораз, коли людському життю і безпеці завдають досить відчутного збитку, особливо в масовому порядку, національні уряди зіштовхуються з лавиною закидів у бездіяльності та закликами до прийняття термінових і ефективних заходів для уникнення повторення небезпечної ситуації. Результатом цього громадського тиску звичайно виявляється черговий законодавчий акт. Кількість таких актів, прийнятих урядами США та Західної Європи, за останні 20 років зростала винятково швидкими темпами. Проте їхня ефективність далеко не завжди виправдовувала сподівання. Адже емоційна складова дуже часто домінувала над раціональною як у процесі лобіювання, так і в процесі прийняття нових законів.
Звичайно, навіть цинічні економісти не збираються заперечувати твердження, що кожне людське життя безцінне. Однак це не зашкодило їм полічити, у скільки обійшовся порятунок кожного життя в кожному окремому випадку. Інакше кажучи, чому дорівнює співвідношення вкладених у реалізацію кожного закону коштів із різницею в кількості смертей, пов’язаних із конкретним чинником, до і після цієї реалізації. Як з’ясувалося, у Західній Європі особливо диспропорційними є побоювання з приводу забруднення навколишнього середовища, а в США — наслідків куріння. Крім того, європейці віддають перевагу попереджувальним акціям, а американці подають з кожного випадку позови.
Як випливає з розрахунків, проведених Кіп Віскусі з Гарвардської юридичної школи, у США людське життя оцінюється приблизно в сім мільйонів доларів. Цей показник дослідник отримав шляхом порівняння суми, яку в країні витрачають на скорочення смертельного ризику на робочому місці, з тієї сумою, яку вважають прийнятною як компенсацію за підвищення ступеня ризику. В інших країнах життя людини має зовсім інший кількісний вимір, що видно з таблиці на рис. 2.
Проте саме американський показник ліг в основу розрахунків Джона Моррала, експерта американської Служби управління і бюджету, який вирішив оцінити економічну ефективність 76 американських законодавчих актів, прийнятих у 1960—2001 роках із метою зменшення ризику для життя. «Економічно ефективними» у результаті виявилися менше половини таких актів, тобто ті, де витрати на порятунок кожного життя були менше семи мільйонів. До найефективніших належить вимога виготовляти запальнички зі спеціальними пристосуваннями, що утруднюють використання їх дітьми, вдосконалення вимог техніки безпеки при транспортуванні лісу, а також при користуванні електричними приладами. В усіх трьох випадках вартість кожного врятованого життя оцінювалася в 100 тисяч доларів. Проте так звані екологічні закони в розряд економічно ефективних віднести важко. Наприклад, закон про правила позбавлення шкідливих відходів у редакції 1994 року обходився американському бюджету в 2,6 мільярда доларів за життя, проте 1998 року його переглянули, підвищивши економічну ефективність більш ніж удвічі. І все-таки порівняно з показником економічної ефективності законів, що контролюють викид формальдегіду (78 мільярдів доларів) і умови обладнання смітників (100 мільярдів доларів) це виглядає краплею в морі. При цьому закони, впровадження яких дозволить рятувати людські життя набагато меншою ціною, все ще чекають свого прийняття. До них належить, передусім, вимога обмеження вмісту в харчових продуктах насичених жирних кислот (лише 3 тисячі доларів за кожне врятоване життя), а також установка на робочих місцях дефібриляторів для екстреної стимуляції серцевої діяльності.
Приклади таких економічно неефективних законодавчих ініціатив можна знайти й у Європі. У Великобританії, наприклад, обурення громадськості, викликане аваріями на залізниці, що почастішали, змусило уряд ужити заходів, що в результаті вилилися в два мільярди фунтів стерлінгів за кожне врятоване життя. Адже політична ефективність кожної законодавчої ініціативи часто виявляється непорівнянною з економічною характеристикою, і завоювати голоси мільйонів виборців вимогою обмежити жири в їжі наразі ще складніше, ніж оголосити хрестовий похід проти формальдегіду.
Політики люблять обіцяти зробити життя своїх виборців безпечним. Деякі виборці цим обіцянкам вірять. Однак насправді усунути будь-які ризики повністю неможливо. Набагато корисніше ставити перед собою завдання максимально знизити ризики, і домагатися його з максимально економічною ефективністю.
Наполовину надто розумний
І все-таки досвід останніх років показав, що є механізм, спроможний управляти ризиками набагато ефективніше, ніж державний апарат. Це ринок. Адже саме ринок сприяє перерозподілу відповідальності за ризик між тими, хто не може й не хоче, хоча і повинний, і тими, хто ще й отримує за це прибуток. Найнаочніший приклад — небувалий розквіт сектора страхування. З іншого боку, ці самі ринки породжують нові ризики, про які ще недавно людство навіть не підозрювало. Відбувається своєрідна «гонка озброєнь», коли на кожний новий ризик виникає засіб його зменшення, що у свою чергу породжує новий ризик. Зокрема, Авінаш Персо, експерт лондонської компанії GAM, наочно продемонстрував, що за останні п’ять років частота катаклізмів на фінансових ринках істотно підвищилася порівняно з усім 20-річним періодом.
З одного боку, це явище можна пояснити складністю економічної ситуації, при якій розкид у прогнозах як загальних економічних трендів, так і конкретних фінансових показників досягає максимальних розмірів і ускладнює процес прийняття правильного рішення. Нестійкість фінансового ринку так само сильно підвищується щойно з’являються революційно нові технології. Причому, як підкреслюють експерти, це значною мірою належить і до власне фінансових технологій. Адже математичні формули для розрахунку волатильності — перемінної, виведеної із середньоквадратичного відхилення прибутковості активів від їхнього середнього значення для більш точного визначення розміру та швидкості зміни ціни опціону — були розроблені в 1970-х роках саме з метою зниження фінансових ризиків. Проте обвал 1987 року, що стався практично на рівному місці, чимало експертів вважають побічним ефектом масового застосування саме цих показників. Можливо, комп’ютерні програми фінансових консультантів, запрограмовані на зниження волатильності, при дуже незначному коливанні в ціні почали видавати сигнали на продаж акцій для того, щоб мінімізувати можливі втрати своїх інвесторів, тим самим ще більше підвищивши індекс волатильності і спровокувавши подальше скидання цінних паперів. Щось на кшталт математичного стадного інстинкту. У результаті ризик був не тільки не мінімізований, а багаторазово збільшений.
У 1990-х роках у фінансову моду ввійшла методологія Value-at-Risk (ризик-вигода), що дозволяє визначити, наскільки може зменшитися вартість інвестиційного портфеля за підсумками конкретного невдалого біржового дня. Якщо отримане значення виявляється надто великим, це сигнал до початку продажу активів. Недолікам цієї моделі присвячено багато спеціальної літератури, проте в неї є й одна системна помилка, що є прямим наслідком багатьох її достоїнств: інвестиційні портфелі багатьох великих інвесторів сьогодні мають практично однакову структуру, і майже всі вони користуються саме цією моделлю оцінки та управління фінансовими ризиками. І як тільки фінансовий човен хитається, всі дружно кинуться на один і той же борт.
Втім, на цьому фінансово стурбована частина людства не зупинилася і винайшла щось ще більш заумне та небезпечне, відоме під спільною назвою деривативи. Ці похідні цінних паперів, що дозволяють найрізноманітнішими способами перерозподіляти ризики між сторонами, Воррен Баффет назвав торік «зброєю масового ураження» і «бомбою уповільненої дії». Легендарний американський інвестор, який займає після Білла Гейтса другий рядок у списку найбагатших людей планети, свого часу дуже підозріло поставився до акцій високотехнологічних компаній. Їх неминучий обвал він завбачив, коли ажіотаж навколо них щойно розпочинався, і залишився при своїй думці навіть тоді, коли дохідність за його цінними паперами була нижчою за середньоринкову, педальовану бумом high-tech. Встоявши перед спокусою тих позахмарних прибутків, Баффет уникнув і мільярдних збитків, і нині не збирається робити легкі гроші на настільки популярних зараз деривативах. «Єдине, що ми зрозуміли, — це те, що не розуміємо, наскільки великий ризик, який несе в собі цей інститут», — заявив фінансовий гуру. Крах хеджевого фонду Long Term Capital Management (LTCM), що приголомшив фінансистів усього світу 1998 року, є лише слабким попередженням про те, що може статися в недалекому майбутньому. І той факт, що нині повсюдне поширення кредитних деривативів більшість банкірів вважають найголовнішим чинником ризику, свідчить багато про що.
Втім, деривативами, обсяг ринку яких за останні три роки потроївся і досяг десятка трильйонів доларів, користуються нині не лише банки. Фермери та енергетичні компанії купують погодні деривативи, що обіцяють їм отримання доходу в тому випадку, якщо «показники градусника» не вписуються в задані рамки. Профспілкам пропонують купувати деривативи на безробіття, позбавляючи себе в такий спосіб від необхідності боротьби з ним. А Роберт Шиллер, професор економіки Йельського університету, вважає вкрай несправедливим, що людина може купити страховку на випадок хвороби, травми чи пожежі, але наразі не забезпечена жодними компенсаційними механізмами на випадок нещасного кохання чи невдалої кар’єри. Щойно знайдуться фінансові інститути, спроможні хеджирувати подібні ризики, розвиток людства піде більш швидкими темпами. І його не зупинить жодна чергова фінансова криза навіть небувалого масштабу.
Втім, безпрецедентне зростання ринку деривативів лякає не лише тих, хто вважає це черговою мильною бульбашкою. Надзвичайно складні механізми хеджирування дозволяють не тільки уникнути неминучих збитків, а й перетворити капітальний прибуток на тимчасові збитки, що є джерелом додаткового головного болю для податкової поліції. Тим паче що, за даними одного з опитувань, близько 90 відсотків 500 найбільших компаній по всьому світу використовують різноманітні деривативи. І визначити, чи справді це роблять з метою зниження потенційних ризиків, чи просто махінацій із фінансовими показниками, не можуть часом навіть найзацікавленіші особи.
(далі буде)