Олег Зарубінський |
На дванадцятому році нашої державної незалежності нерідко складається враження, що Україна все ще не визначилася в пріоритетах своєї зовнішньої політики. Як не прикро визнавати, але щоразу, коли доводиться приймати рішення в координатах глобального світу, практично всі гілки української влади відчувають непритаманну вільним державам скутість, а ще гірше — навіть вібрацію під торосами різновекторних вимог, що насуваються начебто раптово. Так, власне, відбувається й зі вступом до Світової організації торгівлі.
Задекларований на всіх рівнях і, здавалось, усталений європейський вибір навіть і в цьому випадку — уже вкотре! — піддається випробуванням на міцність.
Маємо на увазі, зокрема, несподівану для багатьох заяву президентів України, Росії, Білорусі й Казахстану від 23 лютого про створення Організації регіональної інтеграції, що має нарешті «розродитись» зоною вільної торгівлі, котра, в свою чергу, приведе до єдиного економічного простору, ескіз якого нам обіцяють продемонструвати у вересні цього року. Природно, що весь політичний бомонд одразу ж кинувся обмірковувати, що принесе Україні ця нова, явно не українського походження, ініціатива.
Одні твердять, що утворення на значній території колишнього Союзу структури з наднаціональними завданнями за участю України суперечить і поточним, і довгостроковим інтересам нашої держави. Воно призведе до подальшого домінування Росії в економічних двосторонніх, а тепер і багатосторонніх взаєминах, відволікатиме від реалізації курсу на євроінтеграцію, зашкодить вступові до Світової організації торгівлі, який очікується у 2004 році. Інші, навпаки, вважають московські домовленості справжнім проривом у дещо прохолодних українсько-російських відносинах, який прискорить вихід України на загальноєвропейський ринок. Грубо кажучи, як у нас уже не раз бувало, одні кричать «Ганьба!», інші — «Ура!»
«Експромт» президентів навряд чи міг викликати іншу реакцію. Мізер інформації породжував фантазії. Не стільки економічні, що в даному випадку було б виправдано, скільки політичні, щоправда на економічному грунті. Зрозуміло, що влада хоче дедалі більше влади. Все ж інше поки що напрочуд невиразне.
У цьому контексті напрошується й друге зауваження. Уявімо, що кожного разу, коли виникає потреба, ми (за винятком незначної кількості таємної та конфіденційної інформації) мали б під руками конкретні, виважені, науково обгрунтовані, офіційно освячені розрахунки і по «векторах» нашого прямого інтересу (СОТ, ЄС, НАТО, ГУУАМ), і по всіх інтеграційних структурах, до яких нас тягнуть аж обома руками (ЄврАзЕС, ЗУБР, тепер ЄЕП — ОРІ і т.п.). Картина була б зовсім іншою. Без такої прозорості в питаннях поточної політики і в питаннях довгострокової стратегії, без системного порівняльного аналізу, без окреслення плюсів і мінусів, ризиків і вигод, без авторитетного прогнозу ми приречені на нескінченні дискусії з проблем, які за бажання, без будь-якої балаканини, «прощупуються» економічно. Саме економічно!
Наближенням до стандартів Світової організації торгівлі ми займаємось уже майже деcять років — рівно стільки, щоб інші, котрих ми вважали слабшими за нас, уже набули членства в СОТ. Можна, звичайно, погоджуватись із сентенціями про політичні симпатії та антипатії, але, поклавши руку на серце, чи можемо ми чесно сказати, хоч би самим собі, що завжди були діловими, послідовними, цілеспрямованими й надійними?
Певною мірою усі ці суперечності знайшли свій відгомін і на березневих парламентських слуханнях «Про стан підготовки до вступу до Світової організації торгівлі (СОТ)». Проте, незважаючи на критичне і навіть гостро критичне обговорення, для багатьох, мабуть, була несподіванкою майже одностайна підтримка самої ідеї вступу до СОТ, чого не спостерігалося при розгляді питань інтеграції до регіональних (чи то західних, чи євро-азіатських) структур. Це стало яскравим свідченням того, що в сприйнятті інтеграційних реалій відбувся відчутний перелом. Аргументи, що наводилися виступаючими, не були новиною для спеціалістів, але важливо, що вони вперше так широко і всебічно осмислювались у контексті національних інтересів України.
Що ж це за аргументи?
Передусім той факт, що СОТ об’єднує вже 145 держав і регулює практично весь масив — близько 95 процентів — світової торгівлі. Це унікальна система загальноприйнятих умов і правил, напрацьованих світовою економікою, формулювання і використання яких є надзвичайно бажаним для захисту національних економічних інтересів, у тому числі і в антидемпінгових, спеціальних розслідуваннях у рамках процедури розгляду торговельних спорів.
Таке загальне бачення глобального регулятора міжнародних торговельних відносин. І вічно залишатися поза ним означало б приреченість на економічну ізоляцію не тільки у стосунках з країнами Західної та Центральної Європи, але й з країнами Східної Європи та Балтії, десять з яких 17 квітня в Афінах уже підписали угоду про приєднання до ЄС і невдовзі зможуть застосовувати до України антидемпінгові, компенсаційні та інші процедури, а також кількісні обмеження імпорту українських товарів. Відзначалось, що в нинішній ситуації, коли експорт став однією з найважливіших запорук розвитку національної економіки, вирішення питань, пов’язаних із вступом України до Світової організації торгівлі, є невідкладним пріоритетом уряду та Верховної Ради. Наша держава врешті отримала жаданий «чіткий сигнал» під час переговорів з представниками СОТ у рамках Всесвітнього економічного форуму в Давосі, а 25 лютого ц.р., на 10-му засіданні Робочої групи СОТ у Женеві, — згоду на опрацювання підсумкового звіту, що включатиме опис торговельного режиму та зобов’язань України. Уряд розцінив цей факт як початок процедури вступу і вихід на фінішну пряму.
Однак отриманий шанс — це ще не гарантія і не перепустка. Попереду величезна робота. Тим більше, що часу тепер уже обмаль. На відміну від західних прогнозів, що Україна може стати членом СОТ не раніше 2010 року, український уряд заявив про намір здійснити це в середині 2004-го (указ Президента передбачав, що до 2003-го). Навіть якщо не брати до уваги, що наступний рік — це рік президентських виборів, який серйозно відволікатиме український політикум від економіки, з розширенням ЄС, що відбудеться також наступного року, доведеться рахуватися обов’язково, оскільки це майже автоматично відіб’ється на обсягах і режимах торгівлі.
Зрозуміло, що участь у глобальному торговельному співтоваристві вимагає істотного вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності, пристосування до нових масштабів міжнародного розподілу праці, активізації співробітництва з міжнародними організаціями. І коли на зовнішніх ринках від нашої продукції і нашої політики вимагатиметься неабияка наступальність, аби торувати свою стежку до «ситих» споживачів, то на внутрішньому доведеться мимоволі потіснитись перед натиском явно сильніших на сьогодні і тепер уже узаконених зарубіжних конкурентів. Чи витримає наша економіка таке потрійне, як мінімум, напруження, нові виклики і загрози?
Слід говорити чесно: далеко не всі галузі нашого господарства і не всі підприємства готові до таких випробувань. Поза всяким сумнівом в особливо складному становищі опиняться несамодостатні, дотаційні сектори нашої економіки та підприємства, керівництво яких не надавало належної уваги ринковим перетворенням. Проте не оминуть труднощі й високотехнологічні галузі, машинобудівний, хімічний, аграрний та інші сектори. Тому питання вступати чи не вступати, втративши альтернативність, поступається гостротою іншому — на яких умовах? У цьому суть сучасного етапу підготовки до вступу України до СОТ.
Нещодавно Президент спеціально загострив увагу на тому, що в державі ніхто не займається проблемами попередження ризиків, пов’язаних із вступом у СОТ. М’яко кажучи, це небезпечна ситуація. Тому, на наш погляд, урядові та окремим міністерствам слід невідкладно опрацювати розраховані на запобігання негативному розвитку подій практичні рекомендації як загального плану, так і конкретно-адресні, котрі б враховували, хоч би приблизно, профільну, галузеву специфіку, регіональні та інші особливості виробників товарів і послуг, максимально використавши для цього і службові, міністерські, можливості, і засоби масової інформації, і міжнародні структури. Як використовувати переваги від членства в світовому клубі, теж треба вчити.
Особливої ваги набуває вдосконалення, гармонізація українського законодавства відповідно до вимог та норм угод Світової організації торгівлі і Європейського Союзу. Безумовно, ключову роль у цій справі відіграє Верховна Рада. Узгодження складних питань реформування зовнішньоторговельного режиму завжди було серйозною проблемою. І це визнавалось представниками уряду в ході парламентських слухань. Останнім часом ситуація дещо поліпшилась. Опрацьовано і направлено членам Робочої групи графік прийняття пріоритетних законопроектів, до якого увійшло 20 проектів законодавчих актів, 15 з яких уже прийнято. Новий графік передбачає 15 (п’ять із попереднього) законопроектів, із яких прийнято поки що чотири. І все ж «заборгованість» обчислюється десятком документів. Це, зокрема, Податковий кодекс, зміни в законодавстві про фінансово-банківську систему (стосовно відкриття філіалів іноземних банків), питання сільського господарства та стандартизації, торговельні аспекти прав інтелектуальної власності, функціонування телеорганізацій тощо.
У повсякденній полеміці звучить чимало посилань на зарубіжний досвід. Правильні, звичайно, думки. Уважно вивчаючи досвід інших країн, хотілося б, однак, щоб ми не тільки не повторювали чужих помилок, але й не опускались до некритичного «мавпування». У кожного народу своя специфіка, свої внутрішні й зовнішні мотивації, економічні, фінансові та кадрові можливості. Нам треба дедалі активніше осмислювати й утверджувати своє місце під сонцем. Невдачі, що тривалий час переслідують Україну, не тільки підірвали довір’я до неї за кордоном, про що ми з відомих причин постійно говоримо, але й приглушили впевненість у самих собі, що ми, як правило, замовчуємо. Невідомо, що гірше. Як на наш погляд, то довір’я власного народу мало б бути над усе.
Нам конче необхідно на всіх рівнях перебороти певну розгубленість перед натиском проблем. Не треба переоцінювати, але не треба й недооцінювати власного досвіду міжнародного співробітництва. Це тим більш важливо, що і Європа, і СОТ — не застиглі явища. Вони самі постійно в русі, в розвитку, в змінах. Це ми, очевидно, відчуємо і найближчим часом у зв’язку з антиіракською війною, розв’язанням її політичних та економічних наслідків. Доказом цього є також Європейська конференція в Афінах, що продемонструвала новий рівень євроінтеграції.
Вихід на світову торговельну арену вимагає від усіх гілок влади, від керівника до виконавця, винятково високої відповідальності.Наш успіх залежить від стану економіки і професіоналізму українських учасників переговорів. Цей сплав об’єктивних і суб’єктивних чинників якраз і піддається нині екзамену, який, попри всі труднощі сучасного буття, не можна складати на «трійку».