Вітчизняні лаки та фарби потрапили в немилість |
Своєрідно входить наша мила серцю Батьківщина у світову систему розподілу праці. Рік у рік ми поступаємося сегментами внутрішнього ринку товарів промислового виробництва другого і третього рівня, тобто високої споживчої готовності. Їх імпорт сягнув 50%. Причому на 73% цю продукцію виготовлено з нашої ж, української сировини! І що найдивовижніше — перетворенню України на такий собі європейський Гондурас ми зобов’язані далеко не підступам акул світового бізнесу, а власному менталітету.
Автор невідомий
17 травня 2001 року Верховна Рада прийняла Закон № 2410-ІІІ «Про внесення змін у деякі Закони України з питань оподаткування». За ідеєю, цей законотворчий акт спрямований на підтримку вітчизняних видавців. Адже друкарська продукція закордонного виготовлення — в основному російського та білоруського — заповнила український книжково-журнальний ринок, за деякими оцінками, на 95—96%.
Чи полегшив новий закон життя вітчизняних видавців — під величезним запитанням! Принаймні аналітики зазначають, що при певному тлумаченні нововведень скрупульозними інспекторами ДПАУ декларовані в законі пільги можуть легко перетворитися для видавців на збільшення податкових відрахувань. Насамперед для газет і журналів, чию мінімальну рентабельність забезпечує реклама. Адже витрати на її публікацію видавець тепер не має права зараховувати до валових витрат.
Втім, стосунки нашої влади та видавців, насамперед друкованих ЗМІ, — тема, варта окремого дослідження. Мене ж у цьому законі заінтригувала та його частина, яка стосується тимчасового, до 1 січня 2003 року, звільнення від мит і сплати ПДВ операцій із ввезення на митну територію України товарів, призначених для виготовлення друкованої продукції. Саме ця пільга настільки удосконалила Закон «Про єдиний митний тариф», що тепер наш ринок безперешкодно відкритий не лише для поліграфічних (друкарських), а й для всіх лакофарбових матеріалів узагалі! З емалями й палітурами включно!
Зізнаюся, у випадковість такого формулювання не повірив одразу. Хоча б тому, що всі спроби з’ясувати в комітетах Верховної Ради його персональне авторство успіхом не увінчалися. Втім, вдалося встановити, що проект закону не було обговорено ні на Митно-тарифній раді, ні, тим більше, зі спеціалістами лакофарбової галузі.
Взагалі-то, зараховувати лакофарбову промисловість до передової, у сенсі економічного базису держави, якось не заведено. Та й справді, банку емалі, на перший погляд, некоректно ставити в один ряд із кілограмом зерна чи кіловат-годиною електроенергії, як товарами нагальної потреби. Та є в цій галузі свої, дуже цікаві особливості.
Почнемо з того, що жодна галузь людської діяльності не обходиться без застосування щонайширшої гами лакофарбових матеріалів. Певною мірою лаки та фарби формують саме середовище проживання людини. Навіть тепер, коли промислове виробництво, порівняно з 1991 роком, за найскромнішими підрахунками, в нас упало на 42—46%, щорічне споживання лакофарбової продукції в країні становить 130—150 тис. тонн! Неважко прикинути, що, при середній ціні 6—8 грн. за кілограм, ємність цього сегменту внутрішнього ринку коливається в обсягах 150—170 млн. дол. І це при тому, що потужності відповідних заводів завантажено лише на 20%.
Не мільярди від чорної металургії, та все ж... Гарантована стабільність попиту робить цей окраєць ринкового пирога дуже й дуже привабливим. Причому зростання промислового виробництва в цілому по країні на 1% визначає зростання споживання лаків і фарб на 8—10%! Така ось приваблива динаміка.
Та це ще не все. В основі сучасної індустрії кольору лежать найпередовіші досягнення науки, насамперед органічної хімії. Далеко не випадково розмаїття вироблених лакофарбових матеріалів за кольором, а головне — за їхніми фізичними властивостями є досить точним індикатором досягнутого країною рівня науково-технічного прогресу.
І ще. Посідаючи скромне місце в табелі про ранги серед інших галузей промисловості, виробництво лаків і фарб, однак, забезпечує колосальну економію суспільно необхідної для поступального розвитку соціуму праці. Простий приклад. Якби металоконструкції, машини та механізми експлуатувалися без лакофарбових покриттів, то 12—15% виплавленої в країні сталі щороку йшло б в іржу!
Відкриті шлюзи
В Україні до останнього часу працювало близько 40 лакофарбових заводів. Попри всі економічні негаразди, що продовжують терзати нашу індустрію протягом останнього десятиліття, вітчизняні виробники впевнено утримували цей ринок у своїх руках, задовольняючи 90% внутрішньої потреби в лаках і фарбах.
Чи то не доходили руки в наших олігархів, вирощених на компартійних грошах, трастових пірамідах і гіперінфляції, до лакофарбових заводів, чи то з якихось інших причин, але входження в ринок більшості з них проходило, так би мовити, майже за ідеальним сценарієм приватизації, варіант якого, як виявилося, усе ж проглядався у вітчизняному реформаторстві. За бажання й елементарної порядності.
На першому етапі, ще 1992 року, більшість виробників лаків і фарб перейшли з державою на відносини оренди. Сьогодні вони одностайно стверджують, що саме оренда дозволила галузі не врізати дуба в період гіперінфляції, а зберегти потужності, колективи спеціалістів і, що найголовніше, технології. Одне слово, на 1994 рік більшість підприємств зуміло викупити в держави орендоване майно. Тому їхня корпоратизація проходила плавно, без втрат і скандалів, а акціонерами ставали самі працівники. Навіть після повторної емісії, що дала змогу Дніпропетровському лакофарбовому заводу, найбільшому в Україні, залучити без дорогих кредитів такий необхідний для технічного розвитку капітал (а отже, утримати ціни на свою продукцію на доступному для зубожілого населення рівні), 70% акцій цього тепер уже відкритого акціонерного товариства належать членам колективу. Таке саме співвідношення до останнього часу було й на інших лакофарбових підприємствах, більшість яких трансформувалися в закриті акціонерні товариства.
Показова деталь. Якщо підприємства й цілі галузі, навколо яких вирували і вирують приватизаційні пристрасті, утрачали керованість, ринки збуту і фактично зупинялися у своєму технічному й технологічному розвитку, як це сталося, скажімо, із електрогенеруванням, вітчизняна лакофарбова індустрія примудрялася протягом усіх років реформ накачувати м’язи за класичними схемами ринкової економіки.
Той-таки дніпропетровський завод організував широку дилерську мережу. Освоїв останніми роками десятки нових видів продукції. Причому найсучасніших — уже 10% фарб тут випускається на екологічно абсолютно нешкідливій, воднодисперсній основі. А це — стратегічний напрямок світового розвитку лакофарбової промисловості. Найтяжчого для країни, 1995, року тут примудрилися провести докорінну реконструкцію і ввести в експлуатацію найсучасніший цех синтезу лаків потужністю 40 тис. тонн продукції на рік!
Не гірше йшли справи й на інших заводах. У Ніжині, наприклад, слід гадати, з огляду на задекларовану соціальну спрямованість ринкових перетворень, 1997 року монтують другу автоматизовану лінію «Блема», що дозволяє фасувати продукцію в цілу гаму малих ємностей, зручних для пересічного споживача. А освоєні тут антикорозійні грунтовки й емалі, у тому числі й автомобільні, неабияк потіснили на внутрішньому ринку зарубіжних конкурентів. До речі, цей завод, розміщений у патріархальному провінційному містечку, реалізовує свою продукцію через мережу власних магазинів.
Прикладів динамічного розвитку вітчизняних лакофарбових заводів, без якого в умовах ринкової економіки не вижити жодному виробнику, можна наводити безліч. Про привабливість цього ринку свідчить і те, що навколо них виросли десятки приватних малих і малесеньких фірм та фірмочок, на яких за спрощеними схемами (переважно шляхом незначних добавок до основи і розфасування готової продукції в малу тару) заповзятливі наші співвітчизники організували лакофарбове виробництво і дилерські мережі з продажу вітчизняної лакофарбової продукції. А це — величезна кількість додаткових робочих місць. Чим не приклад гармонійного виникнення середнього класу на базі окремо взятої галузі! Проте показовий, як на мене, той факт, що за всі роки перебудови колишні держпідприємства не мали боргів ні перед державою (з податків і бюджетних платежів), ні перед партнерами, у тому числі й за енергоносії, ні перед своїми робітниками. Менеджерам того ж ніжинського заводу обласне керівництво навіть докоряло, що рівень зарплати його робітників далеко випереджає середньостатистичні показники по Чернігівщині. На дніпропетровському заводі середня зарплата перевалила за 600 гривень і не дуже відстає від зарплати місцевих металургів.
Безперечно, стабільність галузі забезпечували не лише вмілий менеджмент і, повторюю, громадянська порядність керівництва колишніх орендних (а отже, повністю автономних) підприємств під час проведення приватизації. Багато що пояснювалося тим, що — через недогляд абощо — до останнього часу мито і ПДВ на імпорт лакофарбової продукції захищали вітчизняного виробника в рамках цивілізованого ринку. Принаймні мені не доводилося чути закидів міжнародних організацій на адресу українського уряду з приводу надмірного протекціонізму лакофарбової галузі. Експорт її продукції не затьмарювали антидемпінгові розслідування.
Новий закон миттєво зруйнував цю ідилію. Через відкриті митні шлюзи український ринок уже до кінця червня заповнили наддешеві лаки та фарби польських, турецьких, білоруських, російських, молдавських й інших виробників. Складається враження, що нечисті на руку імпортери нагромаджували товар на прикордонних складах — ясна річ, по той бік українського кордону — із дня прийняття закону Верховною Радою в очікуванні введення його (з 1 червня ц.р.) в дію. Причому обсяги імпорту високоякісних, а отже, дорогих лаків і фарб (фінських, німецьких, голландських), у тому числі й друкарських, як свідчать повідомлення з митниць, практично не зросли. На український внутрішній ринок ринув товар, як то кажуть, для людей третього гатунку, на кшталт горезвісних польських сосисок, що заповнили десять років тому прилавки наших гастрономів. Скільки знадобилося часу нашому покупцю, щоб розібратися, що до чого, і перейти на вітчизняні ковбаси, хоч вони й дорожчі? Принаймні Київський м’ясокомбінат і десятки його родичів досі не можуть оговтатися від цінового шоку тієї пори.
Сьогодні в такому самому становищі опинилася вся лакофарбова галузь. Першими відреагували приватні фірми й фірмочки. Вони вже послали своїх робітників у безстрокові відпустки і помчали, як ті «човників», наздоганяти великих лакофарбових трейдерів на виключно торгових операціях. Інерція великих підприємств, таких як дніпропетровський завод, ще підтримує їх на плаву, але економічні показники галузі можуть різко покотитися вниз. Як зізнався мені один із директорів, можна буде закривати виробництво, виганяти робітників на вулицю, а прибуток для акціонерів одержувати, переганяючи через кордон вантажівки з лакофарбовим товаром. Що ж, є й така ринкова економіка...
Невипадкові випадки
Вище я вже казав, що якось не віриться у випадковість того, що законодавчий акт, спрямований на підтримку видавничої справи, рикошетом ударив по всій, досить привабливій для приватного капіталу галузі. Перефразовуючи Олександра Васильовича Суворова, який знався на стратегії і тактиці ведення хай і не ринкової, а все ж війни, зазначимо, що в підкилимовій боротьбі за власність один раз — недогляд можновладців, два — їхній же недогляд, а три — це вже система.
Отож, одночасно з відкриттям шлюзів для імпорту збільшується ввізне мито на деякі дефіцитні у країні інгредієнти, необхідні для вітчизняного виробництва лаків та фарб. Наприклад, на такий хімічний продукт, як мікротальк, — із 5 до 20, на етилзеллозольв — із 1 до 10, на пігменти фталоціанінові — із 1 до 10, на жерсть для виготовлення тари — із 1 до 5%. Перелік цей можна продовжувати. Однак дуже показово, що до нього входять компоненти, яких у нас взагалі не виробляють! У нас що, інвестиційний бум настав, щоб такими методами стимулювати освоєння нових видів продукції? Чи все ж таки за лаштунками митних ударів по лакофарбовій галузі проглядається постать режисера певного штибу?
Втім, допитливі спостерігачі можуть закинути мені хворобливу підозріливість, справедливо зазначивши, що кульбіти нашого митного регулювання взагалі не піддаються жодній логіці. І це справді так. У нас норкові манто запросто потрапляють до переліку товарів критичного імпорту, після чого, щоправда, врізали дуба, без надії на реанімацію, звірівницькі господарства країни. А що скажуть аналітики, коли на тлі вже названих двох випадків дізнаються про третій, взагалі віртуозний? Про те, що наші найбільші виробники інгредієнтів лаків і фарб, того ж двоокису титана, віднедавна женуть свою продукцію в ту ж таки Росію та інші країни ціною за тонну на 130—150 доларів нижче, ніж продають її вітчизняному виробнику? І що флагман цієї цінової дискримінації — не приватна і навіть не приватизована, а державна компанія «Титан»? Авдієвський коксохім і казенний завод «Зоря» основні обсяги фталевого ангідриду і пентаеритриту також женуть за кордон, і наші виробники змушені імпортувати ці інгредієнти, за валюту, дорого та ще й сплачувати мито. І це випадок? Наважуся стверджувати — закономірність! Дуже вже хочеться комусь із наших всесильних олігархів прибрати до рук ласу галузь?
Опосередковане підтвердження цього — і те далеко не мишаче вовтузіння, що розпочалося навколо лакофарбових заводів відразу ж після прийняття вищезгаданого закону. Нагадаємо, Верховна Рада його прийняла 17 травня. Вже наступного дня, 18-го, у тому ж таки Ніжині з’явився десант із 30 осіб у семи автомобілях із полтавськими номерами. Бритоголові молодчики з накачаними біцепсами мали на руках список та адреси всіх рядових акціонерів місцевого лакофарбового заводу, інформацію про те, у кого з них і скільки акцій на руках. Чудово були вони поінформовані, які сімейні проблеми в акціонера. Впливаючи на кого переконуванням, на кого — примусом, рекетири в білих рукавичках стали скуповувати акції. Правління ніжинського ЗАТ «Ніфар» спробувало перебити ціну. А коли приїжджі збільшили її до восьми номіналів, змушене було відступити...
Цікаво, що в процесі цієї боротьби до голови правління Миколи Діденка зателефонував, запрошуючи до себе на довірчу розмову, один народний депутат. Член дуже агресивної демократичної партії, що відверто претендує на владу. Помічник ще одного депутата, лідера теж наддемократичного об’єднання (подейкують, що на майбутні вибори ці організації підуть одним блоком), відвідав тими ж днями Дніпропетровський лакофарбовий завод. Він прямо запропонував, як тепер кажуть, «дах» із усіма наслідками, які випливають із цього факту. Причому обіцяв швидке скасування всіх пільг на імпорт лаків і фарб (окрім друкарських), а також припинення цінової дискримінації з продажу інгредієнтів українськими виробниками...
У Ніжині, Дніпропетровську, на інших лакофарбових заводах діють емісари від імені фірм, що входять до піраміди з двох десятків офшорних (переважно кіпрських) компаній, вибудувану за принципом перехресного акціонування. Серед засновників цієї піраміди миготять одні й ті самі прізвища, наприклад Юрія Мойсейовича Кіпермана і Сергія Руслановича Карпенка — за іронією долі, керуючого санацією Дніпропетровського НДІ великогабаритних шин. За такої схеми визначити кінцевого бенефіціата (реального власника), а отже й режисера всього процесу із захоплення лакофарбової галузі, хоч і не просто, але цілком можливо. Ось тільки кому це потрібно?
Принаймні звернення керівників лакофарбових підприємств до глав обласних держадміністрацій, в Антимонопольний комітет України, у Мінпромполітики, адміністрацію Президента, до депутатів Верховної Ради, а деяких директорів — до глави СБУ, генерального прокурора, у комітет ВР із питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією залишилися без відповіді. Тим часом сценарій наступних подій прорахувати не складно.
Загнані в глухий кут, вітчизняні виробники лаків і фарб змушені будуть згортати виробництво. Практика свідчить, що після того, як потужності починають експлуатуватися менше ніж на 20%, настає технологічний розвал і деградація. А ми вже говорили, що галузь перебуває саме біля цієї критичної межі. Залишившись без заробітку, рядові акціонери, як водиться, продадуть свої акції тому, хто всю цю метушню затіяв. Це елементарно. Ось лише чи відновить новий господар діяльність втраченої галузі — ще під запитанням. Принаймні деякі аналітики стверджують, що, розжирівши на таких операціях, наші доморослі олігархи основні доходи одержують саме за рахунок перепоступки акулам світового бізнесу тих чи інших сегментів як внутрішнього, так і зовнішнього ринку України. Як то кажуть, дешево й сердито: ні тобі турботи з управління підприємствами, ні тобі оподаткування, та й довести нічого практично неможливо.
В кожному разі, перший завод, який було піддано таким випробуванням — рубіжнянський «Барвник», — розібрано мало не до фундаменту. Багато його технологічних установок не підлягають відновленню. Відтак Україна приречена на багато років наперед імпортувати десятки видів дорогих продуктів високих технологій хіміко-органічного синтезу. Між іншим, топ-менеджер, при якому відбувся розвал «Барвника», сьогодні не просто процвітає, а й, за рекомендацією влади, очолив наступне хімічне підприємство... Однак це вже інша тема.