Ринкова система ефективна настільки, наскільки в економіці (точніше — у суспільстві) повноцінно діють обидві інституції, необхідні для створення знаменитої «невидимої руки», відкритої ще Адамом Смітом: приватна власність і конкуренція. Зазначимо, що ефект проявляється тільки за їх об’єднання. Конкуренція без приватної власності — це боротьба за вибивання фондів із держави, добре відома своєю руйнівною силою; приватна власність без конкуренції — монополія. Проте якщо з першим із цього зла у принципі вже якось розібралися хоча б теоретично (відповідно, у житті боротьба саме в розпалі), то в боротьбі з монополізмом і взагалі обмеженням конкуренції спостерігається радше позиційне протистояння, ніж активний наступ. У результаті в міру того, як наша економіка зводиться на ноги, переважно завдяки зміцненню прав власності (передусім — приватизації), дедалі виразнішими стають ознаки кульгавості на другу ногу — конкуренцію.
З одного боку, воно й зрозуміло: власність належить конкретним людям, тоді як конкуренція потрібна всьому суспільству. Саме вона змушує бізнес діяти в інтересах суспільства. Та якщо за свою власність середньостатистичний громадянин готовий хоч своїми руками битися, то обмеженнями конкуренції громадськість заклопотана набагато менше, ніж, приміром, проблемою оподаткування (за всієї важливості останньої, чи не байдуже, хто грабує нас: монополії чи держава?). Більше того, багато людей серйозно вважає корисним і справедливим протекціонізм, навіть там, де він прямо використовується як інструмент для несамовитої монополізації — приміром, у тому ж таки автомобілебудуванні.
Конкуренція? Конкуренція!
Попри неспростовні аргументи економічної теорії, практики зазвичай підкреслюють, що навіть у розвинених країнах лише окремі ринки наближаються до теоретичного ідеалу конкуренції. А вся інша економіка влаштована інакше. Чи завжди це погано, і якщо погано, то чому?
У реальній економіці конкурують між собою зазвичай близькі та взаємозамінні, але не цілком ідентичні товари та послуги — такі ринки, хоча й менш ефективні в короткостроковому плані, зате, за умови свободи підприємництва, стимулюють інновації. Існують природні монополії, коли конкуренція неможлива з технічних причин — приміром, водопровід. Іноді зі зростанням масштабів виробництва до певних меж підвищується і його ефективність, у результаті оптимальний розмір підприємства настільки великий, що для обслуговування маленького ринку (приміром, села) економічно недоцільно створювати більше одного, скажімо, клубу. І, зрештою, конкуренція хороша для покупця, але погана для продавця: мало знайдеться охочих добувати хліб насущний у змаганні, більшість людей (і автор — не виняток) віддали б перевагу перемозі без боротьби.
Захисники монополій указують, що надприбутки, одержані за рахунок обмеження конкуренції, дозволяють виробникам нагромадити або залучити додаткові кошти для інвестування. Патент — це та сама монополія, спеціально надана на певний час, щоб автор винаходу зміг одержати гідну винагороду. Декотрі дослідники й політики переконані, що тільки донесхочу насмоктавшись соків вітчизняного споживача за рахунок штучного обмеження конкуренції — протекціонізму, наші компанії зможуть на рівних конкурувати з «китами» світового бізнесу (тут зазвичай у приклад ставлять Корею і Японію). Та й не такий уже нібито страшний чорт: будь-яка монополія в кінцевому рахунку змушена зважати на споживачів, котрі просто перестануть купувати занадто дорогу продукцію, а в крайньому випадку — можна і владу застосувати...
І все-таки для того, щоб ринкова економіка демонструвала свої переваги, конкуренція повинна переважати. Не обов’язково досконала — досить свободи підприємництва, оскільки конкурентне середовище існує навіть коли на ринку домінують одна чи кілька великих фірм, за умови, що їхньому становищу постійно загрожують дрібні конкуренти чи імпорт. До речі, у вже згаданих Японії і (меншою мірою) Кореї ситуація саме така, та й великі компанії жорстко конкурують між собою, особливо на внутрішньому ринку. Але є принаймні три причини, з яких ринкова конкуренція повинна бути домінуючим чинником.
Перша і, мабуть, головна в наших умовах — політико-економічна. Монополія, якщо вона досить сильна, може, за образним висловом дослідників Світового банку Дж.Гелмана й Д.Кауфмана, «урвати (прикупити) собі трішки держави». Природно, така держава вже навряд чи «застосує владу» проти монополій — скоріше, вони на повну котушку використовують владу, щоб, утримуючи своє вигідне становище, одержувати надприбутки за рахунок споживача. Не маючи особливих стимулів для ефективних виробничих інвестицій, але будучи залежними від влади, вони діляться прибутком із можновладцями або витрачають її на політичну боротьбу. Заради справедливості треба відзначити, що в цьому Україна — не першопрохідник і не лідер: аналогічна картина спостерігається далеко не тільки в нас, а й у всіх країнах із слабкими демократією та громадянським суспільством, зате з сильними олігархами — приміром, у Латинській Америці, на Близькому Сході, в Африці. Взагалі, серед аутсайдерів світового розвитку.
Друга пов’язана з конкурентним відбором, через який повинні постійно проходити фірми та підприємці. Його можна було б назвати дарвінівським, якби сам автор еволюційної теорії свого часу не запозичив цю ідею саме з економіки. Фірми, хоча б спочатку відібрані в жорсткій конкуренції (як, до речі, у Японії і Кореї) — життєздатні, а вирощені в тепличних умовах державного заступництва — як правило, ні. Тож монополія може бути більш-менш ефективним засобом для нагромадження виробничого потенціалу тільки з чисто механічної точки зору. Насправді, нарощуючи капітал за рахунок свого привілейованого становища, вона втрачає спроможність ефективно розпоряджатися ним. А ця спроможність, як доводять численні дослідження, набагато важливіша від обсягу капіталу.
Україна разом з іншими пострадянськими країнами успадкувала фірми, створені не просто в тепличних умовах — в абсолютній більшості вони загалом не мають права називатися «підприємствами». Цей чинник, як ніякий інший тягне нас у безодню латиноамериканізації. Єдиний засіб звернути з цього шляху — це створити умови для ефективного конкурентного відбору власників і менеджерів. Перша з них — завершення приватизації (створення суб’єктів відбору), друга — фінансова дисципліна (як один із механізмів відбору), третя — підприємництво (як джерело поповнення). І, нарешті, конкурентний відбір потребує конкуренції!
Більше того, що далі, то швидше змінюються технології та засоби ведення бізнесу. У цих умовах конкурентоздатність країни дедалі більшою мірою визначається гнучкістю її економіки, спроможністю швидко адаптувати нововведення й адаптуватися до них. Але тільки в дуже схематизованій теорії люди — керівники та власники компаній — можуть бездоганно точно оцінювати ситуацію та доходити відповідних рішень. Насправді еволюція економіки теж відбувається переважно методом проб і помилок, через ринковий відбір. При цьому не обов’язково відсіюються конкретні персоналії та фірми, але в результаті постійно відбираються (і запозичуються) найбільш успішні методики та стилі поведінки — «процедури» (routines), як назвали їх батьки-творці еволюційної економіки Р.Нелсон і С.Вінтер. Ясна річ, монополізація виключає цей механізм, роблячи економіку неповороткою.
В умовах панування монополій, а надто таких, що поставляють життєво важливі товари, неможлива стабільна макроекономіка. С.Кораблін відзначив («ДТ» №9, 2002), а автор цих рядків показав математично (відповідна наукова стаття нині готується до друку), що теоретично може існувати прямий зв’язок між монополізацією та зростанням (саме зростанням, а не тільки рівнем!) цін. Більше того, як показує розрахунок, коли ринки принаймні кількох життєво важливих товарів і послуг монополізовано, ринкова рівновага загалом неможлива без зовнішнього втручання. Образно кажучи, монополізм і адміністративне регулювання невіддільні.
Монополії та макроекономічна стабільність
Якщо в економіці задає тон одна-єдина монополія, вона, навіть не будучи нічим обмежена у своїх апетитах, не підніматиме ціну нескінченно з двох причин. З одного боку, роздягненим до нитки споживачам буде абсолютно нічим платити, що означатиме втрату прибутків. З іншого — оскільки встановлена такою монополією ціна визначає витрати решти виробників, то вона фактично диктує рівень цін в економіці. Відповідно, підвищення цієї ціни призводить до пропорційного знецінення грошей, отже й отриманого прибутку. Тож коли держава проводить відповідальну макроекономічну політику, оптимальна ціна завжди існує. Така модель економіки, звісно, далека від ефективності та справедливості, але принаймні стабільна.
Набагато гірше, коли монопольних життєво важливих продуктів (товарів і послуг) багато, а відповідні ринки контролюються різними структурами. У цих умовах, як показує наш розрахунок, кожна з монополій прагнутиме підняти ціну, користуючись тим, що її власний прибуток (до певних меж) при цьому зростає швидше, ніж загальний рівень цін. Тож у кожний момент часу виграватиме той, хто першим підніме свою ціну. Причому така безмежна цінова гонка може відбуватися при фіксованій грошовій масі, заморожених зарплатах і повній відсутності інфляційних очікувань!
Зазначимо, що йдеться зовсім не обов’язково про звичні, стереотипні монополії типу залізниць. З таким самим успіхом жертвою пагубної цінової гонки може стати регіон, область чи будь-які товарні ринки, закриті природними або протекціоністськими бар’єрами від зовнішньої конкуренції. Що менша частка монополіста у ВВП, то менше він страждає від ним же спровокованої інфляції і безвідповідальніше поводиться.
Зрозуміло, у такій ціновій гонці не буває переможців. Щоб уникнути неминучого розвалу економіки, монополії, певне, спробують домовитися. Приміром, якщо вони залежать одна від одної, то розуміючи, що ніхто не працюватиме собі на збиток, теоретично могли б зупинитися на цінах, які забезпечують партнерам беззбитковість. Проте для цього кожна з фірм повинна була б думати «за себе й за того хлопця», розраховуючи видатки й доходи партнерів, що на практиці вельми проблематично. Більше того, такий розрахунок у принципі можливий тільки коли взаємозалежних монополій лише дві. Тоді фірма А хоча б теоретично може цілком розрахувати витрати фірми Б з урахуванням ціни, яку А збирається встановити. А якщо гравців більше, задача стає нерозв’язною, оскільки ніхто не може передбачити дії другого, третього і т.д. учасника гри.
Таким чином, неявні домовленості й розрахунок на інстинкт самозбереження не проходять. Ситуацію могла б урятувати спеціальна багатостороння угода, але щоб вона виконувалася, необхідна зовнішня сила, приміром, держава. Утім, навіть якщо вона і змусить «гонщиків» зупинитися біля останньої межі, радості мало. Адже це не та суспільно-оптимальна точка беззбитковості, що досягається за рахунок насичення ринку, а зовсім навпаки — та, де обсяг виробництва настільки малий, що монополії ледь покривають постійні витрати. У такій ситуації економісти «кейнсіанської» школи зазвичай пропонують підтримати виробництво шляхом грошової емісії, розглядаючи інфляцію як менше зло. Для конкурентної економіки такий підхід, у розумних межах, іноді справді виявляється правильним. Але монополізована економіка реагує на ці заходи прямо протилежним чином: як показує розрахунок, грошова емісія призводить лише до подальшого скорочення виробництва й частки видатків на заробітну плату.
У цій до болю знайомій ситуації страждають усі: фірми-монополісти залишаються без прибутку, а суспільство вдовольняється мінімальним обсягом товарів за монопольно високими цінами. Хоч як дивно, але змова монополістів про узгодження цінової політики — менше зло у такій ситуації. Проблема в тому, що узгодити ціни тисяч монополій, успадкованих від планової економіки, можна, тільки відродивши Держплан, а заразом і КДБ — інакше навряд чи вдасться змусити всіх дотримуватися цінової дисципліни. Це дуже нагадує білорусько-узбецьку модель...
Може скластися враження, що вихід — у націоналізації монополій. На жаль, в умовах слабкого демократичного й цивільного контролю державні монополії поводяться анітрішки не краще від приватних, хіба що мають більше можливостей для впливу на занадто ревних контролерів. Більше того, в умовах корумпованої влади на тлі судової системи, не спроможної ефективно обмежувати сваволю контролюючих органів, держмонополії можна розглядати як свого роду слабо контрольовані монополії в сфері прийняття рішень і застосувати до них точнісінько такі самі міркування.
Демонополізація без демонізації
Таким чином, розвитку конкуренції та цивільного контролю над монополіями (який неможливий без розкриття інформації про їхню діяльність, зокрема й такої, яка для всіх інших компаній належить до комерційної таємниці!) реальної альтернативи немає. А як же бути з наведеним на початку цієї статті аргументом щодо сильних вітчизняних компаній, яким конкуренція нібито заважає рости й переозброюватися? Чи не намагається автор, прикриваючись добрими намірами, обеззброїти вітчизняний бізнес перед міжнародними конкурентами?
Комплексний статистичний аналіз даних опитування підприємств, проведеного МФК 2001 року (різні аспекти цієї роботи фінансувалися ФДМ, EERC і Freedom House), виявив протилежну залежність. Можливо, десь в інших частинах світу ситуація інакша, але в Україні конкуренція цілком точно підштовхує підприємства до інвестування. Тож не дивно, що особливо рельєфно це проявляється в недержавному секторі, особливо щодо вкладень у нові машини й устаткування — тобто технічного переозброєння. При цьому ті, хто перебуває під великим тиском ринку, інвестують не тільки частіше, а й, у середньому, продуманіше: переважно на основі бізнес-планів, що грунтуються на маркетингових дослідженнях.
Єдиний негатив, який нам удалося зафіксувати, полягає в тому, що підприємства, що зіштовхуються з конкуренцією з боку іноземних виробників, але не є експортерами (останні показують найкращі результати за всіма параметрами!), набагато частіше користувалися державним патерналізмом. Ясна річ, винна в цьому аж ніяк не конкуренція.
Для більшості товарних ринків майбутній, будемо сподіватися, вступ у СОТ і стане тим моментом істини, який змусить підприємства ворушитися. Але й це не панацея: попри глобалізацію, у будь-якій економіці дуже багато товарів і послуг залишаються локальними. Приміром, навіть без будь-яких митних бар’єрів, імпорт свіжого молока — заняття вкрай невдячне, не говорячи вже про послуги, більшу частину яких загалом надають винятково на місці. Так, навіть після ліквідації сумно відомої ДАК «Хліб України» місцеві елеватори залишилися локальними монополіями, оскільки везти зерно в сусідній район, як правило, невигідно, а ніякої реальної альтернативи поблизу немає. Утім, такого роду монополії, будемо сподіватися, незабаром стануть заслуженою здобиччю Антимонопольного комітету: аби поставити їх поза законом, або під громадський контроль, наявних знань цілком достатньо, справа за більш активною позицією громадян.
Гірша ситуація тоді, коли навіть за відсутності явної монополії конкуренцію на ринку фактично придушено протекціонізмом і привілеями, як це часто зустрічається в Україні, приміром, із відносно дешевими легковиками. На багатьох інших ринках, від вугілля до барахолки, навіть формально незалежні продавці фактично не наважуються знижувати ціни зі страху перед реальними, хоча й «тіньовими» господарями. У таких випадках проблема монополізму виходить далеко за межі формальної концентрації ринків виробниками — основного параметра, який на сьогоднішній день уміють відстежувати аналітики. Але шила в мішку не заховаєш: справжню силу конкуренції можна оцінити й опосередковано, за економічною поведінкою підприємств.
Авжеж, відповідні індикатори, як і адекватні заходи для посилення конкуренції, ще треба розробити. Можливо, тоді ринок по-українському нарешті перестане одночасно викликати асоціації з безпорадним калікою, що просить милостиню, і «одноруким бандитом».