Питання про добудову Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд (КГЗКОР) збиралися вирішити на початку цього року, потім — наприкінці весни. Та пішло вже друге півріччя, а рішення все пробуксовує.
Дедалі вища ймовірність того, що нинішній рік так і не внесе будь-якої ясності. Зволікання з ухваленням рішення хіба що плодять дедалі нові заяви окремих гравців, не збільшуючи при цьому кількості реальних претендентів на участь у проекті.
Їх, як і раніше, двоє: українсько-російський консорціум «Смарт-груп» — «Металоінвест» і найбільша металургійна компанія світу Mittal Steel. Два тижні тому представники десяти міністерств і відомств, які входять до спеціальної урядової комісії з оцінки пропозицій інвесторів щодо добудови КГЗКОР, одноголосно вирішили, що інтересам України найбільше відповідає пропозиція «Смарт-груп» та «Металоінвесту».
Однак пристрасті навколо найбільшого українського довгобуду не вщухають.
Бажання взяти участь у добудові КГЗКОР висловили також Полтавський ГЗК і російська «Северсталь». При цьому ВАТ «Полтавський ГЗК» заявило, що «наполягає на забезпеченні урядом України відкритого й прозорого процесу прийняття рішення щодо майбутнього Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд». Також має бути ясність у питанні, чи підлягає КГЗКОР приватизації, або ж йдеться про створення спільного підприємства, і хто відповідає за прийняття таких рішень.
Постановка питання, безсумнівно, правильна, та от список претензій дещо дивує. Невже полтавчани, з їхнім колосальним досвідом участі ледь не в кожній приватизаційній угоді в Україні, справді не уявляють собі, «яку інформацію надає заявник, кому вона надсилається»?
А заява про те, що «заявникам слід довести, що вони мають необхідний досвід і можливості завершити будівництво КГЗКОР», і зовсім цікава. Взагалі й «Смарт-груп», і Mittal Steel якось важко обвинуватити в невмінні працювати з рудою (як, утім, і Полтавський ГЗК).
Та й щодо можливостей — камінь, швидше, у город полтавчан. І хоча член спостережної ради ПГЗК Костянтин Жеваго (який реально контролює комбінат) уже казав, що його підприємство — «єдина компанія, яка має досвід для розвитку цих активів, розуміє українську промисловість і має доступ до експортних ринків, необхідних для продажу котунів», усе це дещо перебільшено.
Більше того, із фінансовим забезпеченням чимало проблем. Звичайно, група «Фінанси і кредит», яка належить Костянтину Валентиновичу, за українськими мірками, досить стійка, але... Тільки з початку цього року пан Жеваго встиг задекларувати, що вона будуватиме сталеливарний завод в Угорщині (вартість 300 млн. євро) і метзавод «Ворскласталь» у Полтавській області (вартість оцінюється у більш як 1 млрд. євро), купуватиме державний пакет акцій «Луганськтепловоза» (за оцінкою глави ФДМ Валентини Семенюк, ринкова ціна об’єкта становить 2,5 млрд. грн.), здійснюватиме спільний проект на керченському суднобудівному заводі «Затока» із норвезькою компанією Aker Yards (публічно задекларовано вкладення 1 млрд. євро), будуватиме в районі кримського озера Донузлав вантажний термінал (за оцінками експертів, тільки підготовчі роботи обійдуться в 300 млн. дол.) тощо.
Усього ж на найближчу п’ятирічку група, капіталізація якої оцінюється приблизно в 1,5 млрд. дол., встигла задекларувати інвестпроектів на суму, яка майже втричі перевищує її поточну вартість. Зрозуміло, що після оголошення подібних наполеонівських планів уже не лякає перспектива участі ще й у добудові КГЗКОР. Адже в неї необхідно вкласти на першому етапі лише близько 400—500 млн. дол.
У свою чергу «Северсталь» скромно оголосила, що компанії не завадили б 3 млн. тонн залізорудної сировини для її металургійного комбінату в Італії. Росіяни особливо підкреслили, що «цей канал збуту КГЗКОР одержить тільки у разі переходу українського підприємства в їхню власність. На сьогодні це єдиний публічний мотив участі «Северстали» у добудові КГЗКОР. Тим часом 3 млн. тонн на рік — це лише третина потужності підприємства.
Пропозиція «Металоінвесту» і «Смарт-груп» передбачає створення на базі КГЗКОР російсько-українського СП із державної часткою. Паралельно здійснюється реструктуризація боргу (на основі поставок котунів) Румунії та Словаччини відповідно до здійснених ними капіталовкладень.
Упродовж півтора-двох років запустять комплекс згрудкування, який, працюючи на залізорудному концентраті Інгулецького і Михайлівського ГЗК, почне випускати котуни в обсязі близько 13,5 млн. тонн на рік. Потім (на другому етапі) планується ввести в дію комплекс дроблення та збагачення окислених руд.
Цікаво, що пропозиція Mittal Steel багато в чому повторює проект українсько-російського консорціуму. Ним також намічається створення спільного підприємства за участю держави; запуск проекту в два етапи (спочатку — виробництво котунів із привізної сировини, а потім — переробка окислених руд) і погашення боргів перед іншими учасниками будівництва КГЗКОР поставками котунів. Mittal Steel готовий вкласти ті самі 800 млн. дол., необхідні для завершення будівництва всього комбінату. Та при цьому про розмір частки держави готовий говорити «тільки за підсумками переговорів з урядом».
З урахуванням того, що борги передбачається погашати в основному перед своїми ж румунськими підприємствами, варіант для індо-голландців дуже апетитній, і цифру інвестицій можна намалювати будь-яку. Не випадково в Mittal Steel готові віддати в погашення боргу аж 58 млн. тонн товарної продукції (у кілька разів більше, ніж очікували експерти), ринкова вартість такої продукції сильно перевищує суму всіх можливих і неможливих боргів...
Тим самим індо-голландці фактично підігрують прибічникам затримки добудови комбінату. Сам Mittal Steel перебуває сьогодні в процесі глобального об’єднання з Arcelor, і йому наразі об’єктивно не до нашого ГЗКОР. А от через рік... Чому б і ні?
Інша річ, чи може ще почекати Україна. Оперативне створення спільного підприємства дасть змогу нашій країні не просто швидко завершити довгобуд, а й одержати частку в цьому проекті з перспективою її подальшої грошової реалізації. А до цього моменту повністю контролювати й впливати на всі рішення, прийняті в рамках СП.
Важливо, що заодно ліквідується і джерело соціальної напруги в регіоні. Під час будівництва ГЗКОР поблизу нього, у містечку Долинська, виріс цілий мікрорайон. Після того як об’єкт заморозили, цей населений пункт перетворився фактично на місто-привид із тисячами недобудованих чи побудованих, але незаселених квартир. Кожна зима перетворюється на чергове випробування для жителів. Близько 70% міських дахів потребують капітального ремонту, а бюджетних коштів бракує навіть на фінансування захищених статей.
Адже щоб підтримувати життєдіяльність підприємства (тільки площа, яку займає КГЗКОР, становить близько 4 тис. гектарів), забезпечувати велику частину міста комунальними послугами, необхідно майже 1200 працівників.
Поки ж деякі претенденти на добудову майстерно тягнуть час, а на КГЗКОР триває банальне розтаскування всього, що погано лежить. А все те, що не можна було розтягти, поступово стає непридатним. За словами директора інституту «Механобрчормет» Миколи Воробйова, якщо не розпочати реанімації комбінату окислених руд зараз, то «добудовувати буде нічого».
Мета затягування процесу цілком очевидна: комусь хочеться передати вирішення питання наступному уряду й тим самим виграти півроку-рік. Тим паче, що в Кабміні таке бажання знаходить живий відгук в окремих чиновників...
Нині можна приймати рішення на користь будь-кого з учасників, але його потрібно саме приймати, а не висувати дедалі нові умови. Будь-які зволікання якщо і посилюють чиїсь позиції, то зовсім не України.