Продаж «Укррудпрому» напевно буде захоплюючим. А зіткнення груп — затятим, оскільки жоден із запропонованих варіантів приватизації не влаштовує усіх. Враховуючи, що ціна питання — ринок з оборотом понад 600 млн. дол. на рік, сторонам є і що втрачати, і за що поборотися.
На тлі підготовки до грандіозної бійки недавно тихо і не дуже помітно випливло питання про ще один, уже добряче забутий, гірничо-збагачувальний комбінат — Криворізький ГЗК окислених руд (ГЗКОР), який в «Укррудпром» не входить.…
Що таке не щастить
«Велика будова» соціалізму, котра дісталася Україні в спадщину, має довгу і заплутану історію. У Криворізькому залізорудному басейні щороку видобувається кілька мільйонів тонн важкозбагачуваної так званої окисленої руди. Тільки у відвалах її лежить близько 600 млн. тонн, плюс більше мільярда в контурах діючих кар’єрів.
Спроби втягти цей ресурс в оборот робилися ще з 60-х років XX століття. Технології існували вже тоді — не дуже переконливі економічно, зате на рідкість брудні екологічно.
У сусідів, на Центральному ГЗК, для переробки руди за обпалювально-магнітною технології до кінця 80-х щороку спалювали сотні тисяч тонн бурого вугілля. З усіма випливаючими викидами. Пізніше з’явився чистіший і економічніший спосіб сухої — магнітної — сепарації. Його застосували на відвалах ЦГЗК. І майже відразу народився проект будівництва спеціального ГЗК з переробки накопичених відвалів.
Ідея була непоганою, особливо на тлі проблем, які позначилися у зв’язку з вичерпанням запасів легкозбагачуваної руди. Та ось втілення виявилося суто радянським: спочатку махнули шаблею, потім стали думати, у який бік.
Проект почався як інтеграційний у рамках Ради економічної взаємодопомоги. У жовтні 1983 року в Берліні було підписано багатосторонню угоду про організацію співробітництва з будівництва в СРСР ГЗКОР. До списку іноземних учасників спочатку входили Румунія, Чехословаччина, НДР, пізніше підключили Болгарію. Вартість спорудження комбінату було оцінено в 1,7 млрд. т.зв. перевідних карбованців РЕВ.
Проект був компенсаційним, тобто передбачалося розраховуватися готовою продукцією. Щороку переробляючи на трьох установках комбінату 26 млн. тонн окисленої руди, мали намір виробляти 10 млн. тонн. котунів. З цих спечених із руди та вапняку дво-трисантиметрових кульок плавлять чавун.
Саме будівництво почалося 1985-го, якраз на початку перебудови. Нові віяння не забарилися позначитися. Причому не тільки в перебоях із фінансуванням. Виникли геть несподівані запитання — що і навіщо будуємо? Те, що роботи розпочато до затвердження проекту, було ще півлиха. Гірше, що за будь-яких розрахунків «не витанцьовувалася» економіка...
Держбуд СРСР двічі розглядав проект — 1986 і 1987 років. І обидва рази повертав його на доопрацювання через незадовільні техніко-економічні показники.
Навіть цілком «ручний» Будбанк СРСР, котрий правильно розумів політику партії, 1987 року звертав увагу уряду на те, що «будівництво ведеться за нерентабельним проектом, який не відповідає вимогам науково-технічного прогресу, що до моменту закінчення розрахунків із партнерами збитки СРСР досягнуть щонайменше 2 мільярди карбованців». 1988 року створили спеціальну міжвідомчу комісію, котра теж дійшла висновку про неефективність спорудження комбінату, його невідповідність інтересам держави.
Спочатку комбінат мав стати до ладу 1990 року. Потім стало ясно, що раніше 1994 року закінчити будівництво не вдасться. Ну а потім — падіння Берлінської стіни, палаючі танки в Бухаресті і будиночок на трьох у Біловезькій пущі.
На якийсь час питання про ГЗКОР відійшло на задній план. НДР вибула з проекту у зв’язку з передчасною смертю, Болгарія, витративши кілька мільйонів доларів, втратила інтерес до майбутнього комбінату.
Однак після розпаду СРСР Україна стала правонаступницею будівництва комбінату, відновивши угоду з Румунією та Словаччиною. Більше того, аж до 1997 року вона навіть намагалася фінансувати проект. Якщо СРСР вклав у нього суму, еквівалентну 640 млн. дол., то Україна додала в скарбничку ще чверть мільярда доларів. Чогось особливого, втім, це не дало, будівництво майже застигло.
Початок тривалої кризи різко скоротив як виплавку сталі, так і потребу в залізорудній сировині. 1985-го, коли починалося будівництво ГЗКОР, в Україні видобули 119 млн. тонн руди і виробили 28 млн. тонн котунів. П’ятнадцять років по тому руди видобули майже удвічі менше. Більш ніж удвічі впало і виробництво котунів: цю досить «інтелігентну» і досить дорогу сировину заміняли чимось простішим.
Не те щоб країні зовсім не потрібна зайва сировина. Проблема в тім, що ГЗКОР навіть у проекті затято не хотів ставати рентабельним — у всякому разі, настільки, щоб «відбити» вкладені в нього кошти. 1998 року під час чергової спроби розібратися з’явилася навіть ідея частково відійти від переробки окисленої руди з кар’єрів, на третину розбавивши її багатшою шахтною рудою. Без цього добудовування ГЗКОР обіцяло тільки протягом десяти років понад сотню мільйонів доларів щорічного збитку...
Спроба залучити до добудування металургів неминуче впиралася в питання — а навіщо їм ці витрати? Собівартість котунів виходила на рівні 24—25 дол. за тонну, а на тому ж ЦГЗК 2002 року вони обходилися в 16 дол. Зроблений наприкінці 90-х аналіз «Укррудпрому» констатував «існування зайвих (до 20%) виробничих потужностей від наявних за станом на 1.01.98 р. Враховуючи плановане введення в експлуатацію ГЗКОР із потужністю 10,02 млн. т. на рік по котунах, можна зробити висновок, що ці потужності будуть не затребувані, виникне проблема збуту товарної продукції з існуючими якісними показниками».
Про користь читання
Загалом, про ГЗКОР згадували хіба що власті Кіровоградщини, у яких з’явилося місто-привід Долинка. Та й там поступово гострота проблеми знизилася. Хто міг — виїхав, а хто не міг — знайшов роботу на місці. Чисельність міського населення навіть почала зростати...
Власне кажучи, в Україні чимало занедбаних проектів. Однак забути про комбінат окислених руд не давав саме його міжнародний статус і періодично виникаючі у Словаччини та Румунії запитання: «Друзі, ми там, пам’ятаєте, кошти вклали, як там із ними?»
Уряд демонстрував занепокоєння і починав говорити, мовляв, ми зараз, лишень гроші знайдемо. Робилися заяви, періодично питання піднімалося на рівень Президента, після чого йшло чергове доручення, яке незабаром потихеньку забувалося. Україні комбінат не був особливо потрібен, тим часом ні Румунія, ні Словаччина вкладати гроші в його завершення не рвалися. Пропозиція про створення на базі ГЗКОР міжнародного акціонерного товариства теж зависла. Поговорити про відновлення добудовування стало ознакою хорошого тону хіба що під час поїздок високопоставлених українських діячів у Братиславу чи Бухарест. Так усе років п’ять і тяглося...
Однак півтора року тому ситуація стала змінюватися. У парламенті з’явилися відразу два законопроекти про завершення будівництва Криворізького комбінату окислених руд, один із яких був поданий Кабінетом міністрів.
У вересні 2002-го, у черговий раз говорячи про те, що «нам цей комбінат абсолютно не потрібен, він нам дістався в спадщину від Радянського Союзу», Президент відразу зазначив, що для добудовування будуть залучені інвестори, і їхні пропозиції вже є.
У листопаді 2002-го законопроект був благополучно підтриманий 247 голосами. Звісно, зайво жадати від такої маси народних обранців, щоб вони уважно читали те, за що голосують, а все ж трохи шкода. Депутати у нас — люди недурні, і від вивчення пояснювальної записки отримали б масу задоволення. Рідко коли зустрічається законопроект, де пункти настільки суперечать один одному. Почавши з короткого викладу питання, автори роблять глибокодумний висновок про те, що добудовування ГЗКОР у початковому вигляді недоцільне: у зв’язку з надвиробництвом на євроринку залізорудної сировини завершення будівництва за проектом створить проблеми для існуючих в Україні ГЗК. Після чого з ентузіазмом починають перераховувати, скільки треба пільг для добудовування у фактично просто скороченому на третину початковому вигляді.
Пільг треба стільки, що донецькі вільні зони просто відпочивають. Спочатку інвестору за одну гривню пропонується українська частка в проекті (56,4%). Але це ще півлиха, адже він має протягом двох із половиною років укласти 150 млн. доларів на пуск першої черги комбінату, тобто цеху з виробництва котунів потужністю 6,6 млн. тонн.
Власне кажучи, це все...
В обгрунтуванні є й інші пункти, котрі видають глибинні знання про предмет тих, хто складав його. Приміром, пункт про те, що перероблятимуться титанові руди, кремній, добрива, був би ще так собі. Однак те, що переробку здійснюватимуть за високоефективною фторидною технологією, котра забезпечує дивовижну екологічну чистоту, — це безсумнівно щось нове у світовій практиці. У решті світу фтор практично не використовується саме через його надтоксичність.
Що таке чисті технології з використанням токсичних матеріалів, можна згадати з досвіду тієї ж Румунії, де траплялися скидання рудних ціанідів у прикарпатські річки. Тим часом порівняно з фтором тамтешні реагенти — в експлуатації річ «майже пухнаста». За правилами, лише очисні споруди, які довелося б будувати у разі застосування фторидної технології (усе ж таки мешканців міста шкода, та й Кривий Ріг усього за півсотні кілометрів), потягнуть трохи більше, ніж на 150 млн. дол.
Однак в обгрунтуванні проекту на «інші види діяльності» припадає приблизно від половини прибутку на першому етапі добудовування до двох третин — на другому.
Втім, можна заспокоїти криворіжців: додаткових екологічних проблем регіон не матиме. Інвестор швидко добудує цех котунів і заспокоїться — ніяких грошей на подальшу роботу у фінансовому обгрунтуванні просто не передбачено. Тож інші пункти — це більше для струшування повітря.
За це заздалегідь вдячні українці обіцяли інвестору повне відшкодування податку на прибуток, податку на додану вартість, право на митні пільги при ввезенні необхідного для добудовування, а також податку на транспорт і коштів від продажу застарілого устаткування комбінату. І все це — на 30 років, тобто до середини 30-х років XXI століття.
До речі, у проголосованому спочатку варіанті записали навіть, що ввозити можна необхідну сировину, що зробило законопроект зовсім веселим — стало б можливим безмитне завезення, приміром, російської руди з її подальшою переробкою. До другого читання цю фразу все ж викинули...
Натомість інвестор повинен буде за 20 років розрахуватися за румуно-словацький борг. Переконуючи депутатів, один із авторів проекту заявляв, що «головне питання — міжнародне. На нас наступає Румунія, на нас наступають інші країни. Ми повинні продемонструвати, що ми цією проблемою займаємося. Що Верховна Рада як вищий законодавчий орган знаходить шляхи вирішення цієї проблеми».
Розстановка сил
Взагалі ж цілі розробників законопроекту серйозно різнилися. До 2002-го перша фаза поділу «Укрудпрому» де-факто завершилася. На багатьох ГЗК тісно сіли «ефективні управляючі», котрі чітко визначали — цьому даємо, цьому теж даємо, але на інших умовах оплати.
Без свого ГЗК виявився Маріупольський меткомбінат імені Ілліча (він лише розглядає варіант будівництва власного комбінату). Та й «Криворіжсталі», котра має свій шахтний Новокриворізький ГЗК, доводиться докуповувати частину руди. Для них додаткове джерело недорогих котунів було б цілком доречним. Те, що це вріже по інших ГЗК, їх не дуже хвилює. Радше навпаки — призведе до зниження ціни.
Запуск котунового виробництва на ГЗКОР серйозно змінить розстановку сил на ринку. Зараз котуни виробляють три ГЗК — Північний, Центральний і Полтавський. 2003 року вони збільшили виробництво майже до 15 млн. тонн. Із цієї кількості половину використали всередині країни, решту — експортували, плюс ввезли близько 3 млн. тонн російських котунів.
При цьому найбільший виробник — приватний Полтавський ГЗК (контролюється Костянтином Жеваго) — із вироблених 7,0 млн. тонн котунів 93% відігнав на експорт. Північний ГЗК (Олександр Ярославський), навпаки, із 5,9 млн. тонн 97% поставив на меткомбінати України. Центральний ГЗК із 2 млн. тонн котунів експортував до 40%. Щоправда, за останні два місяці на ньому різко змінилася збутова політика. Після того як у жовтні Рінату Ахметову вдалося витиснути з комбінату структури, дружні групі «Приват», підприємство різко збільшило поставки на «Азовсталь». На останню взагалі припадає половина українського споживання котунів.
Поява в цій трійці четвертого учасника, причому з обсягами більшими, аніж у ПівнГЗК, стане цікавим чинником. До речі, ніяких розрахунків наслідків для ринку депутати й у вічі не бачили...
У будь-якому разі, комусь доведеться посунутися. Якщо продукція ГЗКОР в обсягах, котрі практично відповідають нашим поставкам у Центральну Європу, піде на експорт, то це означає великий фізкультпривіт Полтавському ГЗК взагалі і місту Комсомольську зокрема. Враховуючи, що, заощаджуючи на дробильних роботах, на Полтавському ГЗК докопалися в кар’єрі до того, що зараз їм потрібно або копати збоку шахту для підйому руди нагору, або терміново будувати новий кар’єр (що вони і хочуть зробити), акціонери підприємства, певне, вельми зрадіють появі конкурента. Поява ж «накачаних» пільгами котунів усередині країни буде менш помітною (вони становитимуть приблизно 15% сировини для виплавки чавуну). Хоча продукції ГЗКОР буде досить для забезпечення котунами обох маріупольських меткомбінатів.
Щоправда, виникає запитання про те, де новий комбінат братиме сировину — плановані 1985-го відвали Південного ГЗК належать державі лише на 25,78%. Криворізький ГЗК поки що в держвласності, але за час добудовування становище зміниться. Прокладати ж новий кар’єр — справа досить довга й витратна. Тож попереду в інвестора веселі переговори з паном Коломойським, а потім, можливо, і з потенційним «криворіжсталевцем» Віктором Пінчуком (чи з Рінатом Ахметовим?).
Возлюби інвестора свого
Втім, сам співрозмовник буде дуже колоритним. Як правило, українські закони пишуться не взагалі, а під когось. У даному разі цим «кимось» уперше може стати іноземний учасник — керівник металургійного холдингу LNM пан Лакшмі Міттал. Принаймні, шанси він має дуже непогані. Пан Міттал — людина непересічна, котра здолала карколомний шлях від індійського напівемігранта і співвласника індонезійського сталепрокатного заводу до власника другої у світі за обсягами виплавки металургійної компанії. Очікуване виробництво сталі на його заводах 2003 року становило 38 млн. тонн, що практично дорівнює обсягам всієї української металургії. Щорічний оборот групи дорівнює річному бюджету України.
Приблизно третина обсягу виробництва LNM (12,3 млн. тонн) припаде на нещодавно придбані заводи в Чехії, Польщі і тій же Румунії. У країнах СНД група теж не новачок. Вже вісім років вона контролює казахстанський Карагандинський металургійний комбінат (3,7 млн. тонн щорічної виплавки сталі). І для всього цього потрібна сировина — ті ж котуни...
До речі, перше читання закону відбулося в листопаді 2002 року, а вже в березні 2003-го пан Міттал особисто обговорював із Леонідом Даниловичем питання про добудування ГЗК. Схоже, він зустрічався і з прем’єром, обговорення вийшло конструктивним.
При цьому основною вимогою LNM є надання їй ексклюзивного права на переговори з Румунією та Словаччиною. На переговорний процес за попередньою домовленістю приділявся час до грудня 2003-го.
Заворушився й уряд, у травні Мінпромполітики навіть отримало догану за недостатню увагу до проекту. І законопроект із деякими доопрацюваннями впевнено пішов на друге читання. Його доля була б узагалі безхмарною, але в червні стався прикрий збій. У принципі, питання було майже узгоджене з усіма, аж до віце-прем’єра Гайдука. Однак напередодні другого читання його прочитав Микола Азаров. І його чомусь не надихнуло виникнення в центрі Кривбасу свіжоспеченого офшору з оборотом тільки по котунах близько мільярда гривень (до 200 млн. дол.), котрий не платить нікому і нізащо жодних податків. За 30 років податкового раю через нього пройде котунів на 5—6 млрд. дол., що разів у 30 перевищує вартість інвестицій на добудовування.
Як сказав Микола Янович, «вчора в процесі обговорення виявилося, що даний текст закону не відповідає суті економічної політики уряду та держави». Цікаво, але це означало, що позавчора всі чиновники вважали інакше. Хочеться вірити, що перший віце-прем’єр не виявився першим, хто не тільки прочитав, а й порахував. А може, позначилося вороже ставлення колишнього керівника податкової до офшорок. Тому навіть пролунала обіцянка добудувати ГЗКОР самостійно.
У результаті законопроект не пройшов. Спочатку його відклали, і знову він з’явився вже наприкінці грудня.
Втім, життя не стояло на місці. У листопаді створили міжвідомчу робочу групу для консультацій із країнами—учасницями будівництва КГЗКОР і потенційними інвесторами на його добудовування. Вона мала узгодити «план спільних дій потенційних інвесторів і учасників будівництва Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд».
Незабаром стало відомо, що робоча група висловилася за продаж частки України (56,4%) холдингу LNM. Водночас інспекційна група холдингу провела інспекцію об’єктів ГЗКОР.
У грудні було кілька розпоряджень про прискорення робіт. Після зустрічі з губернатором Кіровоградщини Леонід Кучма доручив Кабінету міністрів проконтролювати завершення робіт із добудовування Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд. Та й сама LNM вирішила дещо інтенсифікувати процес, направивши Азарову лист, у якому сказано: якщо до травня 2004 року Україна не визначиться, що робити з Криворізьким ГЗК окислених руд, то інвестор втратить інтерес до комбінату.
Відверто кажучи, ставитися до таких ультиматумів слід досить філософськи. Пан Міттал — чудовий переговорник, і якщо варіант із ГЗКОР буде найдешевшим, він почекає і довше. Возити руду з Бразилії й Австралії, звісно, можна, але не завжди потрібно.
Хоча в сенсі пільг йому однозначно нічого не світить: влаштовувати нову бюджетну дірку в середині року прямо заборонено законодавством.
Та й сама необхідність прийняття спецзакону далеко не настільки очевидна, як багатьом здається. Основна теза — щодо наявності в України державного боргу за даним проектом — дуже перебільшена. У нашої країни є зобов’язання разом із партнерами добудувати комбінат, а вже після цього розрахуватися з ними. У даний момент ця умова не виконується всіма сторонами будівництва, а не лише Україною. До речі, якби Румунія та Словаччина внесли 200 млн. дол., котрі із самісінького початку планувалися як їхній внесок, ГЗКОР уже працював би. І тоді у нас дійсно з’явилося б зобов’язання щодо поставки в Румунію 27 млн. тонн котунів, а в Словаччину — 17 млн. тонн.
Цікаво, але словацький завод у Кошице зараз контролює конкурент Міттла — американська US Still. І офіційна Братислава спочатку навіть передала американцям право вимоги по ГЗКОР, але пізніше знову повернула ці повноваження собі. Тож усе далеко не однозначно. Більше того, саме після ухвалення закону у нас виникне держборг у 765 млн. дол. Причому це ще за нашою версією: румуни, приміром, вважають, що їм винні 750 млн. — кілька років тому один з українських чиновників начебто підписав відповідний папір. Якщо це правда, він дещо погарячкував: цінність переговорника зовсім не в тому, щоб завищувати вартість початкового боргу.
Може, нам слід повчитися тому, як взаємини з країнами Центральної Європи врегулювали наші сусіди — росіяни? За 2001—2003 рр. вони успішно провели серію переговорів по боргах колишнього СРСР. Частину списали, частину погасили товарними поставками. Найцікавішою є робота з реструктурованою частиною боргу. Фактично вся вона була майже негайно продана за посередництвом фірм-операторів або без них із середнім дисконтом у 76% (див. таблицю).
І це за значно вищої якості боргу порівняно з ГЗКОРівським. В Україні ж виникає розвесела ситуація, коли ми збираємося видати реальних «живих пільг» на 100% боргу, до виникнення якого маємо дуже далекий стосунок. Можливо, ГЗКОР і потрібен, але ж не за будь-яку ціну.
Чи хтось думає, що Румунія та Словаччина отримають від LNM повну суму боргу? Вартість своїх вкладень — 884 млн. дол. (у т.ч. мінімум 230 млн. у роки незалежності) — ми прирівнюємо до 1 гривні (19 центів США ). Слід гадати, якість боргу наших сусідів не так уже різниться від української. Коли LNM купила в Румунії її найбільший металургійний завод Sidex Galati, то його борги в 900 млн. дол. були конвертовані в цінні папери з дисконтом до 90%. Мабуть, і в цьому разі Бухарест і Братислава як вихідні пропозиції отримають не більше. Природно, усе це речі, які торгуються (і залишаються конфіденційними). Але коли переговори завершаться, сумнівно, щоб котування боргу помітно різнилися від 20% номінальної вартості.
Якщо ж при цьому Київ люб’язно погодиться компенсувати інвестору повну суму, цю пропозицію приймуть. З вдячністю.
Недавно віце-голова ради директорів LNM Holdings Адітья Міттал (син засновника і глави LNM) заявив, що група планує вкласти у виробництво в Польщі 600 млн. дол., у Румунії — 250 млн. дол. і в Чехії — 280 млн. Україна в цьому списку не значиться, зате у неї є чудовий шанс у всьому цьому взяти участь у ролі донора. А може, це і є її карма?