Микола Андрійович Янковський. Народився 12 серпня 1944 року в селі Покотилове Новоархангельського району Кіровоградської області. У 1961-му вступив до Дніпродзержинського ремісничого училища, де здобув фах апаратника хімічних виробництв.
Трудовий шлях розпочав черговим слюсарем на Дніпродзержинському азотно-туковому заводі 1963 року. Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут за фахом інженер-хімік-технолог.
Після служби в армії розпочалося стрімке професійне зростання молодого інженера. 1982 року М.Янковського призначено генеральним директором Дніпродзержинського виробничого об’єднання «Азот», через п’ять років очолив «Стирол». Займається науковою роботою, захистив докторську дисертацію за темою «Управління конкурентоспроможністю підприємства на світових ринках», завідує кафедрою новітніх технологій у менеджменті Донецького державного університету управління.
Попри те, що Україна — єдина країна в світі, де встановлено три пам’ятники симпатичним свинкам, забезпечення населення м’ясом кульгає на обидві ноги. Перехід до ринкових умов господарювання негативно позначився на рівні споживання білкової продукції. Рівень виробництва м’яса на душу населення на рік упав у середньому до 33 кг (у 1990-му — 84 кг). Цей показник істотно відрізняється від рівня споживання м’яса в європейських країнах: Голландії — 180 кг, Угорщині —
120 кг, Німеччині — 86 кг, Польщі — 78 кг. Тож хто, скажіть, візьме нас із таким «поганим» апетитом до Європейського Союзу?
Для стабілізації ситуації Україна 2004 року збільшила імпорт м’яса втричі. Намагався нагодувати народ імпортною, дешевою продукцією й уряд Тимошенко, недавно відправлений президентом у відставку. Що вийшло з популістських декларацій, зайвий раз не нагадуватимемо. На цьому тлі особливо заманливою була обіцянка аграрного міністра побудувати до кінця поточного року 25 потужних свинарських комплексів — по одному в області. Узагалі, якщо справи (а з ними й ціни) так підуть і далі, то, мабуть, є сенс подумати про вегетаріанство. Щоправда, є одна заковика — білок. Його в рослинній їжі обмаль навіть для тварин.
За даними Держкомстату на 1 січня 2005 року, кількість великої рогатої худоби в господарствах усіх категорій становила 7158,2 тис. голів. Це на 7,2%, або 554 тис. голів, менше від показника попереднього року. Не краще становище й у свинарстві — 6640 тис. голів (на 9,3% нижче від аналогічних показників 2003-го). Однією з основних причин зниження кількості поголів’я експерти називають дефіцит кормів, який, своєю чергою, спричинив зростання собівартості та зниження рентабельності. Панове, треба щось робити. Не можна ж постійно на граблі наступати...
Значно поліпшити ситуацію може застосування спеціальних кормових добавок, зокрема ліпроту. Про це розмова кореспондента «ДТ» із народним депутатом, головою правління АТ «Концерн «Стирол», Героєм України Миколою ЯНКОВСЬКИМ.
— Миколо Андрійовичу, концерн «Стирол» випускає сьогодні майже 3,5 тис. видів продукції. Цікаво, якою стала за ліком лізинпротеїнова кормова добавка, або ліпрот, у списку найменувань? Чому «Стирол» почав займатися виробництвом саме цієї кормової добавки?
— Під маркою «Стиролбіотех» ліпрот з’явився 2000 року, отже, перебуває десь наприкінці третьої чи на початку четвертої тисячі назв і марок хімічної продукції та найменувань фармацевтичних препаратів. Не в цьому суть. Знаєте, аби відповісти на ваше запитання, необхідно звернутися до історії, проаналізувати тенденції в забезпеченні населення Землі продуктами харчування. Зауважте, ситуація в світі така, що навіть виник термін food security, який можна перекласти, як продовольча безпека чи продовольча забезпеченість. Не секрет, що практично всі розвинені країни, яким, здавалося б, нема чого боятися, на державному рівні прийняли спеціальні закони та програми із забезпечення свого населення продовольством.
— Є інтрига?
— Ще й яка! У Радянському Союзі на початку 60-х років минулого століття, коли розроблялася та приймалася програма побудови комуністичного суспільства, стало зрозуміло, що колгоспи й радгоспи з їхніми технологіями у тваринництві ніколи не зможуть забезпечити країну м’ясом. Парадоксально, але факт: маючи найбільші в світі сільськогосподарські угіддя й територію, країна виявилася абсолютно нездатною забезпечити колективних свинок, корівок і птахів повноцінними білковими кормами. У них бракувало лізину — першої за значенням незамінної амінокислоти.
Організм не виробляє лізин, а повинен обов’язково отримувати його з їжі. Інакше його розвиток припиняється або відбувається так повільно, що утримання тварин позбавляється сенсу. У праці відомого американського вченого Енсмінгера «Корми й годівля» ви можете побачити фотографію двох поросят. Одна свинка отримувала лізин у кукурудзяному раціоні й за 130 днів експерименту додала 33,3 кг, а друга відчувала гострий дефіцит лізину та збільшила масу лише на 3 кг. Без лізину всі спроби одержати високі прирости ваги, удої чи достатню кількість яєць закінчувалися крахом.
— Уже в ті роки на Виставці досягнень народного господарства в Москві демонструвався передовий досвід тваринників. Їхні імена гриміли на всю країну, а результати цілком конкурували з показниками фермерських господарств на Заході.
— Не лише конкурували, а й навіть багато в чому перевершували. «Голос України» якось опублікував одкровення першого секретаря райкому партії, котрий для ВДНГ наказав місцевому умільцю непомітно скріпити два найякісніші та найтовстіші шматки національного продукту. Обидва, до речі, позичили на приватній садибі в доброго господаря.
— Але ж хазяїн вирощував!
— Так то хазяїн! І нічого дивовижного в цьому немає. На території України свинарством займаються вже сім із половиною тисяч років. Отож, можна було й навчитися. До речі, вельми символічно, що наш завод із виробництва ліпроту розташований в Обухові — у санаторно-курортній зоні Києва й у самісінькому центрі унікальної за внеском в розвиток людства трипільської цивілізації, котра налічує понад сім тисячоліть. За тисячу років до появи шумерської цивілізації трипільці вже використовували колісні візки, жили у величезних поселеннях у двоповерхових будівлях, на першому рівні яких утримували худобу.
Гадаю, усім патріотам, хто душею й серцем причетний до утвердження незалежної та квітучої України, треба постійно пам’ятати, що наші предки жили в цілковитій гармонії з природою в непростих кліматичних умовах і, думаю, чудово знали, якими рослинами та злаками треба годувати тварин.
— Можете їх назвати?
— Рослини та злаки, які містять багато лізину? Ви ж розумієте, це буде досить умовно. У трипільців була писемність, що склалася як мінімум із 280 знаків, причому деякі з них несуть досить потужний енергетичний заряд. Коли вченим вдасться розшифрувати писемність трипільської цивілізації, ми дізнаємося дуже багато чого, що може становити не лише науковий, а й практичний інтерес. А наразі назву сучасні культури, прапрабатьки яких, імовірно, використовувалися трипільцями для годування худоби. Це конюшина, люпин, вика й бобові (горох, соя, боби).
— Але ж ці культури вирощувалися й вирощуються в Україні. Та й в інших країнах пострадянського простору...
— Так. Проте не в таких кількостях, як потрібно. За найскромнішими підрахунками, для того, аби в Радянському Союзі збалансувати корми, потрібно було як мінімум 100 тис. тонн лізину на рік. Експерти підрахували: дефіцитний лізин разом з іншими кормовими добавками, вітамінами й антибіотиками дозволив би заощадити в тваринництві 20 млн. тонн зерна на рік. Журнал «Комуніст» за 1987 рік писав про це й запевняв, що тоді з’явилася б можливість узагалі відмовитися від закупівель пшениці за кордоном. Як тоді стверджували фахівці, зокрема латвійський учений, професор Мартін Бекер, саме лізин відкривав дорогу до продовольчого достатку.
— Так у чому справа? Чому не будували заводи з виробництва лізину? Невже це було складніше для Радянського Союзу, ніж змінювати русла північних річок, сіяти кукурудзу біля полярного кола чи будувати БАМ? І комунізм було б врятовано!
— Не так усе просто. Секрети з виробництва лізину, уперше виявленого на качанах кукурудзи, оберігалися й оберігаються набагато суворіше, ніж секрети з виробництва стратегічних бомбардувальників. У промислових масштабах лізин уперше синтезували й використовували як кормову добавку японці ще в 50-х роках минулого століття й берегли як зіницю ока. У Радянському Союзі лише 1964 року вперше вдалося отримати кристалічний лізин на дослідно-виробничій установці, — ви не повірите. В Інституті атомної енергії імені Курчатова.
— Миколо Андрійовичу, чому ж не повірю? Більше того, у результаті проведеного журналістського розслідування можу доповнити цей факт деякими деталями. Вони не лише пояснюють такий дивний, на перший погляд, напрям у дослідженнях Інституту атомної енергії, а й можуть, як мені здається, запропонувати версію, чому жодній із країн колишнього Союзу досі так і не вдалося налагодити виробництво кристалічного лізину. Наважуся також припустити, що першим на пострадянському просторі виробництво 98—99-відсоткового кристалічного лізину освоїть «Стирол».
— Ми над цим працюємо. Це не секрет. Вміст лізину у виробленій підприємством кормовій добавці ліпрот нині становить 18%, під кінець року доведемо до 25%. Наші вчені й фахівці вже фактично розробили власну технологію з виробництва кристалічного лізину. Причому випускатимемо його не замість ліпроту, а як самостійний продукт, що має більш вузькоспрямовану дію.
У кожного своя ніша та сфера застосування. Поговоримо про це трохи пізніше. А от із приводу Інституту атомної енергії та його ролі в синтезі лізину дізнатися щось нове було б вельми цікаво.
— Будь ласка. 1958 року, коли для генетики настали важкі часи, з ініціативи академіків І.Курчатова й нашого земляка з Києва А.Александрова, який згодом очолив союзну Академію наук, створили радіобіологічний відділ (РБВ). По суті, це було не що інше, як справжній генетичний центр, де сектор генетики й селекції мікроорганізмів доручили очолити відомому генетику С.Аліханяну. Зоряний час для сектора настав на початку 60-х років, коли в Кремлі зрозуміли: без лізину нагодувати будівельників комунізму м’ясом вельми проблематично. А це ставило під сумнів виконання будь-якої програми. Адже відсутність повноцінного білкового харчування, білкове голодування, крім іншого, призводить до зниження розумових здібностей.
Окремі експерти пояснюють невдачі в проведенні реформ у низці держав на пострадянському просторі зокрема тим, що їх здійснюють люди, чиє дитинство припало на голодні 40—50-ті роки минулого століття. Ще в XIX столітті англійський етнограф Льюїс Морган писав: білковий раціон сприяє культурному розвитку народу. А надлишок у їжі вуглеводів однозначно спричиняє загибель народу, загибель держави, а в минулому — і цілих цивілізацій, серед яких можна назвати Єгипет і Давній Рим. На жаль, проблема білкового голодування в XX столітті не тільки не втратила своєї актуальності, а й загострилася в глобальних масштабах.
— Це загальновідомо. До речі, із приводу загибелі цивілізацій є й інші теорії. Але все-таки, чому Інститут атомної енергії ім. Курчатова зайнявся одержанням кристалічного лізину?
— Установивши паритет після створення атомної зброї, Радянський Союз зіштовхнувся з не менш загрозливою небезпекою — білковою недостатністю. Хто міг її так само успішно розв’язати? Погодьтеся, найкраще доручити справу тим самим структурам і виконавцям, котрі вже довели свою спроможність у вирішенні стратегічно важливого завдання. Тому, дозволю собі припустити, і перекочували, здавалося б, уже остаточно знищені радянські генетики під дах Інституту атомної енергії. Але результатів не було. Жива субстанція не відкривала таємниць.
Був потрібен зразок продуцента лізину, терміново й за будь-яку ціну. І тоді до Японії з Інституту атомної енергії вирушила делегація. Як стало відомо кореспондентові «ДТ» із вартого довіри джерела, радянська делегація планувала відвідати лабораторії, де оцей самий продуцент був. І треба ж, під час огляду один із членів делегації в цивільному якось ніяково повернувся, щось там невдало зачепив, колба впала й розбилася, бульйонне середовище зі штамом продуцента опинилося на підлозі. Незручно як вийшло, Господи! Товариш швиденько вихопив хусточку й почав витирати калюжку. Словом, допоміг сторопілим японцям. Проте використаний предмет особистої гігієни чомусь не викинув, а прихопив із собою. Заодно і продуцент лізину за назвою corynebacterium.
Далі все було справою техніки. В авральному порядку створили дослідно-промислову установку, отримали нагороди, але кристалічного лізину, виробленого в промислових масштабах, країна так і не побачила. Чому? Можливо, через те, що добутий на далеких островах штам виявився не таким перспективним, як brevibacterium?
— Крім наведеної вами, я назвав би принаймні ще дві причини, через які тоді не вдалося налагодити виробництво. Можливо, вітчизняні ферментатори не були оснащені високочутливими контрольно-вимірювальними приладами, що враховують фізіологічні особливості культури продуцента, а саме — інтенсивність дихання (споживання кисню). Або ж використовувалися не ті прийоми ведення біосинтезу. Які чинники взяли гору тоді, після того, як минуло стільки часу, сказати важко. Адже сьогодні навіть студенти чудово знають, як потрібно вести процес біосинтезу різних видів організмів. Проте маю зазначити, це анітрохи не применшує досягнення вчених, котрі все-таки зуміли поставити на службу вередливу бактерію.
— Безумовно. Честь науки захистив відомий вітамінолог професор Василь Букін з Інституту біохімії ім. Баха, зумівши в своїй лабораторії виділити штам бактерії brevi, котра досить активно синтезувала лізин. Але минуло ще двадцять років, поки в Обухові на Трипільському біохімічному заводі (нині «Стиролбіотех») налагодили надійну промислову технологію з виробництва унікальної лізинпротеїнової кормової добавки ліпрот, в основі якої були все-таки бактерії brevi.
— Зауважу, ліпрот, що його розподіляли винятково за рознарядкою, у Радянському Союзі відразу ж став таким популярним, що гінці цілими днями сиділи в Обухові, аби «вибити» тонну-другу понад план. Завод уже в перші місяці роботи почав приносити прибуток. Коли ви звернули увагу, то поруч із ним досі височіють остови промислових корпусів. Під час війни в Афганістані тут планувався завод із виробництва штучного кровозамінника, так званої блакитної крові, на основі особливо чистих амінокислот, які мали випускати на нашому підприємстві.
— Що було далі, ви, Миколо Андрійовичу, знаєте краще за мене. Хоча треба віддати належне співробітникам сектора генетики й селекції мікроорганізмів радіологічного відділу Інституту атомної енергії ім. Курчатова, котрі змогли максимально використати сприятливу ситуацію. На базі цього сектора наказом Міністерства середнього машинобудування СРСР (оборонка) 1966 року створили інститут ДержНДІгенетика, який 1973-го залишив стіни атомників і вирушив у самостійне плавання. 1982 року інститут продав японській біотехнологічній компанії Аjinomoto першу ліцензію на штам і спосіб отримання амінокислоти треоніну; співпрацював він із цією компанією й надалі.
1998 року ДержНДІгенетика й Аjinomoto створили спільний науково-дослідний інститут «Агрі». Відтоді напрацювання інституту є власністю японської сторони. Чи з цієї причини, чи з іншої, але офіційний дилер Аjinomoto у Росії, із російським же прізвищем, енергійно доводить у ЗМІ, що країні не потрібен власний лізин. Мовляв, неосвічені російські селяни ще не усвідомили важливість першої за значенням лімітуючої амінокислоти. Просунута ж частина народу цілком може обійтися імпортом...
— Лукавство, хоча, можливо, певна частка правди в цьому є. Оскільки заведено вважати, що сьогодні в світі попит і пропозиція лізину лімітуються лише обмеженістю знань фермерів. І прикладом того може бути наша рідна Україна. На жаль, наше тваринництво споживає менше ліпроту, ніж Білорусь або та сама Росія.
Ситуація набуває явно анекдотичного характеру. Розповім випадок із життя. Сидять за столом два куми, обидва тваринники. Один із них скаржиться на лихоліття, каже, що, мовляв, навіть порода перевелася: «Хоч скільки корму даю, а воно не росте». А другий відповідає: «Це не порода перевелася, адже раніше ти комбікорми, де всі незамінні амінокислоти за складом були збалансовані, у колгоспі крав. От і ріс кабанчик, як на дріжджах. Тепер годуєш висівками. Подивися в підручник, без кормових добавок вони ж відважок дають».
А те, про що ви розповіли, свідчить про найжорстокішу конкуренцію серед кількох виробників лізину. Причому особливість суперництва визначається тим, що рентабельним виробництво лізину, попри дорожнечу, може бути лише у великих обсягах, не менше 10 тис. тонн на рік. Це наочно засвідчує структура світового ринку лізину, 75% якого забезпечують вісім-дев’ять заводів. Ще чверть ніші займає лізин, вироблений в експериментальних установках дослідних виробництв різноманітних науково-дослідних інститутів у багатьох країнах, і погоди, як-то кажуть, не робить.
Тому, не маючи надійної ніші на ринку, інвестор не може навіть мріяти про будівництво заводу-конкурента, що зміг би протистояти провідним світовим виробникам США, Японії, Німеччині. Навпаки, вони скуповують підприємства в інших країнах. Скажімо, у Радянському Союзі було п’ять біотехнологічних підприємств, які випускали кормові лізиновмісні добавки для тваринництва. Загалом наприкінці 80-х років минулого століття обсяг виробництва продукту в перерахунку на чистий лізин становив 32 тис. тонн. Сьогодні крім нашого підприємства, яке забезпечувало половину того обсягу, не залишилося жодного. До речі, це стало справжнім одкровенням для багатьох учасників міжнародної науково-практичної конференції «Перспективи та проблеми розвитку промислової біотехнології в рамках єдиного економічного простору країн співдружності», яка відбулася в травні цього року в Білорусі.
Останніми роками, мабуть, лише Китай зміг протистояти диктату знаменитих компаній. Та й то завдяки створеним спільно з німецькою фірмою Degussa підприємствам. Коли 2000 року «Стирол» придбав на вторинному ринку дихаючий на ладан Трипільський біохімічний завод, де місяцями не виплачувалася заробітна плата, були відсутні оборотні кошти, а рівень виробництва скоротився до тисячі тонн на рік, ми намагалися встановити партнерські зв’язки з низкою провідних світових виробників і наукових центрів. Проте ніхто не відгукнувся. У тому числі й російський ДержНДІгенетика. Правда, пізніше нам вдалося домовитися з італійською фірмою Biofin Laboratories srl. Лише в Італії ми змогли придбати високопродуктивні штами мікроорганізмів для виробництва ліпроту.
— Миколо Андрійовичу, кілька слів про роль особистості в історії. А ви знаєте, що завод уцілів просто дивом? Зберіг для України найскладніше біотехнологічне устаткування ваш колега по Верховній Раді Олександр Ткаченко. Спочатку я цю історію почув на заводі, а потім і особисто від Олександра Миколайовича в стінах парламенту в період бурхливих засідань із приводу вступу України до Світової організації торгівлі. Не зайве про неї зараз нагадати, поки ще не охолонули пристрасті стосовно доцільності цього кроку. Адже невдовзі дебати розгоряться знову. Зауважте, під прапором захисту, на жаль, часто діаметрально витлумачених або свідомо спотворених національних інтересів.
Отож, будучи міністром сільського господарства, а потім і главою Верховної Ради, Олександр Миколайович мав цілковите уявлення про те, наскільки важливий ліпрот для тваринництва. Втрату заводу він вважав катастрофою для України. Тому, коли Ткаченку доповіли, що завод виставляють на сумнівні торги, він використав увесь свій вплив і авторитет, аби завод залишився в держвласності. У принципі, сказав кореспондентові «ДТ» Олександр Миколайович, він не проти приватизації. Однак коли з компетентних джерел стало відомо, що «зелений коридор» забезпечується підставній фірмі, з-за якої визирає зарубіжна компанія-монстр, що вже приготувала різаки, він рішуче поламав вигадану за межами України схему. Дуже вчасно, підкреслю. Бразилія, приміром, мала власне виробництво інсуліну, яким забезпечувала Латинську Америку й Африку. Але після того, як підприємство перейшло в руки конкурентів, купує інсулін за іншими, вищими, цінами та створює робочі місця не для своїх громадян.
— Дуже прикро, що розсудливим, патріотичним силам не вдалося відстояти Ладижинський біохімічний завод у Вінницькій області. Підприємство порівняно нове, випускало сотні дефіцитних біопрепаратів для вітчизняного тваринництва. Я навіть їздив туди, оглядав: тяжке враження не передати словами.
Підприємство можна врятувати, передавши в хороші руки. «Стирол» був готовий купити завод, відновити, налагодити виробництво продукції світового рівня. І що цікаво, формальних причин для відмови нам ніхто не навів. Начебто підтримували всі. Але! Пропонувалися закулісні схеми: з відкотами, подарунками хортенятами тощо. Ми не пішли на це. «Стирол» у такі ігри не грає. Хто в результаті виграв? Ніхто! А Україна програла!
Це вам як приклад захисту національних інтересів. Правда, чув, що на Ладижинському заводі якийсь інвестор начебто з’явився, але результатів не видно.
— У Обухові було простіше? Ви знаєте, виступаючи в Донецьку, президент України Віктор Ющенко як взірець захисту національних інтересів наводив поляків. Якщо потрібно, вони відкидають у бік вузькопартійні, корпоративні, відомчі, особисті, зрештою, інтереси та збираються під прапором національних пріоритетів. Уявляєте, який шлях вони пройшли? Адже раніше в поляків предметом особливої національної гордості було, коли будь-який шляхтич, навіть у латаному-перелатаному плащі, міг сказати в сеймі «не позволям!», і тоді навіть слово короля нічого не значило. Можливо, і в нас уже розпочалися позитивні зрушення в свідомості простих і не дуже громадян України?
— Поки ще, на жаль, зарано це стверджувати. У боротьбі з транснаціональними компаніями нас по суті покинули напризволяще. Хоча не секрет, що в усьому світі держава забезпечує вітчизняному виробнику цілу низку протекціоністських заходів шляхом ухвалення спеціальних законів. Отож, Україна має пройти свій шлях.
— Але ж ви витримали?
— Виключно завдяки тому, що «Стирол» має багаторічний досвід конкуренції на міжнародному ринку й має відповідні ресурси для боротьби.
У світі існує менше десяти фірм — виробників кормового лізину. Це найбільші транснаціональні корпорації, що їх неодноразово обвинувачували в змові та піддавали за це значним штрафам. Наш завод — одне з найбільших біохімічних підприємств, які виробляють лізин. Його потужності працювали на весь Радянський Союз. Після перебудови й розвалу Союзу завод втратив ринки не лише на пострадянському просторі, а й у своїй країні. Чим моментально скористалися зарубіжні компанії. Ціна на лізин в Україні перевищує світові.
Далі було ще цікавіше. Щойно в ЗМІ з’явилося повідомлення, що контрольний пакет акцій підприємства придбав концерн «Стирол», ціни на лізин в Україні... знизилися більш як удвічі. Чому? А щоб заводу було невигідно відновлювати виробництво. Застосовувалася перевірена методика демпінгу, з допомогою якої зруйнували не одне підприємство в Україні та за кордоном.
Ми ж розробили та впровадили численні технічні, технологічні й організаційні заходи, які дали змогу значно знизити собівартість ліпроту й тим самим зробити виробництво рентабельним. Використовуючи досвід концерну «Стирол», на заводі було впроваджено систему управління якістю «шість сигм», спрямовану на максимальне задоволення вимог споживачів продукції. Уявіть собі, близько трьох років компанії-конкуренти демпінгували на нашому ринку. Проте їм довелося повернутися до ринкових цін. Утім, нині політику демпінгу замінили тотальним «огудженням» ліпроту в засобах масової інформації, у виступах «найнятих» фахівців, фальшивих аналізах складу тощо.
Дозвольте, хочеться запитати в тих, хто застосовує прийоми недобросовісної конкуренції, хіба вам невідомо, що ліпрот як кормовий концентрат лізину відомий і успішно використовується в світі десятки років? Проведено сотні досліджень, отримано десятки патентів, захищено численні дисертації. Цей продукт входить до раціону худоби та птиці в багатьох європейських країнах. При цьому використання ліпроту гарантує вишуканий, домашній смак продукції й позбавляє багатьох проблем, що з’явилися в результаті застосування деяких досягнень генної інженерії.
Дуже тісні контакти склалися в нашого підприємства з поляками. Вони спеціально купують ліпрот і додають його в корм птиці, аби отримати екологічно чисте яйце для виконання відповідального замовлення з Англії. Сьогодні ліпрот купує Данія, законодавець моди в свинарстві. Європейський Союз, висуваючи жорсткі вимоги до продовольчої безпеки, уже гідно оцінив ліпрот, вироблений шляхом ферментації з натуральних інгредієнтів, які не містять продуктів тваринного походження, — меляси, кукурудзяного екстракту, пшеничних висівок, гідролізату кормових дріжджів, мінеральних солей, вітамінів. У ліпроті міститься 40 цінних компонентів: 20 амінокислот, шість вітамінів, сім мінералів, жири й вуглеводи. І що цікаво, тварина, покуштувавши корм із ліпротом, який апетитно пахне карамелькою, нічого іншого їсти не захоче.
— «Стирол», як завжди, вірний собі — ставить перед собою високі цілі. Спочатку вперше в світі в значних масштабах використав космічну технологію для очищення промислових, комунальних, шахтних, зливових стоків і показав світовому співтовариству («ДТ», №12, 2005 р.), що існує ефективне розв’язання проблеми дефіциту прісної води. Тепер ось білок — також основа життя.
— Що менше залишається хліба, то більше в ньому політики. Чудово розуміють це й в інших країнах. Ейфорія від досягнень зеленої революції 50—70-х років двадцятого століття, коли темпи зростання сільськогосподарського виробництва значно перевищували темпи зростання населення Землі та, здавалося, дозволять розв’язати проблеми масового голоду й недоїдання в країнах, що розвиваються, на жаль, тривала недовго. Можливості екстенсивного зростання сільськогосподарського виробництва за рахунок збільшення площ сільгоспугідь разом із головними джерелами інтенсивного приросту, серед яких передусім слід назвати механізацію, іригацію, мінеральні добрива й високопродуктивні сорти, було вичерпано вже на рубежі 90-х років.
Оскільки площа землі, придатної для виробництва продуктів харчування, із кожним роком не збільшувалася, а навпаки, зменшувалася, чітко окреслилася тенденція до зниження потенціалу світового сільського господарства. Частину земель вилучали під житлову та промислову забудову, у результаті ерозії з сільськогосподарського обороту щороку вибувало понад 10 млн. гектарів, у тому числі п’ять-шість мільйонів ставали неродючими, два-три мільйони втрачалися через засолення й заболочування. Концепція інтенсивного зростання сільськогосподарського виробництва, випереджаючого зростання кількості населення, яка лежала в основі продовольчої політики ООН, ФАО (FAO — Всесвітня продовольча організація) та інших споріднених за цілями всесвітніх організацій у другій половині двадцятого століття, зазнала цілковитого краху.
Стало зрозуміло: необхідно шукати новий шлях розв’язання проблеми продовольчої безпеки людства. Називається він біотехнологія. Не випадково англійський прем’єр-міністр Тоні Блер сказав якось, що біотехнологія на початку XXI століття стане тим самим, чим комп’ютерні технології були наприкінці XX, — найдинамічнішою та інвестиційно найпривабливішою галуззю світової економіки. Прогнози політиків і фахівців цілком підтвердилися. Ринок біотехнологічної продукції за останні п’ять років зріс втричі й перевищив 200 млрд. дол.
— Отже, «Стирол» — флагман вітчизняної хімії — обрав саме цей шлях?
— У цьому немає нічого дивного, усе цілком закономірно. Не вважайте за нескромність, але активнішого й послідовнішого прибічника біотехнології серед промисловців України, ніж я, у нашій країні ви навряд чи знайдете. Це об’єктивно. Фармацевтика близька до біотехнологій. Більше того, скажу, що завдяки фармацевтиці ми й почали займатися біотехнологією. Сучасна фармацевтика — це не лише хімія, а й майбутнє біотехнології, причому заснованої на нанотехнологіях.
— І в чому тут переваги?
— Переваги величезні. Гадаю, ми їх ще не до кінця усвідомили. Нанотехнології вже насичені інтелектуально до такої міри, що дають змогу вирішувати й ті завдання, які лише надходять. Скажімо, такі, як СНІД, ВІЛ-інфекції, нові форми туберкульозу. Першими в Україні ми освоїли випуск тест-систем для ПЛР-діагностики (ПЛР — полімеразна ланцюгова реакція). Цей метод сучасної діагностики дозволяє з найвищою роздільною здатністю виявляти, припустімо, початкові стадії таких хвороб, як ВІЛ/СНІД, групу генітальних інфекцій, туберкульоз. Це дуже важливо. Скажімо, паличка Коха так пристосувалася та змінилася, що перетворилася на величезну проблему для медицини. Існуюча лікарська терапія безсила в боротьбі з цією хворобою. Потрібен цілий комплекс заходів, який коштує дуже дорого. А от нанотехнології на основі біотехнологій дають можливість це питання вирішити.
— Мабуть, вони також не копійки коштують?
— Не дорожче, ніж ефективні нові ліки. Ціна цілком порівнянна з важливістю розв’язуваної проблеми.
— Із роллю біотехнології в медицині й фармацевтиці начебто зрозуміло. А ось у виробництві продуктів харчування питання наразі залишається відкритим. Приміром, з’явилися так звані генетично-модифіковані сільськогосподарські рослини. Досі тривають дискусії з приводу доцільності їхнього вживання в їжу. Окремі фахівці висловлюють сумніви в необхідності використання таких продуктів...
— Не треба забувати, біотехнологію людство почало активно використовувати відтоді, як почало випікати хліб. Потім освоїли виноробство, пивоваріння. І від цього лише користь. А в основі хлібопечення, виноробства, пивоваріння не що інше, як життєдіяльність мікроорганізмів — хлібопекарських і пивних дріжджів, ми їх також, до речі, випускаємо. Раціон людини сьогодні вже неможливо уявити без кисломолочних продуктів, сирів, того ж таки оцту. У першому випадку нам допомагають молочнокислі бактерії, а в іншому — оцтовокислі.
Тривалий час різноманітні органічні кислоти й розчинники вироблялися тільки біотехнологічно й не дублювалися хімічною промисловістю. Однак зауважте: попри успіхи хімії харчова промисловість і досі використовує мікроорганізми для отримання харчового оцту та спирту. А от амінокислоту лізин та інші незамінні амінокислоти як кормову добавку для тварин одержують уже й хімічним шляхом.
З огляду на це склалася цікава ситуація. Вчені залежно від того, які структури представляють, можуть цілком авторитетно дискутувати з приводу відмінності або цілковитої аналогії лізину, отриманого в результаті синтезу або ж шляхом ферментації, як у природі. Справді, формула одна, але от дія... На міжнародній конференції з ліпроту ви розмовляли з польськими фахівцями. І передусім вони сказали, що від синтетичного лізину свині стають агресивними. Цього не відбувається, коли використовувати ліпрот, до того ж із цією кормовою добавкою тварини швидше набирають вагу. Словом, у ліпроту багато переваг і вони очевидні для кожного, хто бодай один раз використовував його при годівлі тварин. Цей унікальний, натуральний продукт виробляють лише в Україні.
— Чи усвідомлюють важливість ліпроту для розвитку тваринництва уряд і парламент? Мені здається, не повністю. У останні дні роботи сьомої сесії четвертого скликання парламент ухвалив Закон України «Про внесення змін до Митного тарифу України». Якщо вірити цифрам на сайті Верховної Ради, то ставки «мита на лізин і його складні ефіри, солі цих речовин» не вельми захищають вітчизняного виробника. І це при тому, що за наданими Держкомстатом України кореспондентові «ДТ» даними порівняно з 2000 роком імпорт лізину в Україну збільшився більш як ушестеро й 2004-го дорівнював понад 2 тис. тонн. А за преміксами й іншими лізиновмісними сумішами за цей же період імпорт зріс учетверо й досяг майже 36 тис. тонн.
— Сьогодні в уряду багато завдань і проблем. Проте ніхто — я не кажу про прем’єр-міністра, бодай міністр, його заступники, начальники управлінь із колишнього складу Кабінету міністрів — не цікавився високими біотехнологіями. Всі вирішували глобальні завдання. А тим часом біотехнології, зокрема й ті, що стосуються тваринництва, є пріоритетними для урядів Західної Європи. Виробництво ж ліпроту, сировиною для якого служить меляса, дає змогу підняти на вищий рівень і виробництво цукру. Виграють усі суміжні галузі й партнери. Перспективи відкриваються дуже широкі, бракує лише політичної волі!