Так історично склалося, що в Україні поняття «банкрутство» неминуче ототожнюється з такими негативними явищами, як переділ власності, корпоративні конфлікти, ухиляння від сплати податків, невиплата зарплатні, виведення активів із підприємства. Проте в цивілізованому світі банкрутство — найважливіший інструмент функціонування ринкової економіки. Воно забезпечує можливість оздоровлення підприємств і конче потрібне для зміни неефективного власника. Так, у нашій країні економічне значення банкрутства настільки перекручене, що до нього сьогодні зовсім немає довіри. Проте період первинного накопичення капіталу й дикого ринку в Україні минає, і виникає потреба терміново реформувати інститут банкрутства. Передусім із тим, щоб зробити цю процедуру максимально прозорою, справедливою, відповідною до міжнародних стандартів.
На думку експертів, для цього потрібно створити національну концепцію реформування інституту відновлення платоспроможності підприємств, а також прийняти нову редакцію Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Цим і багатьом іншим питанням буде присвячено Міжнародний форум з фінансового оздоровлення та банкрутства. Серед його організаторів — Вищий господарський суд України, комітет Верховної Ради України з питань промислової політики та підприємництва, Міністерство економіки і з питань європейської інтеграції України, Фонд державного майна України, Спілка кризис-менеджерів України, Український союз промисловців і підприємців, Асоціація українських банків, Центр комерційного права.
Міжнародний форум з фінансового оздоровлення та банкрутства відбудеться 8 вересня в Українському домі. У його роботі візьмуть участь представники українських і закордонних ділових кіл, органів влади, громадських організацій, об’єднань, асоціацій, судді системи господарських судів України, арбітражні керівники, фахівці з банкрутства, вчені, громадські діячі.
Банкрутство в законі
Процедура банкрутства виконує три основні функції. Перша з них — виведення з господарського обороту суб’єктів, які неефективно діють. Це надзвичайно важливо для збереження ефективної та конкурентоспроможної економіки. Друга — можлива реабілітація та відновлення платоспроможності суб’єктів, що неефективно хазяйнують. Третя — захист прав кредиторів у процесі як господарської діяльності підприємства, так і його фінансового оздоровлення. Від ефективності цієї функції банкрутства залежить, наприклад, процес кредитування банками підприємств реального сектора. Якщо права кредиторів захищені належним чином, то знижуються ризики, подовжуються терміни кредитів і, відповідно, знижуються ставки за цими кредитами. Нарешті, у процесі банкрутства має забезпечуватися захист прав і законних інтересів власників самого підприємства-боржника.
Усі ці суперечливі завдання роблять процедуру банкрутства та відновлення платоспроможності одним із найскладніших завдань для законодавчого врегулювання практично в усіх країнах світу. До законодавства про банкрутство пред’являють високі вимоги — воно має забезпечувати максимальний компроміс між згаданими групами інтересів.
Водночас сьогодні вітчизняне законодавство про банкрутство несе в собі багато системних протиріч. Так, однією з головних вад нинішнього закону про банкрутство є слабка позиція боржника, доля якого практично повністю залежить від дій кредиторів і арбітражного керівника. Крім того, процедуру банкрутства можна порушувати навіть із приводу невеличких сум боргу. Це означає, що за наявності незначної заборгованості можна банкрутувати великі стратегічні підприємства. До того ж, навіть якщо в процесі вже розпочатої процедури банкрутства боржник готовий і хоче розрахуватися за борги, що виникли, кредитор має можливість просто відмовитися отримувати цей борг і продовжувати процедуру, шантажуючи в такий спосіб боржника.
Отже, нині процедура банкрутства не є механізмом узгодження інтересів різних сторін, а служить здебільшого для перерозподілу власності учасників цього процесу. Для жодного не секрет, що нині багато підприємств змінили власників із застосуванням саме цього механізму. Причому далеко не завжди на зміну неефективному власникові приходив більш ефективний. За вітчизняних умов банкрутство часто призводило до згортання виробництва на підприємствах (що насправді зовсім необов’язково), розпродажу його активів тощо. Не кажучи вже про випадки прямого переходу підприємства в руки несумлінних конкурентів, які ставлять собі за мету не оздоровлення його діяльності, а виведення його з ринку й одержання на цьому ринку монопольних переваг.
Держава: кредитор
чи арбітражний керівник?
При розробці нового закону слід ретельно врахувати роль держави в процесі банкрутства. Нині держава є однією з забезпечених сторін у цій процедурі. Вона знаходиться в привілейованій третій черзі по погашенню заборгованості підприємств. Нагадаємо, що відповідно до ст.31 чинного Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», передусім компенсують витрати на процедуру, погашають борги за соціальними виплатами і забезпеченими заставою зобов’язаннями, потім — заборгованість по заробітній платі, і в третю чергу — борги перед держбюджетом.
Проте ця норма вже встигла показати свою недостатню ефективність. За цих умов кредитори-першочерговці не зацікавлені враховувати інтереси своїх колег, які стоять у цій черзі за ними. У процесі банкрутства вони «вихоплюють» найбільш ліквідне майно й погашають власні борги. А іншим залишаються неліквіди. Хоча ніхто не сперечається, що саме таку логіку слід застосовувати щодо боргів по зарплатні та інших соціальних виплатах.
Тим паче, що держава має досить можливостей забезпечити свої інтереси й без права переважного отримання боргу. Адже в структурі загальної заборгованості підприємств борги перед державою становлять у середньому 30—40%. З цієї причини в більшості комітетів кредиторів у держави й так буде великий пакет голосів. І вона зможе нарівні з іншими кредиторами брати участь у вирішенні питання вибору тієї чи іншої моделі фінансового оздоровлення, термінів і черговості реалізації того чи іншого майна тощо.
Одна з найбільших вад чинного законодавства про банкрутство — об’єднання в руках держави двох функцій, що суперечать одна одній. Це — захист інтересів держави як власника і нагляд за діяльністю арбітражних керівників. Обидві ці функції сьогодні сконцентровані в Міністерстві економіки України. Внаслідок чого один несумлінний чиновник може практично повністю контролювати процес банкрутства: як через діяльність арбітражного керівника, так і через використання прав держави як власника. Готуючи нове законодавство, ці функції слід спробувати максимально розвести.
При реформуванні вітчизняної системи банкрутства було б незайвим вивчити досвід європейських країн. Так, у Бельгії, Нідерландах, Греції, Болгарії держава теж має право отримати в комітеті кредиторів кількість голосів, еквівалентну обсягу своєї частини заборгованості банкрута. В інших країнах у держави такого права немає, зате є право першочергового стягнення заборгованості. В Україні ж держава сьогодні має право й на те, й на друге! Як уже зазначалося, ці права взаємовиключні, й у новому законодавстві держава має бути позбавлена одного з них.
Суд як знаряддя банкрутства
Назріла потреба внести зміни й у саму процедуру порушення справи про банкрутство. Мінімальну суму заборгованості, у зв’язку з якою можна порушувати справу про банкрутство, слід збільшити до однієї тисячі мінімальних зарплат. Однак мають бути й альтернативні процедури. Наприклад, порушення справи про банкрутство тільки після підтвердження заборгованості відповідним судовим рішенням. Або після того, як боржник відмовився задовольнити вимоги кредитора в ході виконавчого провадження. Або, нарешті, якщо боржник сам підтвердив наявність заборгованості.
Адже сьогодні кредитору досить дочекатися, коли сума боргу перед ним перевищить деяку планку, і принести заяву до господарського суду. Суддя господарського суду одноосібно, не сповіщаючи про це боржника й не виходячи з кабінету, вводить процедуру розпорядження майном і призначає арбітражного керівника.
Інша вада вітчизняної судової системи: за чинним законодавством, більшу частину рішень про банкрутство судді приймають одноосібно, й вони не підлягають оскарженню чи опротестуванню. У результаті банкрутство з тонкого економічного механізму перетворилося в нас на дубину для розправи з неугодними на ринку, на лом, проти якого немає прийому. Щоб уникнути цього, всі рішення в судах мають приймати колегіально, обов’язково за участю представника боржника. І, що особливо важливо, за участю в процесі власника, якому обов’язково дають таку можливість. Відсутність механізму, за допомогою якого власник може впливати на ухвалення рішення про банкрутство свого підприємства, сьогодні дозволяє менеджменту компаній укладати угоду з арбітражними керівниками й ігнорувати інтереси власника підприємства.
І, найголовніше, слід передбачити, щоб будь-якого моменту до порушення справи про банкрутство й після початку цієї процедури боржник мав право погасити всі борги перед кредитором; при цьому банкрутство має бути припинене. А надання акціонерам і органам управління підприємства-боржника права брати участь у процесі на всіх його стадіях істотно підвищить захищеність прав власників і боржника.
Дуже активно дебатують сьогодні механізм додаткової емісії акцій у ході банкрутства та погашення заборгованості в результаті розміщення цих акцій. На жаль, у чинному законі цю процедуру конкретно не прописано. Визначаючи її в законодавстві новому, слід передбачити збереження й функціонування підприємства як єдиного технологічного й майнового комплексу. Для цього слід також передбачити перехід з однієї стадії процедури банкрутства до іншої, а також від ліквідаційної процедури до процедури санації. Сьогоднішня нормативна база фактично не забезпечує збереження цілісності підприємства, що піддається процедурі банкрутства. При емісії акцій у процесі банкрутства й розміщення їх серед потенційних покупців слід максимально захистити права власників підприємств; власне, цю процедуру мають проводити тільки з їхньої згоди.
Відповідальність колегіальна...
Як альтернатива державному контролю за арбітражними керівниками можуть виступати так звані саморегульовані організації (СРО). На зразок, наприклад, колегій адвокатів чи палат нотаріусів. Вводячи цей інститут в правове поле, слід максимально захистити його від можливого втручання в його діяльність третіх осіб. Звісно ж, слід старанно прописати в законодавстві права та обов’язки організації. СРО і суд — ось дві інстанції, що мають управляти процедурою банкрутства. Проте потрібні й механізми впливу на рішення арбітражного керівника з боку всіх сторін, що беруть участь у справі. Наприклад, можливість судового опротестування цих рішень.
Створення саморегульованих організацій, в які мають об’єднатися арбітражні керівники, дозволить кредиторам мати справу не з чиновниками (які за сумісництвом також конкуренти-кредитори), а з відповідальним інститутом цивільного суспільства. І якщо арбітражний керівник працює некваліфіковано чи нечесно, саморегульована організація нестиме за нього колегіальну відповідальність.
…і особиста
Слід також істотно підсилити вимоги до арбітражних керівників. Адже нині ним може стати навіть учорашній студент юридичного чи економічного вузу. Якщо в нього є ліцензія Мінекономіки.
Серед цих вимог як мінімум має бути наявність вищої фахової освіти. Не зайвим буде й управлінський досвід не менше двох років у складі органу управління суб’єктом господарювання. Потрібен також атестат про отримання фахової освіти за програмою, що затверджується відповідним органом виконавчої влади. Крім того, перш ніж стати самостійним арбітражним керівником, такий фахівець має пройти стажування в саморегульованій організації впродовж року або більше й одержати її позитивний відгук про свою діяльність як потенційний арбітражний керівник. Обов’язкове також членство в цій саморегульованій організації.
У законодавство слід неодмінно ввести й механізми відповідальності арбітражних керуючих. Такі, як інститут дискваліфікації. Має бути передбачене страхування матеріальної відповідальності за заподіяні арбітражним керівником збитки. Саморегульовані організації мають давати поручительство за діяльність арбітражних керівників, які працюють у них.
Арбітражний керівник — одне з найскладніших утворень, одна з найпрестижніших професій у розвинених країнах. Проте в Україні ця професія не набула поки що власної культури. Не сформувалася арбітражна етика, як це сталося, приміром, в адвокатурі. Арбітражні керуючі ще мають розвивати своє професіональне співтовариство, свою «касту», що дорожитиме професіональними традиціями. Для цього треба провести величезну роботу як з освітньої та практичної підготовки арбітражних керівників, так і зі створення авторитетних навчальних закладів, що зможуть готувати сильних фахівців. Україні терміново потрібна нова програма навчання та підвищення кваліфікації арбітражних керівників. У Мінекономіки, на жаль, розробка цієї програми затяглася вже як мінімум на рік. Тому ініціативу знову має проявити професіональне співтовариство.
Арбітражні керівники отримують у своє розпорядження величезні активи. При цьому за наслідки своєї діяльності вони не відповідають своїм особистим майном. А жодного іншого страхового фонду немає. У розвинених країнах професія арбітражних керівників — одна з найпрестижніших і високооплачуваних, але при цьому й одна з найвідповідальніших. У нас, на жаль, цю професію оплачують «чорною готівкою». А все тому, що законом про банкрутство встановлено мінімум, вище якого офіційно не можна оплатити працю арбітражного керівника — дві мінімальні зарплатні, й не завжди кредитори згодні на додаткову винагороду.
* * *
Звичайно, у межах однієї газетної статті неможливо розповісти про всі проблеми, що існують у теорії та практиці банкрутства в Україні. Головне — при реформуванні системи банкрутства в країні основним має бути баланс між інтересами кредиторів і боржника, між приватними кредиторами та державою. Також потрібно враховувати й інтереси приватних інвесторів, які наважуються вкладати кошти у відновлення неплатоспроможних підприємств. А в результаті українські підприємства мають отримати підкріплені законом можливості для виходу зі скрутного фінансового становища, для відновлення своєї платоспроможності.