Важко собі уявити, щоб ця війна проти України ще гірше розвивалася для Владіміра Путіна. Але зовсім не схоже, щоб сам російський автократ погоджувався з цим. І якою б дивною не була його точка зору, до неї потрібно поставитися серйозно.
Те, що на папері повинно було стати «легкою прогулянкою» по колишній житниці СРСР, в реальності перетворилося на тяжку бійню. Російський наземний наступ фактично зупинився, про що говорять розвідники США і Великої Британії. Війна триває вже четвертий тиждень. І Росія не досягла контролю над небою. Її літаки досі не можуть безкарно літати над Україною. Найбільші міста країни під контролем українського уряду, хоча російська облога Маріуполя стає дедалі жорстокішою, - пише на сторінках Washington Post Юджин Робінсон.
Чи можна сказати, що Путін програв у війні? Ні, тому що було б помилкою недооцінювати здатність російської армії перегрупуватися. І абсолютно не зрозуміло, чи зрозумів сам Путін, що він щось вже втратив. Ракетні обстріли цивільних цілей, таких як житлові будинки, школи й лікарні - це хрестоматійні воєнні злочини.
«Майже садистське знищення Маріуполя включно з бомбардуванням театру, в якому ховалися сотні жителів, не змусило місто здатися. Але така тактика облоги може, зрештою, спрацювати, навіть якщо від Маріуполя не лишиться нічого, щоб Росія могла окупувати», - йдеться в статті.
Важко уявити, щоб Путін спробував повторити таке ж безглузде знищення в Одесі, Львові чи Києві. Але що як його звернення до росіян у середу було точним відображенням його поглядів на світ?
«Цілком можливо, що він справді вірить, що росіяни, які виступають проти вторгнення в Україну - це «покидьки й зрадники». Що необхідне «природне самоочищення» російського суспільства, а у його опонентів вдома й за кордоном «спільна мета - знищення Росії». Здається, він вірить, що його доля - зробити Росію знову великою. І для цієї величі необхідне включення України в імперію», - пише Робінсон.
Ніщо з того, що робить Путін, не служить російським національним інтересам. До вторгнення він був безсумнівним правителем клептократичної країни з середніми доходами й вигідними зв’язками із заможними демократіями в Європі й Азії. Сьогодні ж він очолює країну-парію, відрізану від глобальних фінансових систем і ланцюгів постачання. До вторгнення до російської військової сили ставилися з повагою, її боялися. Сьогодні путінські Збройні сили показали, що вони незграбні, погано забезпечені й немотивовані.
Але все це не має значення для Путіна, якщо він вірить, що мета Заходу - обмежити й принизити Росію. Якби вторгнення в Україну було звичайною авантюрою, Путін міг би вже розвернутися і піти назад. Врахування можливості, що він озвучує свої реальні переконання, коли називає цю війну «екзистенційною», може стати ключем до пошуків виходу.
«Впродовж трьох жахливих тижнів народ України викликав захват. Від Зеленського віє Вінстоном Черчиллем, але, переконаний, він буде перший, хто скаже, що його сміливість мізерна у порівнянні з тими українцями, які виходять проти російських танків й показують середній палець, коли російські військові літаки пролітають над ними. Вони б’ються за кожен квадратний дюйм своєї батьківщини з крутою запеклістю», - пише автор.
Він також хвалить адміністрацію Джо Байдена за вміле управління кризою. Американський президент правильно вчинив, коли вирішив, що скоординовані дії широкого альянсу країн буде мати набагато більший вплив, ніж односторонні дії США.
«За логікою, найкращий курс дій зараз для Путіна - це пошуки певного способу проголосити перемогу й відвести війська. Але Путін навряд чи неупереджено зважує всі «за» і «проти». Він повинен вже жалкувати через всю трагічну авантюру, але, цілком можливо, він не жалкує. Це означає, що попереду ще більша трагедія, якщо він буде й далі вперто пропихати власні умови замість принципів, за які бореться Україну й решта світу», - йдеться в статті.