Радянський дисидент і фізик Андрій Сахаров раніше стверджував, що репресії вдома незмінно перетворюються на нестабільність за кордоном. Його власне життя було яскравим свідченням цього. Внутрішнє заслання Сахарова було скасоване в 1986 році Михайлом Горбачовим, останнім лідером Радянського Союзу, який звільняв політичних в’язнів і «терпів» свободу слова. Не випадково відмова Горбачова від репресій співпала із закінченням холодної війни. Сьогодні теза Сахарова знову знайшла відлуння. За даними правозахисної групи «Меморіал», зараз у Росії вдвічі більше політичних в’язнів, ніж наприкінці радянської епохи, пише The Economist.
У той же час відносини Росії із Заходом також вступили в темний період. Щоб виправдати репресії вдома, президент РФ Володимир Путін каже своєму народу, що політика Заходу покликана знищити російський спосіб життя.
Путін «модернізує» конфронтацію в своїх відносинах із Заходом. Лідери демократичних країн повинні підготуватися до того, що буде далі.
Остання фаза репресій розпочалася у 2020 році з отруєння опозиціонера Олексія Навального. Навальний вижив після отруєння, однак зрештою потрапив до в’язниці.
Організація опозиціонера оголошена «поза законом», і значна частина його команди була змушена покинути країну. А тих, хто залишився, переслідують.
9 листопада опозиціонерку Лілію Чанишеву заарештували, їй загрожує десять років ув'язнення за те, що вона працювала на Навального, поки його організація ще була легальною. Мережа репресій поширюється і за межі політики. Того ж дня ректора відомого ліберального університету Росії Сергія Зуєва «перемістили» з домашнього арешту до тюремної камери, ймовірно, щоб отримати зізнання у сфабрикованій справі.
Третина бюджету російського уряду витрачається на безпеку та оборону. Більша частина фінансів спрямована всередину, на людей, яким вигідне правління Путіна та корупція його режиму. Оскільки доходи впали, а невдоволення населення зросло, російські поліцейські та служби безпеки посилюють свої позиції. Маючи на 10% більше персоналу, ніж у 2014 році, вони зараз переважають чисельність російських військових сил.
Однак для Путіна репресії не принесуть користі. Він не зможе відновити процвітання, яке допомогло підвищити його рейтинги протягом першого десятиліття при владі. Однак економіка-фортеця, яку Кремль розвивав з 2014 року, може витримати санкції, особливо коли ціни на енергоносії високі, як зараз. Водночас Росія, яка більше схожа на Іран, ніж на Китай, не має динамізму для забезпечення стійкого та стабільного зростання.
Звідси логіка конфронтації. Радянські лідери вели холодну війну відповідно до ідеології комунізму. Нинішній російський режим стверджує, що «традиційні цінності сім’ї, культури та історії руйнуються ліберальним Заходом і тільки Путін може їх захистити».
Боротьба із Заходом дозволяє Кремлю зображати всіх, хто протистоїть режиму — журналістів, захисників прав людини та активістів як «іноземних агентів». Таким чином, режим Путіна залежить від антизахідної ідеології для своєї політики так само, як Росія залежить від нафти та газу для свого процвітання.
Диктатори наполягають, що те, як вони ставляться до своїх «підданих», є питанням суверенітету. Насправді репресії – це найбільш поширена тактика автократів. Однією з причин є те, що права людини є універсальними. Однак насильство вдома часто поширюється і за межі країни.
І Росія, і Білорусь, де диктатора Олександра Лукашенка підтримує Кремль, «полювали» на дисидентів за кордоном. Білорусь примусово посадила літак, щоб заарештувати дисидента. Польща та Литва прихистили білоруську опозицію у самовигнанні. За підтримки Кремля Лукашенко почав помсту Європі, привозячи біженців з Близького Сходу та переправляючи їх до європейських кордонів, щоб створити гуманітарну кризу.
Путін також діє і в ширших масштабах - втручається у вибори на Заході, розповсюджує антивакцинну пропаганду та «веде війну» з Америкою в Африці та на Близькому Сході. Він використовує обіцянку додаткових поставок газу, щоб послабити зв’язки між Європейським Союзом і такими країнами, як Україна та Молдова. Він знову зібрав війська на кордоні з Україною.
Хороша новина полягає в тому, що як багато радянських людей не вірили в переваги комунізму над капіталізмом, так і більшість росіян не вірять у переваги конфронтації із Заходом. Незважаючи на активну пропаганду Путіна, дві третини населення позитивно ставляться до Заходу. Майже 80% кажуть, що Росія повинна сприймати Захід як партнера і друга. Найбільш яскраво це проявляється серед молоді, яка відкидає насильство режиму і виступає за права людини.
Західні політики повинні звернути увагу на це розходження між Кремлем і російським народом. Однією з відповідей є гармонізація санкцій і зосередження їх на росіянах, які грабують державу і знущаються над людьми.
Західні країни також повинні почати закладати основи «постпутінської Росії», та інвестувати в людей, які поділяють демократичні цінності. Ніхто не знає, настане ця епоха через кілька років чи десятиліття. Але важко повірити, що система Путіна переживе його, резюмує видання.
Росія загрузла в Україні. Все це породило втому російських еліт від неї і змусило їх змінити тактику бліцкригу на тактику гри вдовгу. При цьому Донбасу приділяється роль постійної загрози дестабілізації для Заходу та чинника ослаблення української держави. Саме з цією метою Кремль підтримуватиме керовану конфронтацію на сході України. Москва має намір законсервувати вирішення конфлікту на Донбасі, доки в Україні не складуться умови, сприятливі для його закінчення на російських умовах. Про нові тренди розвитку російсько-українського конфлікту читайте у статті представника ОРДО від України в ТКГ Сергія Гармаша «Кремль утомився: все, що потрібно знати про сьогоднішню ситуацію в Донбасі та дії Росії».