З дня вторгнення 3 в Україну минуло два з половиною років, але, схоже, надто багато публічних людей в США і Європі досі не можуть розгадати російські мотиви.
Міністр закордонних справ Сергій Лавров нещодавно сказав боснійській газеті, що готовність НАТО розширитися, надавши членство Чорногорії, Боснії і Герцеговині, а також Македонії, – це не лише помилка, але й "провокація". На одній з нещодавніх зустрічей неназваний європейський політик зізнався, що він не може зрозуміти, чому Лавров і його уряд так вважають.
Про це на сторінках Newsweek пише член Американської ради закордонної політики Стівен Бланк. Він додає, що ніхто при здоровому глузді не повірить, що Боснія, Македонія чи Чорногорія якось можуть загрожувати Росії чи її життєвим інтересам, або ж що НАТО якось погрожує Росії. План розміщення ледве восьми батальйонів на східному фланзі до 2017 року навряд чи можна назвати загрозливим.
Однак для Росії саме визначення такої політики представляє небезпеку. І саме тому дії Москви в Україні і в інших країнах Європи мають три цілі.
Перша з них стосується внутрішніх справ. Влаштовуючи свої імперіалістичні авантюри Путін зміцнює владу. Це необхідно для збереження створеної ним системи, яку насправді потрібно або змінити, або демонтувати.
"Друга ціль – це Україна і всі інші пострадянські країни. Путін і його внутрішнє коло часто давали зрозуміти, що вони не вважають ці країни дійсно суверенними, і тому їхня територіальна цілісність не заслуговує на увагу і не становить цінності. Але якщо Україна, в якій Москва проголошує своє право "правити усіма росіянами", зречеться Москви, легітимність Путіна як того, хто відновлює імперію і її статус супердержави стане очевидно порожньою", - йдеться в статті.
Автор переконаний, що ідеї демократичного самоврядування увійдуть в Росію лише у випадку успіху України. Тому Кремль намагається знищити український проект реформ, тим більше, що російські еліти розглядають сусідню країну як "Малоросію", яка, на їхню думку, не має права на незалежність і самоврядування без втручання Росії.
Третя ціль – це європейська інтеграція. Історично вона становила найбільшу небезпеку для Росії. Але "інтеграція" методами Наполеона, Гогенцоллерна чи Гітлера – це одне. А демократичне об'єднання країн в ЄС і НАТО – зовсім інше. І така форма інтеграції нікому не загрожує, окрім клептократичних автократів, які не можуть добитися успіху без постійних конфліктів і імперіалістичних ігор.
І якщо трактувати хід думок Москви таким чином, тоді стає зрозуміло, чому вона не хоче, щоб Боснія, Чорногорія і Македонія досягли успіху у самоврядуванні і безпеці через європейську інтеграцію. Європа, розділена на два полюси і дві сфери впливу, не може досягти своєї "завершеності", як того хочуть ЄС і НАТО. Їй потрібно перебувати в постійному стані конфлікту. Таким чином, як говорив американський публіцист Рандольф Борн, "війна – це нормальний стан для Росії". Відповідно інтеграція Балкан – це ще один цвях у труні московського імперіалізму, який підтвердить право і можливість вільних людей керувати собою і обирати, вступати їм у великі політичні проекти чи ні.
"Щоб Росія і система Путіна були в безпеці, решта Європи має бути в небезпеці, а інтеграція повинна лишитися незавершеним, зупиненим проектом", - йдеться в статті.
Раніше професор Колумбійського університету Стівен Сестанович писав на сторінках Wall Street Journal, що у Путіна є п'ять причин систематично брехати світу. І найбільша з них: Путін не бачить ціну своєї брехні. Росія зараз найбільш віддалена від Європи і США, ніж будь-коли після завершення Холодної війни, а може й за значно довший період. Президент Росії просто дуже погано визначає інтереси країни.
Видання ж New York Times писало, що нова Холодна війна не почалася, але Путіну подобається псувати чужі плани. Нова ідеологічна боротьба не почалася, ядерною зброєю сторони не погрожують, хоча вперше за 20 років почали активно оновлювати свої арсенали. Війна в Сирії дійсно стала великою гуманітарною катастрофою, але на пряму вона не загрожує фундаментальним інтересам США. Однак ветерани Холодної війни, які все ще працюють в уряді, проводять паралелі між сучасністю і тим періодом.