Дуже ймовірно, що ніхто ніколи точно не дізнається, як і чому було вбито Євгенія Прігожина. Також дуже ймовірно, що він був убитий за наказом Владіміра Путіна, але, можливо, і за наказом його ворогів в російському міністерстві оборони, які, ймовірно, давно мріяли про цей момент і тепер вирішили, що нарешті зможуть вбити його безкарно.
Більшість західних коментарів щодо цього вбивства зосереджені на страху, який смерть Прігожина викличе серед російських еліт, або на глибинній крихкості російського режиму, яку вона викрила.
«Не можна сказати, що це не правильно, але при цьому упускаються кілька давніх страхів, які широко поширені в російському істеблішменті (і серед населення Росії теж) і які впливатимуть на подальший розвиток подій. Йдеться про страх перед поразкою, хаосом і один перед одним», - пише в статті для The Guardian директор Євразійської програми в Quincy Institute for Responsible Statecraft Анатоль Лівен.
Що дійсно турбує більшість представників еліти, так це те, що Путін не вжив заходів набагато раніше, щоб покласти край публічній ворожнечі між Прігожиним і російським міністром оборони Сєргєєм Шойгу. Крім того вони стривожені, збройний заколот «Вагнера» може призвести до катастрофічного внутрішнього розколу в Росії, що призведе до поразки в Україні.
«Результат війни займає центральне місце в думках кожного. Судячи з нещодавніх невдач українських наступальних операцій, якщо російський режим і держава залишаться єдиними, у російської армії будуть хороші шанси захистити існуючі рубежі. З моїх розмов випливає, що більша частина еліти і пересічних росіян прийняли б припинення вогню вздовж нинішніх ліній зіткнення і не стали б чинити опір, якби Путін запропонував або погодився на таке припинення вогню і представив його як достатню російську перемогу», - пише Лівен.
Жорсткі націоналістичні елементи в істеблішменті й армії були б глибоко незадоволені. Але вони були ослаблені падінням Прігожина і супутніми кроками Путіна, спрямованими на обмеження їхнього впливу, включаючи звільнення двох генералів і арешт лідера ультранаціоналістів Ігоря Гіркіна. Однак Путін, очевидно, все ще боїться їхнього впливу і їхнього постійного захоплення Прігожиним. І саме тому він подбав про те, щоб похорон ватажка «Вагнера» був суто приватним.
Програма, якій віддають перевагу жорсткі націоналісти, - повна перемога над Україною, що потягне за собою повну мобілізацію населення й економіки за зразком 1942 року. Але такий курс глибоко непопулярний серед більшості населення і становив би смертельну загрозу для власності економічних еліт. Безсумнівно, саме тому Путін досі відкидає його.
«Однак загальне небажання еліти домагатися повної перемоги в Україні - це не те саме, що готовність визнати поразку Росії. А саме це наразі пропонують українські й американські уряди. Ніхто з тих, з ким я розмовляв серед московської еліти, і дуже мало хто серед населення погоджувався з тим, що Росія повинна повернути Крим і східний Донбас», - пише автор.
Він додає, що поки Україна офіційно не визнає російський суверенітет над цими регіонами, більшість росіян вважають за потрібне утримувати території, які були окуповані минулого року. Це нібито потрібно для того, щоб запобігти будь-якій майбутній атаці України в Криму і на Донбасі.
Лівен пише, що «немає жодних доказів» того, що російська еліта і пересічні росіяни хотіли, щоб вторгнення взагалі відбулося. Це рішення було прийнято Путіним і його найближчим оточенням. Але все ще існує загальне небажання бачити Росію переможеною і приниженою в Україні. Це можна порівняти почуттями деяких американських солдатів, які не хотіли вторгнення в Ірак, але також не хотіли, щоб американські військові були там розбиті.
Це ставить російських лібералів перед серйозною дилемою: як виступати проти війни, не підтримуючи українську сторону у війні, в якій гинуть російські солдати і яка загрожує Росії катастрофічною поразкою. Це нагадує інтерв'ю з Джоном Масгрейвом, пораненим ветераном В'єтнаму, який став палким противником війни, але, тим не менш, був розлючений, коли актриса Джейн Фонда поїхала до Північного В'єтнаму і сфотографувалася з солдатами В'єтконгу.
«Багато російських лібералів на Заході, по суті, прийняли підхід Фонди, відкрито підтримуючи ворогів Росії. Це може бути морально правильним, але навряд чи допоможе їм перемогти на майбутніх вільних виборах у Росії, якщо такі коли-небудь відбудуться», - йдеться в статті.
Побоювання еліти щодо поразки Росії пов'язані зі страхом перед російською анархією, який поділяє значна частина населення в цілому. Вони фактично погоджуються з деякими з найжорсткіших оцінок в США і Східній Європі про те, повна поразка в Україні призведе до падіння режиму Путіна. А це, в свою чергу, може призвести до періоду хаосу, який серйозно послабить або навіть зруйнує Російську Федерацію.
Страхи перед новим Смутним часом мають дуже глибоке коріння в російській культурі і були відроджені катастрофічним досвідом 1990-х років. Представники російської еліти бояться один одного або навіть самих себе. Хаос 1990-х років супроводжувався жорстокою боротьбою між олігархами. В деяких випадках все закінчувалося навіть вбивствами.
«Здається, що сьогоднішні еліти вважають, що без сильного лідера на кшталт Путіна, який би тримав їх у порядку, вони не зможуть залагодити свої розбіжності й зберегти цілісність держави», - йдеться в статті.
Незважаючи на всі ці фактори, що сприяють продовженню перебування Путіна при владі, ще одна серйозна поразка в Україні, швидше за все, прирече його режим на загибель. З іншого боку, можливим суперникам Путіна з істеблішменту варто згадати про сумну історію Веймарської Німеччини, щоб зрозуміти, що режим, який приходить до влади під тінню катастрофічної поразки, навряд чи буде стабільним або успішним.