Війна в Україні досягла переломного моменту. Російські війська, які вторглися в країну з півночі, півдня і сходу тепер ледве рухаються. Вони обстріляли школи, лікарні, житлові будинки, а також театр, в якому ховалися діти. Але вони досі не контролюють навіть ті місця, які вони окупували.
І не дивно. Мало хто з українців хоче ставати колаборантом окупантів. Більше 90% з них переконані, що переможуть ворога. Українська армія відмовляється здаватися навіть у тих містах, які сильно постраждали від бомбардувань, - пише на сторінках The Atlantic журналістка й Пулітцерівський лауреат Енн Еплбаум.
У Росії розраховували, що вся війна, все завоювання України триватиме не більше шести тижнів. Більше половини цього часу вже минуло. Повинен бути кінець, момент, коли війна зупиниться. Українці й демократичні сили, які підтримують Україну, повинні працювати разом над досягненням цієї мети.
«Це не повинно бути перемир’я, рішення підтримувати певний український опір впродовж наступних 10 років, обіцянка «висотати всю кров з Росії» або будь-що інше, що дозволить нестабільності й боям продовжуватися. Метою повинна стати українська перемога», - вважає Еплбаум.
А перш ніж чогось добиватися, потрібно уявити, на що це буде схоже. І в цій війні перемогу уявити зовсім не важко. Україна лишається суверенною демократією з правом обирати своїх лідерів й укладати угоди, які їй захочеться. Не буде проросійського маріонеткового режиму в Києві, потреби в довготривалому українському опорі, жодних подальших боїв. Російська армія повинна відступити за свої кордони. Можливо лінія цих кордонів якось зміниться, а може Україна пообіцяє дотримуватися нейтральності. Але все це повинні вирішувати самі українці, а не зовнішні сили. Можливо знадобляться міжнародні миротворці. Що б не сталося, Україна повинна мати серйозні підстави вважати, що російські війська не повернуться скоро.
Уявіть також наслідки такої перемоги. У Вашингтоні більшість людей давно були переконані, що Україна бере участь в регіональному конфлікті. І що вона належить до тієї території, яка хвилює росіян більше, ніж американців. І так нібито завжди буде. Але це вже зовсім не так. Українці, а особливо їхній президент Володимир Зеленський, вивели свою боротьбу на глобальний рівень, стверджуючи, що це битва за набір універсальних ідеалів: за демократію, так, але також за певної форми цивільний націоналізм, заснований на патріотизмі й повазі верховенства закону. За мирну Європу, в якій суперечки вирішуються через інститути, а не грубою силою. За опір диктатурі. Зеленський закликав американців пам’ятати про Перл-Харбор. Він звернувся до німецького парламенту, використавши слова «ніколи знову» - мантру, яка зазвичай означає, що новому Гітлеру не дозволять з’явитися. І він сказав німецьким депутатам, що на тлі жорстокої війни в його країні ці слова тепер «втратили значення». Він закликав Європарламент довести, «що ви справді європейці», й прийняти Україну в ЄС.
Така риторика ефективна, тому що вона зачіпає принципи, які об’єднують більшість європейців, американців і багато інших народів по всьому світу, нагадуючи їм, наскільки гіршим був світ в кривавому минулому. І наскільки гіршим він може стати в майбутньому, якщо ці принципи втратять своє значення. Слова, які використав Зеленський, також викликають реакцію, тому що вони правдиві. Перемога України буде перемогою всіх, хто вірить в демократію й верховенство закону. Громадяни демократичних країн й члени демократичної опозиції в Росії, на Кубі, в Білорусі й Гонконгу відчують від неї силу. «Їхня битва - це наша битва», - сказав Еплбаум друг з Венесуели про війну в Україні. Інститути на сторожі держав, які стали втіленням цих ідей, зокрема НАТО і ЄС, теж будуть зміцнені українською перемогою.
Слова Зеленського викликають ще більшу реакцію, тому що росіяни теж надають величезне значення конфлікту. Російський міністр закордонних справ Сєргєй Лавров проголосив, що ця війна змінить глобальну політику. Йдеться зовсім не про Україну, а про світовий порядок. Нинішня криза - доленосний, епохальний момент в сучасній історії. Він відображає битву за те, який буде мати вигляд світовий порядок», - сказав він.
Після завершення Другої світової війни Йосип Сталін проголосив, що «кожен нав’язує свою систему так далеко, наскільки здатна дійти його армія». Аналогічним чином Владімір Путін вирішив, що російська армія буде насаджувати автократичну, клептократичну політичну систему Україні. Вже зараз російська окупація деяких західноукраїнських міст нагадує радянську окупацію Центральної Європи після Другої Світової війни. Державних чиновників й суспільних лідерів: мерів і поліцейських, а також депутатів, журналістів, кураторів музеїв, - арештували. І з того часу ніхто їх не бачив. Мирних мешканців постійно тероризують. В Маріуполі місцева влада повідомляє, що людей примусово депортують в Росію, як це колись робили спецслужби СРСР з поляками, литовцями, латвійцями, естонцями після вторгнень у 1939 і 1945 роках. Якщо Росія переможе, цю ж тактику будуть застосовувати по всій Україні, створюючи масовий терор, масове насильство й нестабільність на багато років. І так, якщо світ змириться з наслідками, автократи від Мінська до Каракасу й Пекіну це помітять.
Через те, що ставки настільки високі, наступні кілька тижнів будуть надзвичайно небезпечними. Путін зробить все можливе, щоб створити страх. У своїй неординарній промові минулого тижня він описує критиків російської війни як «шахраїв», «зрадників» й «шкідників». І це було зроблено саме заради страху. Путін говорив, що росіянам потрібне «самоочищення», що нагадало про сталінські чистки. Він умисно звертається до найкривавішої й найгіршої ери в радянській історії, щоб уникнути навіть натяків на опозицію вдома.
«Він щойно відкинув 30 років економічних здобутків, 30 років російської інтеграції з зовнішнім світом, 30 років інвестицій заради того, щоб повернути еру його молодості, ери, яку більшість росіян вже не пам’ятають, а деякі навіть хотіли б відродити. Путін, сходе, вірить, що лише підвищений рівень страху не дозволить людям виходити на протести, коли вони зрозуміють, що сталося з їхньою країною. Можливо, він має рацію», - йдеться в статті.
Путін і його пропагандисти натякають на застосування хімічної і ядерної зброї з тих же причин. Вони хочуть, щоб зовнішні сили, а особливо США, боялися наслідків надання допомоги Україні. Застосування гіперзвукової зброї, погрози ядерною війною на російському телебаченні, навіть нова звичка застосовувати ядерну зброю під час військових навчань, імітуючи удар по Варшаві, - все це має мету. Це ж можна сказати і про дивну антипольську статтю, яку написав Дмітрій Мєдвєдєв. Він звинуватив Польщу у «невдячності» за те, що Червона армія вигнала війська з її території, а потім встановила нову криваву окупацію. Серед усього Медведєв натякав, що Польща може стати наступною сьогодні. Нещодавній удар по військовій базі неподалік польського кордону теж був таким натяком.
«Як повинен Захід відповісти? Є одне правило: ми не повинні боятися. Росія хоче, щоб ми боялися, настільки сильно, щоб страх нас пригнічував і робив не здатними ухвалювати рішення. Щоб ми відступили всі разом, дозволивши Росії завоювати Україну, а потім і Польщу чи й інші країни Європи», - пише Еплбаум.
Путін дуже добре пам’ятає еру, коли армія СРСР контролювала східну частину Німеччини. Але загроза для всіх європейських країн не скоротиться, якщо Росії дозволять влаштувати бійню в Україні. Вона тільки збільшиться. Замість страху потрібно зосередитися на перемозі України.
«Щойно ми зрозуміємо, що це наша мета, тоді ми зможемо почати думати, як її досягти. Чи за допомогою тимчасового бойкоту російського газу, нафти й вугілля, чи влаштувавши військові навчання в іншій частині світу, щоб відволікти російські війська, а може за допомогою організації гуманітарних повітряних коридорів, як у Берліні у 1948 році чи забезпечуючи Україну кращою зброєю», - йдеться в статті.
Точні тактики будуть визначати ті, хто найкраще розуміє дипломатію й військову стратегію. Але стратегія повинна бути чіткою. Місяць тому ніхто не вірив, що ця війна буде мати таке велике значення. Саме тому кожен крок, який робить Захід, повинен мати одну-єдину мету: як це допоможе Україні перемогти? «Це не наша війна», - ще три тижні тому можна було щось таке сказати. Але вже ні.