Після десятиліть спокою статус-кво в Антарктиді руйнується. Сьогодні континент балансує на межі краху — як у прямому, так і в переносному сенсі. Не тільки зміна клімату змінює фізичне середовище, а й політика щодо Антарктиди стрімко змінюється, оскільки суперництво великих держав і зростаючий попит на ресурси вивели її на перший план у глобальному порядку денному. Китай, Іран та інші країни розширюють межі санкціонованих видів діяльності на континенті та обмірковують майбутні територіальні претензії, пише Foreign Affairs.
Минулої осені командувач іранських військово-морських сил Шахрам Ірані заявив, що Тегеран планує побудувати постійну базу в Антарктиді. Він зайшов так далеко, що заявив, ніби Іран якимось чином має "права власності" на Південний полюс.
Пізніше у листопаді прибув найбільший в історії Китаю антарктичний флот із 460 співробітниками для будівництва п'ятої дослідницької станції на континенті. Вони завершили роботу за три місяці, і станція відкрилася в лютому. Відповідно до договору про Антарктику, який регулює діяльність на континенті, дії Китаю цілком допустимі.
Те, що нова станція законна, не заважає підозрювати, що на китайських дослідницьких станціях можуть проводитися роботи військового характеру, зокрема з метою спостереження. Одного дня дослідницькі супутники можуть відстежувати зрушення крижаних шельфів, а іншого перемикнутися на картування руху військ в Австралії.
"Прихід суперництва великих держав до берегів Антарктики ознаменує собою розрив із довгою епохою, коли цей континент був місцем міжнародного співробітництва. Договір про Антарктику, що набув чинності 1961 року, забороняє використовувати континент у військових цілях, а натомість виступає за наукове співробітництво. Зараз ця система зазнає більшого навантаження, ніж будь-коли", — повідомляє Foreign Affairs.
З Антарктиди можна вийти в Атлантичний, Індійський і Тихий океани. На її території й на шельфі знаходяться величезні поклади цінних мінералів, нафти й природного газу. Континент також відіграє центральну роль у глобальних комунікаціях, оскільки з нього відкривається "найчистіший" доступ у космос, оскільки волога в повітрі замерзає, що робить антарктичні наземні станції вкрай важливими для роботи супутників.
Відсутність збройних конфліктів в Антарктиці створює хибне відчуття безпеки. Політики з країн, що підтримують нейтральну, мирну Антарктиду, схоже, вважають, що співпраця там — щось само собою зрозуміле. Насправді, статус-кво є крихким. Щоб стримати конкуренцію за ресурси, зацікавлені сторони мають пролити світло на дестабілізуючу діяльність Пекіна.
Необхідно зміцнювати громадський вплив і інтерес до Антарктики, оскільки це є найважливішою умовою для підтримання порядку, заснованого на правилах, закріплених у Договорі про Антарктику. Але державам також необхідно посилити свою присутність в Антарктиці, де вона дорівнює силі.
Сьогодні учасниками Договору про Антарктику є 54 держави, зокрема 29 консультативних сторін із правом голосу з антарктичних питань. Творці договору задумали, що він діятиме вічно — у нього немає терміну дії. Якщо будь-яка сторона захоче внести поправки, вона повинна домогтися консенсусу.
Цей спосіб внесення змін існує з 1991 року, але жодного разу не використовувався, що свідчить про те, що країни вважають за краще підтримувати антарктичний статус-кво, а не ризикувати. Хоча Договір про Антарктику забороняє мілітаризацію або розгортання військових сил на південь від 60 градусів широти, що охоплює весь континент, військовий персонал і техніка дозволені, якщо вони підтримують цілі наукових досліджень.
Збройні сили Китаю та Росії надають матеріально-технічну підтримку деяким національним антарктичним місіям. Ця практика нібито відповідає положенням Договору про Антарктику, але її неоднозначність створює очевидні наслідки для безпеки. Важко визначити, чи проводить персонал цивільні або військові операції.