Маючи незначну «демократичну присутність» у Конгресі, переможцю виборів президента США 2020 року, новообраному американському лідеру Джо Байдену не вистачає надійної бази. Для того, щоб спрогнозувати наслідки цієї ситуації, можна поглянути на американську історію, пише британська газета The Guardian.
Зусилля президента Дональда Трампа, спрямовані на скасування результатів виборів, здається, зійшли нанівець і спровокували «самоприниження» Трампа в очах ліберального світу.
Однак, для послідовників Трампа боротьба все ще триває. І у його колег-республіканців є причини для радості. Так, Байден переміг Трампа. Але на тих самих виборах демократи не змогли отримати більшість, необхідну новому президенту, щоб фактично покласти край епосі домінування республіканців.
Чотири рази в американській історії під час кризових ситуацій електорат передавав Білий дім демократам – у 1916, 1932, 2008 і 2020 роках. Але цього року вперше демократи не отримали явної більшості в Конгресі. Основна відмінність Байдена від його попередників полягає в тому, що йому не вистачає твердої політичної основи, яка відкрила б більш повний доступ до влади.
Масштаби економіки США, потенціал та військова міць можуть зробити Сполучені Штати найпотужнішою державою на планеті. Але те, хто контролює владу в Сполучених Штатах, залежить від непостійних і часто дріб’язкових «примх місцевих політичних обставин» та від суперечок між розділеними гілками уряду США.
Підйом Америки до світової могутності відбувся у період між 1932 і 1952 роками, коли, за винятком короткої дворічної перерви, Демократична партія контролювала як Білий дім, так і Конгрес. Це домінування визначило новий образ США як рушія глобального прогресу.
Однак, США можуть керувати історичними глобальними зрушеннями навіть попри «розділеність у Вашингтоні». Втративши контроль над Конгресом у 1986 році, республіканські адміністрації Рональда Рейгана та Джорджа Буша спостерігали за закінченням "холодної війни", коли демократи контролювали Палату і Сенат. Але тоді єдиним завданням як для демократів, так і для республіканців, було вирішити, як найкраще отримати користь від розпаду Радянського Союзу. Причин для політичних міжусобиць було мало.
Однак, якщо США зіштовхнуться з кризовою ситуацією, наслідки для решти світу можуть бути значними. У 1919 році республіканський конгрес, який не міг знайти спільної мови з президентом-демократом-інтернаціоналістом Вудро Вільсоном, «відвернувся» від Ліги Націй, попередниці ООН, яка була дітищем Вільсона. Вісімдесят років потому їхні спадкоємці відмовили президенту Біллу Клінтону в ратифікації Кіотського кліматичного протоколу.
Показово, що головним політичним призначенням Байдена в галузі «кліматичної дипломатії» є юрист Державного департаменту Сью Бініаз, яка найбільш відома своєю роллю в розробці Паризької кліматичної угоди 2015 року. Тому Байден може повернути США до Паризької угоди, навіть без ратифікації Сенатом. За останню чверть століття республіканці виявили «непримиренність» до питань клімату.
Свого часу «холодна війна» об'єднала розділену політику США. Зовнішня загроза, уявна чи реальна, може це зробити. У 2001 році, після виборів, президент Джордж Буш зіштовхнувся з ворожим демократичним Сенатом. Але війна з тероризмом змогла об’єднати американську політичну розділеність. Проте, ця єдність розпалася на тлі згубних воєн в Афганістані та Іраку.
Замість фундаментального переосмислення цілей влади США, найпривабливішим варіантом для об’єднання представників обох партій є орієнтація як зовнішньої, так і внутрішньої політики США на антагонізм щодо Китаю. Немає сумнівів, що піднесення Китаю є глобальним історичним зрушенням. Але якщо протистояння з Пекіном є основою, на якій адміністрація Байдена прагне співпрацювати з республіканцями, результатом буде холодна війна 21 століття.
Політика так чи інакше передбачає певну поляризацію. Але якщо ця поляризація зайде надто далеко, такий розвиток подій може призвести не просто до кризи ідентичності, а до глибокої дисфункції, резюмує видання.