Кремль звинуватив НАТО у спробі позбавити російського президента Володимира Путіна влади. На думку Москви, один із найвідоміших критиків Путіна, Олексій Навальний – «агент Америки». Європейський Союз для російської влади став «ненадійним партнером», адже засудив отруєння Навального та його арешт. Проте є одна країна, член НАТО і кандидат на вступ до ЄС, якою Путін задоволений - Туреччина. Лідер Туреччини Реджеп Ердоган нічого не сказав про жорстоке поводження з Навальним та арешти росіян, які протестували проти режиму, пише журнал The Economist.
Таке «мовчання» Ердогана є свідченням нового «союзу», який сформувався між двома авторитарними лідерами. Це дуже цікаві відносини. Росію та Туреччину розділяє глибоке історичне суперництво, інтереси країн часто зіштовхуються у багатьох сферах. Тим не менше, ці два лідери сформували «братство жорсткої сили», яке змінює регіональну політику та створює реальні проблеми для західних союзників Туреччини.
Історично склалося так, що Росія та Туреччина воювали десяток разів, але революція в кінці Першої світової війни трансформувала обидві імперії. Великі країни часто зіштовхувалися один про одного в районах, де їх інтереси перетиналися, і багато в чому вони це роблять досі. Наприклад, нещодавно Росія та Туреччина вступили у спаринг через громадянські війни в Лівії та Сирії. У вересні вони зіштовхнулися на Південному Кавказі, який Росія вважає своїм «заднім двором». Оскільки Туреччина підтримує Азербайджан, а Росія - Вірменію, багато аналітиків прогнозували, що конфлікт навколо Нагірного Карабаху, етнічного вірменського анклаву в межах Азербайджану, переросте у ще більшу війну.
Однак навіть коли турецькі безпілотні літальні апарати атакували російські танки, які використовувала вірменська сторона, Путін оцінив Ердогана як людину, з якою він може вести бізнес.
"Робота з таким партнером не тільки приємна, але й безпечна", - сказав Путін у жовтні. Своєю чергою Ердоган продемонстрував приязнь до Путіна, протестувавши ракетну систему С-400, яку Туреччина придбала у Росії. У листопаді вони завершили бойові дії уклавши угоду, яка надає Росії військову присутність в Нагірному Карабаху, а Туреччина стане економічним опорним пунктом на Південному Кавказі.
Ця угода являє собою одне з найбільших геополітичних потрясінь після закінчення "холодної війни", коли Росія та Туреччина були на протилежних сторонах. Договір також передає повідомлення про використання жорсткої сили та існування багатополярного світу.
Обидва лідери розуміють, що важливе не співвідношення сил, а готовність їх використовувати. Можливо, Америка мала сильнішу армію, але її небажання втручатися у ситуацію в Сирії відкрило простір для Росії та Туреччини, які відповідали за цей воєнний регіон.
Для Путіна угода щодо Нагірного Карабаху була демонстрацією нового багатополярного порядку, про який він говорив ще з 2007 року, коли на Мюнхенській конференції з безпеки оскаржив глобальний порядок після холодної війни з «одним центром влади, одним центром сили та одним центром прийняття рішень». Російська місія полягала в обмеженні впливу Америки.
Ситуація в Нагірному Карабаху – це не перший випадок співпраці Росії з Туреччиною щодо мінімізації впливу західних держав. Після більшовицької революції та розпаду Османської імперії Кемаль Ататюрк протягом якогось часу розглядав Леніна як союзника проти імперського Заходу, а більшовики бачили в Туреччині союзника в прагненні до світового панування. Вони постачали Туреччині зброю для боротьби з греками та англійцями, а турки дозволили більшовикам взяти під контроль нафтові родовища Азербайджану та встановити своє панування на Південному Кавказі. З тих пір угода між Ататюрком і Леніним фактично зафіксувала північно-східний кордон Туреччини.
Минулорічна війна за Нагірний Карабах була дзеркальним відображенням цієї угоди. Зараз Путін опирається на Туреччину в її конфронтації із Заходом, сподіваючись використати це як клин в НАТО, тоді як Ердоган проектує свою країну в колишні сфери впливу. Туреччина - єдина країна НАТО, яка за останні роки зіштовхнулася з Росією у військовому порядку. У 2015 році Туреччина збила російський військовий літак, який порушив її повітряний простір після польоту над Сирією. Росія відповіла запровадженням санкцій проти турецької продукції, наказавши російським туристам триматися подалі від турецьких пляжів, а також бомбардуванням бойовиків на півночі Сирії.
«Потепління»
Але відтоді напруга почала спадати. Що змінилося? Відносини почали покращуватися влітку 2016 року, коли Путін «поспівчував» президенту Туреччини після невдалого перевороту в країні, в результаті якого загинуло близько 270 людей.
"Путін одразу ж зателефонував. Він виявився достатньо розумним, щоб продемонструвати солідарність", - каже турецький чиновник. Більшість західних лідерів не поспішали коментувати ситуацію. Ердоган здійснив візит до Росії, де підписав угоду про газопроводи та погодився відновити роботи на російській атомній електростанції на півдні Туреччини. Двоє пілотів, які збили російський літак у 2015 році, опинилися у в'язниці, їх звинуватили у причетності до перевороту.
"Це стало поворотним моментом у відносинах Туреччини з Росією. Після того, як НАТО не поспішав допомагати Туреччині, країна зрозуміла, що єдиним способом просувати свої інтереси у Сирії є домовленість із Росією. Ця угода все ще діє", - говорить експерт з Університету Мармари в Стамбулі Емре Ерсен.
З 2016 року Ердоган провів більше зустрічей з Путіним, ніж зі будь-яким іншим лідером. Росія перетворилася із супротивника Туреччини в громадянській війні в Сирії на найважливішого партнера. Туреччина проводила свої військові операції на півночі Сирії лише за згодою Росії. Зараз у найближче оточення Ердогана входить група, яка відкрита до співпраці з Росією та Китаєм і вороже ставиться до Європи й НАТО. Уряд Туреччини зараз загострює напругу із Заходом настільки, наскільки схиляється до зближення з Росією.
Рішення придбати систему ППО С-400 є найбільш важливим елементом нових відносин на сьогодні. Два роки тому Ердоган назвав покупку "найзначнішою угодою в турецькій історії". Система не дешева. У вартість, яку заплатила Туреччина, входило 2,5 мільярда доларів за саме обладнання, виключення з американської програми f-35 та супутні втрати в 9 млрд доларів у контрактах на турецьку збройну промисловість. У грудні Америка запровадила додаткові санкції проти оборонного агентства з питань закупівель.
Ердоган, можливо, відчайдушно намагався знайти систему озброєнь, яка могла б протистояти тій загрозі, яка виникла внаслідок перевороту в 2016 році, коли турецькі F-16 бомбили його палац. Багато прихильників Ердогана навіть вважають, що Америка брала участь у цьому перевороті. У лютому турецький міністр внутрішніх справ звинуватив США в організації насильства. Також ходили чутки, що російська військова розвідка повідомила Ердогану про безпосередню загрозу його життю.
«Американський вакуум»
Щодо Сирії, Туреччина заявляє, що їй не залишалося нічого іншого, як співпрацювати з Росією, оскільки Америка ухилялася від конфронтації з режимом. Турецькі чиновники заявляють, що Америка не тільки дозволила Росії стати головним посередником у Сирії, але й віддалила Туреччину, об'єднавшись з місцевим відгалуженням Робітничої партії Курдистану.
Час від часу сутички між Туреччиною та Росією все ще трапляються. Для прикладу, рік тому турецький конвой потрапив під удар російських літаків, які перебували «на службі» у сирійської армії. В результаті атаки загинуло щонайменше 36 турецьких солдатів. Проте Туреччина була обережною, і не протистояла Росії безпосередньо, а звинуватила в нападі лідера Сирії Башара Асада.
Зі свого боку, Путін теж був поступливим і дозволив Туреччині взяти реванш - розгромити сирійські позиції бойовими безпілотниками, поки російські літаки залишалися на землі. Що стосується Путіна, використання Туреччини для підриву НАТО зсередини є навіть важливішим, ніж допомога Асаду в Сирії. Цей самий мотив частково пояснює поступку Росії у війні за Нагірний Карабах, коли Туреччина допомагала азербайджанцям. Путін зумів перетворити роль Росії як посередника на отримання військової присутності на місцях у формі миротворців для нагляду за новою угодою. Туреччина завоювала як престиж у регіоні, так і обіцянку транспортного коридору через Вірменію до Баку, що може гарантувати приєднання до китайської Ініціативи «Один пояс, один шлях». Тоді як Захід не отримав нічого.
Торгівля та інвестиції також відіграють певну роль у новому союзі Туреччини та Росії. Оскільки російський експорт енергоносіїв становить основну частину торгівлі Туреччини, країна має дефіцит з Росією на рівні 13,4 мільярда доларів.
"Але ми не повинні недооцінювати ділові зв'язки. Турецькі будівельні компанії, близькі до партії Ердогана, виграють великі тендери", - говорить Бехлул Озкан з Університету Мармари. У період з 2010 по 2019 рік Росія була найбільшим ринком для турецьких підрядників, із виконаними проектами на суму понад 40 мільярдів доларів.
Взаємна підтримка
Новий російсько-турецький союз став особливо важливим, оскільки обидва лідери наразі зіштовхнулися з економічним падінням у своїх країнах. У Туреччині інфляція та безробіття залишаються високими з 2018 року. Менш ніж за чотири роки турецька ліра суттєво впала. Застій Росії в економіці та зниження реальних доходів населення спричинили широке невдоволення. І Путін, і Ердоган відмовилися від думки, що їхні країни є "фортецями" в оточенні ворогів, і вдалися до агресії за кордоном, щоб відволікти увагу від неприємностей вдома.
В дію вступають і ширші тенденції. Туреччина та Росія поділяють спільне відчуття невдоволення щодо виключення з Європи. Намагання Туреччини приєднатися до ЄС зазнавали невдачі майже шість десятиліть. Сьогодні схильній до авторитаризму Туреччині навряд чи не місце в «клубі». Недавній настрій в Європі і «страх» перед мусульманською нацією з населенням понад 80 мільйонів, свідчить про те, що Туреччину, мабуть, не пустять до блоку, навіть якби вона стала процвітаючою демократією.
Обидва автократи поділяють ностальгію за імперією. Путін уявляє себе патріотом, який відновлює частини радянської імперії, почавши війни проти Грузії та України. Він прагне контролювати те, що він вважає державами-клієнтами, Білорусь та Вірменію. Ердоган використав досвід османського минулого своєї країни, розпочавши агресивну зовнішню політику, натякаючи на відновлення влади Туреччини над грецькими островами поблизу її егейських берегів та вступивши у конфронтацію з Грецією, Кіпром та Францією в багатому газом Східному Середземномор'ї. Він вважає себе голосом мусульманського світу.
"Ердоган має такі особисті стосунки з Путіним, яких ніколи не сформує із західними лідерами. Обидва президенти вважають себе сильними лідерами, яким ніхто не має права кидати виклик", - говорить Ерсен. Ердоган розуміє, що угоди, які він укладає з Америкою, ризикують бути зірвані незалежною американською бюрократією, громадською думкою та Конгресом. Щодо Путіна, то йому не потрібно турбуватися ні про що.
Ердоган також уважно вивчав зовнішню політику Путіна. Росія протистояла Туреччині в Сирії і захопила український Крим.
"Ердоган визнав цінність жорсткої сили", - говорить Суат Кінікліоглу з Німецького інституту міжнародних відносин та питань безпеки. Після анексії Криму лідер Туреччини зрозумів, що агресія не завжди карається.
"Анкара бачить на Заході слабкість, незгоду, нерішучість і розгубленість, і розглядає це як можливість втрутитися в сусідство", - говорить Кінікліоглу. Ердоган почав користуватися стратегією Путіна. Росія направила «маленьких зелених чоловіків» та найманців до Криму, Донбасу та Лівії. Туреччина розгорнула сотні сирійських найманців для приєднання до бойових дій у Лівії, а потім в Азербайджані. Росія використовує газ для тиску на європейські уряди. Туреччина використовує мігрантів та біженців.
Звичайно, існують великі відмінності між двома лідерами та країнами, які вони очолюють. Після конституційного перевороту, який скасував обмеження його президентського терміну, Путін наблизився до диктатури, хоча гнів громадськості після ув'язнення Навального все ще може послабити позицію російського президента. Влада Ердогана менш міцно закріплена. Найбільшими конгломератами Туреччини керують представники світського класу, які «терплять» президента, але не «люблять» його. Ердоган заблокував багатьох своїх опонентів, взяв під контроль засоби масової інформації та суди, але все ще має справу з жорстко оскаржуваними виборами. Підтримка його партії серед виборців зменшується. Два роки тому на місцевих виборах вона втратила контроль над Стамбулом - економічним двигуном Туреччини, та Анкарою.
Відносини Росії та Туреччини ще далекі від справжнього союзу і, можливо, ніколи не сформують його.
"Ми не говоримо про стратегічне партнерство. Я не думаю, що Туреччина буде ризикувати розпадом усіх своїх інституційних відносин із Заходом", - каже Онур Ісі з Білкентського університету. Попри те, що Путін та Ердоган співпрацювали в Сирії, вони залишаються на протилежних сторонах війни. Те саме стосується Лівії та Нагірного Карабаху.
Ці дві держави також мають переважно несумісні інтереси в Грузії та Україні, обидві з яких Туреччина хотіла б бачити членами НАТО. Тоді як Росія повністю проти вступу цих країн до НАТО, адже вела війни, щоб ізолювати Грузію та Україну від Заходу.
В результаті Грузія та Україна зараз розглядають Туреччину як важливу протидію Росії, роль, яку Ердоган із задоволенням буде використовувати. Туреччина посилила свої економічні та оборонні відносини з Україною. У 2019 році Туреччина продала Україні півдюжини своїх бойових безпілотних літальних апаратів.
"Туреччина зараз - це не Туреччина 30 років тому. Ми не вважаємо себе слабшою країною, ніж Росія", - каже турецький чиновник.
Росія та Туреччина шукатимуть спільну мову, де тільки зможуть, говорить Ерсен, але їм буде важко узгодити всі свої інтереси, особливо в Чорному морі та на Кавказі, де позиція Туреччини все ще наближається до західної, а не до російської.
«Регіональні проблеми – це вразливе місце у відносинах Туреччини та Росії», - каже Ерсен. Їх довгострокові перспективи теж розходяться. Демографічний прогноз Туреччини та перспективи економічного зростання набагато яскравіші. Населення Туреччини зростає, тоді як населення Росії скорочується.
Анкара дедалі більше віддаляється від західного союзу. Але партнерство з Росією занадто нестійке. Серед багатьох питань, які змагаються за увагу нового американського президента Джо Байдена, зупинка відходу Туреччини від Заходу в обійми Путіна заслуговує на те, щоб бути на вершині списку, резюмує видання.