Вчені зафіксували значні порушення циркадних ритмів у жителів полярних регіонів, що проявляється у погіршенні якості сну. Результати спостережень у Норвегії та Антарктиді демонструють, як відсутність сонячного світла впливає на вироблення мелатоніну та загальне психологічне благополуччя. У статті “Тут заборонено вмирати, а сонце не сходить місяцями: як живуть у місті, де білих ведмедів більше, ніж людей” Петро Катеринич зазначає, що отримані дані мають особливе значення для українців, які в умовах війни змушені тривалий час перебувати в укриттях без доступу до природного світла.
Людський організм запрограмований на цикл “світло — темрява”, де сонце пригнічує виробництво мелатоніну вдень, а ніч запускає його ввечері. У полярних регіонах, де сонце зникає на місяці, ця система втрачає головний орієнтир, що призводить до “дрейфування” внутрішнього годинника. Дослідження в норвезькому Тромсе підтвердили, що місцеві взимку значно частіше страждають від проблем зі сном, ніж жителі міст, ближчих до півдня.
На антарктичній станції Белграно II вчені виявили явище “соціального джетлагу”, коли робочий графік конфліктує з біологічними ритмами. У липні, під час повної темряви, хронотип полярників природно зміщувався на півтори години в бік режиму “сови”. Люди починали пізніше засинати та прокидатися через відсутність “сонячного якоря”, який зазвичай стабілізує добовий цикл.
Польські дослідники на Шпіцбергені помітили, що на їх психіку впливає не сама темрява, а раптовість переходу між сезонами. Настрій науковців залишався стабільним протягом усієї полярної ночі, проте різко погіршувався в перехідні періоди зміни світлового режиму. Психологічний добробут у таких умовах напряму залежить від ставлення людини до зими та її здатності прийняти темний сезон.
Дослідниця зі Стенфорда Карі Лейбовіц з’ясувала, що позитивне сприйняття полярної зими корелює з вищим рівнем задоволеності життям. Прикладом успішної адаптації є народ саамі, який понад чотири тисячі років підпорядковує свій побут природним циклам Арктики. Близько 10% представників цього корінного народу досі займаються оленярством, що вимагає глибокої налаштованості на ритми навколишнього середовища.
Для України досвід полярників є актуальним через перебування мільйонів людей у “синтетичній полярній ночі” підвалів та метро під час тривог. Десинхронізація внутрішнього годинника та посилена тривожність в укриттях мають ті ж механізми, що й порушення в арктичних експедиціях. Ефективними стратегіями виживання в обох випадках є чіткий розпорядок дня, фізична активність, світлотерапія та міцні соціальні зв’язки.
Австрійська художниця Крістіане Ріттер, яка жила на Шпіцбергені у 1930-х роках, описала цей досвід як шлях до розуміння природи. У своїй книзі вона зазначила: “Арктика не відкриває своїх таємниць за ціну корабельного квитка. Треба прожити довгу ніч, шторми та руйнування людської пихи, щоб осягнути живучість усього сущого”.
Психологія виживання у полярну ніч та під час війни мають спільну основу — потребу в рутині та відчутті контролю над власним життям. Хоча українці не обирали умови темряви свідомо, арктичні методи адаптації допомагають підтримувати стабільність у складні часи. Розуміння біологічних процесів дає змогу ефективніше протидіяти стресу та зберігати ресурси організму до моменту повернення до звичного ритму.
Раніше вчені Північно-Західного університету попередили про потенційні ризики для здоров’я через зростання штучного освітлення вночі. За їхніми словами, це здатне порушити сон людини, циркадні ритми та природні біологічні цикли. Причиною є використання супутників для відбиття сонячного світла на Землю та запуск великої кількості орбітальних апаратів.