Тридцять років тому Мірсад втік у ліс і став біженцем, коли в Боснії і Герцеговині почалася найгірша європейська війна з 1945 року. Сьогодні він знову з гірким відчуттям дежавю спостерігає, як у Європі знову почалася найбільша війна з часів Другої світової війни.
«Те, що відбувається в Україні, це жахливо. Абсолютна катастрофа. У мене вона викликає дуже багато спогадів», - сказав боснієць журналістам Politico.
Зрештою, Мірсад повернувся додому через кілька років після війни. Йому доводиться жити в регіоні, який контролюють ті ж люди, які вбили його брата, тероризували його батьків, спалили його село. Але Мірсад повернувся лише тому, що його змусили. Його історія добре ілюструє, наскільки важким може бути повернення, навіть якщо міжнародна підтримка і миротворчі сили будуть гарантувати безпеку.
3 травня 1992 року, ще на початку горезвісних етнічних чисток у Боснії й Герцеговині, сербські вояки зайшли в село Гранча, забили до смерті трьох чоловіків, які не встигли втекти, застрелили молоду дівчину на ім’я Сельма Годжич, а також спалили багато будинків. Зрештою, серби взяли під контроль цілий регіон на сході Боснії неподалік Сребрениці, де сербські сили влаштували найбільшу масову бійню в Європі з часів Другої світової війни, намагаючись вигнати мусульман-боснійців, які становили більшість населення. Не маючи куди піти, на той час 31-річний Мірсад й інші селяни повернулися через 10 днів з лісу і здалися. Серби затримали їх і били в шкільному спортзалі в місті неподалік кілька днів. Там охоронці застрелили кількох чоловіків на очах у інших в’язнів. Мірсад підслухав, як серби радісно обговорювали вбивство іншого чоловіка. Він невдовзі зрозумів, що вони говорили про його брата.
Пізніше Мірсад потрапив у групу тих, кого виселили на територію, підконтрольну боснійському уряду.
«Коли я приїхав у місто Високо, я почувався хворим, у мене була гарячка. Я не міг позбутися відчуття страху», - пригадує боснієць.
З допомогою контрабандистів, а також перейшовши пішки кордон в горах, Мірсад зміг дістатися до Німеччини, де жила його сестра. Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною - Аземіною, яка втекла з сусіднього села, де 9 травня вбили 64 селян. Вона втекла в Сребреницю.
Заморожений конфлікт
У 1995 році міжнародна мирна угода фактично заморозила конфлікт, залишивши Боснію і Герцеговину номінально єдиною країною, але політично розділеною на дві. Одна частина включно з територією, де розташоване село Мірсада, тепер називається Республіка Сербська. Інша частина - це федерація, створена боснійцями-мусульманами і хорватами. Намагаючись позбутися десятків тисяч біженців, ЄС проголосив, що боснійці повинні повернутися додому. А щоб уникнути відновлення етнічних чисток, в країну відправили миротворців, які повинні були подбати про безпеку людей. Тільки тепер у своєму рідному регіоні вони стали меншиною. Важливо те, що мирну угоду підтримав як Захід, так і Росія.
«Звісно, спокуса повернення додому велика. Але хто захоче жити в регіоні, який контролюють ті ж люди, через яких довелося тікати? Захочуть українці повернутися в підконтрольний Росії Маріуполь?» - йдеться в статті.
Мірсад точно не хотів повертатися. Коли Німеччина сказала йому, що час покинути її територію, він вирушив у Швеція і попросив надати йому статус біженця. Але йому відмовили. В 2003 році він нарешті повернувся додому разом з дружиною Аземіною і двома доньками. Батьки боснійця повернулися раніше, втомившись від біженства в іншій частині Боснії. Часто в умовах війни старші люди найменше хочуть покидати свій дім. Але коли солдати з автоматами облили подружжя бензином і пригрозили підпалити їх, вони втекли, залишивши палаючий будинок позаду. Завдяки іноземній допомозі вони змогли відбудувати його згодом.
«Місцеві сербські будівельники прийшли будувати наш будинок. Вони радісно привіталися, ніби нічого й не сталося», - сказала матір Мірсада.
Половина з 2 мільйонів переселених боснійців повернулися додому, про що свідчать дані ООН. На відміну від Мірсада, багато з них відмовилися повертатися туди, де вони жили раніше, боячись переслідування.
Життя серед привидів
Журналіст Politico пригадує, як після 2006 року час від час навідувався в Боснію, щоб провідати сім’ї, з якими познайомився під час війни. Одного разу Мірсад показав йому дерево, за яким «того самого дня» він ховався і спостерігав, як худобу в селі спалювали живцем разом з хлівами. За словами боснійця, після повернення він досі відчуває, ніби його оточують привиди минулого.
«Тут було так гарно, я пам’ятаю це місце таким. Того дня починався травень. Все зеленіло, було так красиво», - каже чоловік.
Після повернення Мірсад займався різними дивними справами. Він збирав полуниці й інші врожаї на полях сусідів, які так і не повернулися. На вулиці люди обговорювали минуле лише пошепки, боячись, що хтось може їх підслухати. Коли він прийшов забрати дочку зі школи в місті Братунач неподалік, його охопив жах.
«Уявіть, як важко мені було, коли я привіз свою дитину в школу і усвідомив, що саме там в спортзалі мене тримали ув’язненим, а мого брата й інших людей там вбили. Не відчути страх там неможливо», - пояснив Мірсад.
Він розповів, що дехто з тих, хто атакував його рідне село Гранча, приїхали з Сербії. Інші ж були місцевими, навіть сусідами. Зрештою, одного з цих сусідів навіть засудили за участь в атаках, але не за вбивства, а лише за спалені будинки.
«Мене просили стати свідком. Але мені ще тут жити. І ніхто не буде гарантувати мою безпеку», - сказав чоловік.
Після війни сусіди-серби переходять на інший бік вулиці, щоб не зустрічатися з ним. Тож Мірсад думає, чи відчувають вони сором за скоєне. Водночас, він уникає поїздок в Братунач. Тому що боснійцям-мусульманам там не раді. Їм заборонено заходити в деякі місцеві магазини і кафе.
Спроба дивитися у майбутнє
У Гранчі панує порожнеча, село здається майже покинутим. Але Мірсад і його сім’я намагаються зробити все, як найкраще, щоб жахливе минуле не отруювало їхні життя. Він і Аземіна мають двох доньок, які здобули хорошу освіту спочатку в місцевій школі, а потім у Сребрениці разом зі здебільшого сербськими школярами.
«Потрібно мислити позитивно. Якщо вони кажуть, що я відрізняюся, мені сумно, мені їх шкода. Ми не повинні ненавидіти один одного», - каже старша донька Дженіта.
Мірсад скаржиться, що його доньок навчають сербської версії історії, сербської мови і сербської літератури, так, ніби вони взагалі живуть не в Боснії.
«Замініть сербську на російську мову і отримаєте те, що чекає українських дітей у школах на підконтрольних Росії територіях», - пише видання.
Доньки Мірсада поїхали вчитися і працювати в місто Тузла на підконтрольній боснійському уряду території. Навряд чи вони повернуться в рідне село. Сараєво чи й взагалі еміграція з країни приваблюють багатьох боснійців, які думають, що їхня роздерта війною країна не може забезпечити їм майбутнє. Війна в Україні поставила Боснію і Герцеговину в небезпеку. Лідери Республіки Сербської хвалять Владіміра Путіна і його війну проти України. Вони погрожують, що теж почнуть процес виходу зі складу Боснії.
З початку російського вторгнення в Україну ЄС подвоїв свій миротворчий контингент на боснійській території, боячись, що геополітична нестабільність може підірвати боснійський мир. Мірсад спостерігає за подіями в Україні з сумом, злісттю і відразою. Він каже, що російська війна дуже нагадує йому те, через що він сам пройшов. Але боснієць додає: «Бомбардування й обстріли міст значно гірші, ніж були тут. Заради чого все це?».
Щоб виправдати свої війни в 1990-х, сербський президент Слободан Мілошевич говорив про потребу захистити сербів, які залишилися за межами його країни, коли Югославія розпалася. Спочатку так була виправдана агресія проти Хорватії, а потім і проти Боснії, де загинули близько 100 тисяч людей. Путін, оплакуючи розпад СРСР, повторює твердження Мілошевича, тільки про росіян. Мовляв, в Україні, Грузії і Молдові їх теж потрібно «захистити».
«Якщо Путін не зможе перемогти Україну, він зробить все, щоб зробити її слабкою і розділеною країною на межі смерті. Боснійці добре знають, як це», - йдеться в статті.