Припинення вогню в Нагірному Карабаху, здійснене за посередництва Росії, приглушило рев гармат та відігнало безпілотники. Це добре. Але «пауза» глибоко вкоріненої ворожнечі між Вірменією та Азербайджаном через південно-кавказький анклав лише посприяла зміні співвідношення сил в регіоні, а не реальному вирішенні конфлікту. Охоплені полум’ям будинки вірмен, які покидають свої домівки, можуть свідчити про те, що конфлікт ризикує спалахнути з новою силою, пише The New York Times.
Як і інші "заморожені конфлікти", що залишились після розпаду радянської імперії (Придністров'я, Крим, Абхазія, Південна Осетія, Донбас), Нагірний Карабах є спадщиною радянської політики, яка розподіляла територію відповідно до імперативів центрального контролю, без врахування ідентичності мешканців. Етнічно вірменський анклав Нагірний Карабах опинився в Азербайджані і залишився міжнародно визнаною частиною Азербайджану.
Конфлікт за Нагірний Карабах розпочався фактично ще до того моменту, як Радянський Союз був «повністю мертвий», і на час остаточного припинення бойових дій у 1994 році 20 тисяч людей загинуло, а етнічні вірмени контролювали сам Нагірний Карабах і широку прилеглу зону.
Вірмени проголосили в Нагірному Карабаху республіку, яку ніхто не визнав, тоді як сотні тисяч азербайджанських біженців стали символом національної ганьби та приниження в Азербайджані.
Пізніше, коли Азербайджан почав поступово збагачуватися та нарощувати військову потужність, втрачені землі все ще залишалися відкритою національною раною. Тож 27 вересня, за підтримки з боку Туреччини, озброївшись, серед іншого, ізраїльськими безпілотниками, Азербайджан відповів на удар.
Вірменія погодилася на запропоноване Росією припинення вогню, що призвело до втрати значної частини території, яку країна контролювала з 1990-х років.
Домовленість також передбачає патрулювання російськими миротворцями коридорів, що з'єднують вірменське та азербайджанське населення.
Невдовзі, після підписання домовленостей, вірмени почали спалювати свої домівки та забирати те, що могли. Азербайджан святкував перемогу.
У Вірменії після поразки розлючені натовпи почали протестувати проти парламенту і вимагати відставки прем'єр-міністра Ніколи Пашиняна.
Після останнього раунду бойових дій в Нагірному Карабаху США та Франція об'єдналися з Росією в "Мінську групу", яка повинна була знайти довгострокове рішення конфлікту між Вірменією та Азербайджаном. Однак, група країн зазнала невдачі, а коли бойові дії в Нагірному Карабаху розпочалися з новою силою, Сполучені Штати були охоплені президентськими виборами, а Франція, без Америки, не мала впливу для досягнення режиму припинення вогню.
Натомість у Росії були серйозні причини припинити конфлікт. Вона постачає зброю для обох сторін і пов'язана союзом з Вірменією.
Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган активно підтримував Азербайджан, а російському лідеру Владіміру Путіну було б не дуже вигідно вступати в чергову конфронтацію з Туреччиною, враховуючи те, що «інтереси країн» вже зіштовхнулися в Сирії.
Однак, навіть попри те, що Росія допомогла досягнути припинення вогню в Нагірному Карабаху, це ще не свідчить про її «цілковитий тріумф». Москва буде «наглядати» за дотриманням режиму тиші в нестабільному регіоні, відправивши туди своїх миротворців. При цьому, Росія буде змушена мати справу ще й з Туреччиною, яка почала активний шлях у боротьбі за вплив у регіоні.
В цій ситуації мало вигоди і для США. Беручи до уваги, що Туреччина є союзником НАТО, враховуючи значення азербайджанської нафти, а також те, що нафтопроводи проходять поблизу зони конфлікту, а в самому конфлікті за Карабах були задіяні ізраїльські безпілотники, Америка може опинитися у безвихідному становищі.
Бої припинились. Але нова геополітична конфігурація в регіоні робить переговори про мир обов’язковими, а участь США ще важливішою. Америка не може просто так залишити регіон під цілковитим контролем Путіна та Ердогана. США мають прослідкувати, щоб припинення вогню справді було довгостроковим, не чекаючи на новий спалах конфлікту, резюмує видання.