Усі війни рано чи пізно закінчуються. Як саме — залежить від багатьох чинників.
Це може бути беззастережна капітуляція, як у випадку з фашистською Німеччиною; капітуляція з певними застереженнями, як у випадку з імперською Японією; на умовах фактичного необмеженого в часі припинення вогню (перемирʼя), як це сталося в Корейській війні. Після війн держави-учасниці можуть залишатися розділеними (Західна та Східна Німеччина, Північна та Південна Корея), з частиною території, незаконно окупованою однією зі сторін (Північні території Японії). В обмін на мир деякі держави втрачали території, як Фінляндія, деяким згодом вдалося об’єднатися з тимчасово втраченою частиною (Німеччина).
Водночас історичний досвід показує, що з погляду майбутнього розвитку важливі не стільки правові межі закінчення війни, скільки наявність точного плану відбудови, відповідних політико-економічних умов і волі до його реалізації. Сьогодні все ще складно передбачити, коли саме настане день нашої перемоги й на яких умовах закінчиться війна проти російського фашизму. Але вже напевно можна сказати, що завдання щодо повоєнної відбудови України за складністю не матиме аналогів у сучасній історії.
Коли постають цілі такого масштабу, варто звернути увагу на досвід інших країн. Ми багато чули про «План Маршалла» з повоєнної відбудови Європи, хоча й досі не всі усвідомлюють, що американська програма відбудови стосувалася більшою мірою Британії та Франції, ніж Італії та Західної Німеччини. Насправді це був комплексний план США щодо перетворення Європи на безпечний континент, об’єднаний економічними та політичними цілями (як, скажімо, усунення комуністів із усіх структур влади), а також системою колективної безпеки.
На сучасному історичному етапі важко очікувати повторення такої конструкції щодо України, яка веде переговори про вступ до ЄС і прагне стати членом НАТО. Натомість є й інші приклади, хоча й у дещо віддаленій частині світу — Східній Азії.
Японія є країною, яка має унікальний досвід відбудови після масштабних руйнувань. Декілька разів протягом останнього століття ця країна відновлювала власну інфраструктуру й економіку після природних катастроф і Другої світової війни. Саме в Японії було розроблено так звану східноазійську модель економіки, яка не лише підняла повоєнну Японію, а й стала в пригоді в розвитку Південної Кореї, В’єтнаму й Китаю, коли вони самі виходили з тривалих і кривавих громадянських конфліктів, що відбувалися не без участі зовнішніх сил.
Досвід Японії вартий вивчення відразу з двох причин: і тому, що він сам собою містить багато цікавих елементів, і тому, що Японія потенційно є одним із найпотужніших учасників майбутньої відбудови України. Процес підготовки до цього процесу вже запущено, тож корисно звернути увагу на те, як відновлення та відбудова відбувались у цій країні в не такому далекому минулому.
1 вересня 1923 року землетрус неймовірної сили повністю зруйнував найбільший мегаполіс Японії — Токіо та Йокогаму. В пожежі загинуло більш як 100 тисяч людей, згоріло близько 500 тисяч будівель, сотні промислових підприємств. Було зруйновано інфраструктуру, дороги, порти, залізницю. Перед урядом країни постала необхідність якнайшвидше забезпечити відновлення нормального життя. Головне питання було таким: відбудовувати все так, як було до стихійного лиха (адже права власності на будівлі та землю під ними ніхто не скасовував), чи спланувати все заново?
В умовах тотального дефіциту ресурсів було ухвалено рішення будувати новий Токіо й нову Йокогаму так, щоб унеможливити майбутню загибель людей у пожежах, із широкими дорогами та інфраструктурою, яка б задовольняла потреби громад у різних районах міста.
Токіо було розбито на відносно невеликі територіальні одиниці, в кожній з яких створено громадську раду за участю місцевих мешканців і муніципальної влади, й саме цим радам було надано право визначати, як саме найкраще планувати цю територію, які соціальні об’єкти будувати, за які кошти. Значні ресурси було отримано внаслідок відчуження 10% земель, які перебували в приватній власності, в інтересах усієї громади. Нинішній Токіо — найбільший мегаполіс світу — було сплановано саме тоді, хоч і з коригуваннями внаслідок трагічних подій Другої світової.
Після Другої світової війни Японія лежала в руїнах. Було втрачено більш як третину ВВП, знищено десятки міст, зокрема значну частину Токіо та Йокогами, Хірошіму, Нагасакі, Окінаву, майже три мільйони японців загинули. Варто витратити час і фахово вивчити питання, як саме планувалося й відбувалося відновлення цих міст і територій. Не все вдавалося відразу й реалізовувалося безпомилково. Але дуже цікавими є висновки, які згодом зробили японці, коли внаслідок напруженої роботи уряду, громадськості й ділових кіл, за сприяння США та інших країн Японія почала сходження до світової еліти й напрочуд швидко досягла небачених доти темпів економічного розвитку. Пізніше досвід Японії було застосовано в Південній Кореї, значною мірою — у В’єтнамі, а згодом і в КНР.
Насамперед у повоєнному відновленні Японії та інших країн Східної Азії ключову роль відігравали уряди, державні інституції. Фінансування, координація, створення сприятливих умов для розвитку приватного сектору, зовнішнього торговельного режиму для налагодження експорту — всі ці питання вирішували саме урядові структури. Виявилося, що в умовах фактично знищеної економіки й нестабільної національної валюти приватним компаніям, навіть найбільшим і найпотужнішим, було майже неможливо залучати кредитні ресурси. Водночас держава-суверен могла спиратися на міждержавні домовленості та гарантії й тим самим сприяти притоку в економіку зовнішнього фінансування.
Інша річ, що було зроблено безпрецедентні кроки з ефективного використання цих коштів для відбудови промислової бази, яку згодом передали в приватні руки. Наприклад, було принципово вирішено, що фінансування спрямовуватиметься насамперед до секторів, які забезпечують максимальний експорт (Японія імпортує майже 100% енергоресурсів і 70% продовольства), й водночас досягнуто домовленостей зі США та іншими країнами щодо особливо сприятливого зовнішньоторговельного режиму.
Внутрішню політику уряду було спрямовано на ефективну взаємодію з регіонами та місцевою владою, щоб і там створювалися робочі місця, нормальні умови існування, аби втримати людей. У такий спосіб намагалися уникнути надмірної концентрації робочої сили в містах. Одночасно робили значні інвестиції у соціальну інфраструктуру, насамперед в освіту. Уряд чітко усвідомлював, що успішність відбудови залежить від якості робочої сили, а народ має бачити результати спільних зусиль, відчувати покращення життя й стабілізацію критичних елементів — забезпечення продовольством, водою, електроенергією.
Попервах значну підтримку надавали США, включно з постачанням продовольства та медикаментів (це виглядає як жарт, але, наприклад, саме тоді американці навчили японців їсти бутерброди, доти цей вид їжі в Японії був невідомий). Приватний бізнес значною мірою провадив соціально орієнтовану політику, спрямовану на підвищення спільного добробуту, а не отримання максимальних прибутків. Уряд суворо дотримувався принципу чесної конкуренції як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках, цілком справедливо вважаючи її потужним інструментом підвищення якості продукції, яку почала виробляти промисловість.
Ефективна діяльність уряду, порозуміння між державними структурами й народом були наслідком ухвалення нової повоєнної конституції Японії, яка чітко та збалансовано визначила повноваження структур влади, встановила режим виборчої демократії, механізми взаємодії уряду й парламенту, діяльності політичних партій. Визначну роль у створенні конституції Японії, яка діє й нині, відіграли Сполучені Штати. Крім того, було докладено особливих зусиль, аби залучити для роботи в уряді професійних і патріотично налаштованих державних службовців, які мали необхідні знання й досвід, набуті в країнах Європи під час реставрації Мейдзі.
Серйозним випробуванням для Японії став потужний землетрус Аваджі-Ханшін, який 1995 року зруйнував значну частину великого промислового міста Кобе. Досвід подолання наслідків того землетрусу було покладено в основу національних рекомендацій щодо дій служб спасіння й місцевої влади в умовах екстремального навантаження. Цей досвід став у пригоді, коли Японія вчетверте за останні сто років відбудовувала зруйновану інфраструктуру, цього разу в регіоні Тохоку, який сильно постраждав від землетрусу й цунамі 2011 року.
Наслідком катастрофи стала загибель близько 20 тисяч людей, аварія на АЕС Фукушіма-Даїчі, забруднення значних територій, які використовувалися для аграрного виробництва. Також виникла потреба в тимчасовому прихистку для сотень тисяч людей, які втратили свої домівки. Постало питання, які саме кроки є найефективнішими в контексті відбудови зруйнованого житла, лікарень, шкіл.
Висновок, який міститься у звітах комітетів із відбудови, є досить очевидним: насамперед треба будувати тимчасове житло й елементарну соціальну інфраструктуру, де житимуть ті, хто відбудовуватиме зруйноване. Далі необхідно здійснювати планування з урахуванням досвіду катастрофи, наприклад, у контексті можливого перегляду організації системи водопостачання та каналізації в населених пунктах, розподіленої електрогенерації, вибору матеріалів для будівництва певних споруд, і вже потім — будувати.
Японія та інші країни Східної Азії змогли подолати наслідки руйнівних війн і природних катастроф, оскільки діяли професійно та рішуче. Згодом вони вийшли у світові лідери економічного розвитку. Ми маємо повторити й перевершити їхній успіх.