Коли з'явилася новина про бунт Євгєнія Прігожина, першим питанням було: це театр чи реальність? Виявилося, що це і те, і інше. Незважаючи на певну театральність, це не була п'єса за сценарієм Владіміра Путіна. Це була реальна загроза для російського президента. І хоч дехто може вважати, що він переміг, усередині країни (тобто там, де це має значення) його імідж всемогутнього царя був серйозно підірваний.
«Озираючись назад, здається, що спусковим гачком сміливого заколоту Прігожина був не лише націоналістичний запал і праведний гнів, але й гроші. В умовах демократії гроші можуть принести вам владу. Але в російській феодально-мафіозній системі лише влада може принести гроші», – пише у статті для Financial Times колишній радник НАТО з питань Росії Кріс Доннелі.
Наказ міністра оборони Сєргєя Шойгу про те, що найманці «Вагнера» повинні влитися в армію, фактично означав значне скорочення доходів Прігожина. Крок у відповідь, спрямований на утвердження своєї влади, був ризикованим, але виправданим: тісно співпрацюючи з військовими протягом багатьох місяців, Прігожин знав про широке невдоволення командуванням. Він також розумів крихкість позиції Путіна. Ці оцінки виявилися правильними. Коли сили «Вагнера» зайняли Ростов, вони не зустріли значного опору з боку російської армії. Під час походу на Москву ні військові, ні ФСБ, ні Росгвардія не вжили жодних ефективних заходів, щоб зупинити їх.
З іншого боку, у Прігожина було лише близько 4,5 тисяч бійців, а цього недостатньо, щоб захопити і утримати місто, якби на захист Путіна згуртувалися війська. Також не було жодних очевидних демонстрацій народної підтримки Прігожина, поки він не відступив. Хоча це могло бути пов'язано з тим, що події просто розвивалися надто швидко. Інстинктивною реакцією, схоже, було рішення росіян зачекати і поспостерігати. Коли криза зайшла у глухий кут, з'явилися чутки, що Путін втік з Москви. Прігожин постав перед невизначеною ситуацією з неадекватними силами. Зрештою, ватажок «Вагнера» і російський президент зрозуміли, яку вигоду вони все ще можуть отримати. Для Путіна, мабуть, найбільшим приниженням було те, що йому довелося покластися на білоруського президента Аляксандра Лукашенку в переговорах про укладення угоди.
«Що далі? Путіну буде важко, можливо, неможливо, відновити свій імідж в очах російського народу. Як швидко деградуватиме держава, і чи зможе хтось її підтримати? Два десятиліття його правління спустошили російські інститути. Система не може функціонувати без сильної руки біля керма, а рука Путіна втратила силу. Якщо, як зараз ширяться чутки, він замінить Шойгу на губернатора Тули Алєксєя Дюміна, а начальника Генштабу Валєрія Герасімова – на генерала Сєргєя Суровікіна, це може ще більше послабити її», – пише Доннелі.
Більше того, спроба перевороту Прігожина завдала серйозної шкоди російським військовим зусиллям. Генеральний штаб РФ почав покращувати боєздатність армії, але не зміг підняти моральний дух російських солдатів. Оскільки їхнє вище командування виявилося некомпетентним, а політичне керівництво – слабким, моральний дух російських солдатів, безсумнівно, падатиме ще нижче.
Головна проблема Путіна полягає в тому, що у нього немає очевидного наступника. Прігожин дискваліфікував себе. Якщо Путін не зможе відновити міцний контроль над владою, що видається малоймовірним, йому доведеться знайти сильну людину, яка гарантуватиме йому безпечну відставку. У 1999 році він зіграв таку роль для Бориса Єльцина. Під час «Революції троянд» у Грузії Міхеїл Саакашвілі дав гарантії безпеки Едуарду Шеварднадзе.
Хто зробить це зараз для Путіна? Тим часом, в Україні російська армія зіштовхнулася з новими проблемами. Прігожин у Білорусі не обов’язково залишиться пасивним. Путін може чіплятися за владу за будь-яку ціну, вдаючись до ще більших звірств в Україні. Росія зараз переживає період значної невизначеності. Повстання Прігожина може й закінчилося, але драма тільки починається.