Чи може Владімір Путін зазнати поразки у війні проти України і зберегти владу? Український контрнаступ руйнує російські позиції на полі битви. Тож це питання все більше в полі уваги.
Обговорення здебільшого зосереджені на можливості перевороту, який могли б влаштувати невдоволені російські генерали або інсайдери Кремля. Обидва варіанти малоймовірні, хоч і не повністю неможливі. Насправді більші шанси, що виникне інша загроза, а саме широкомасштабне падіння режиму, коли численні виклики переважать його здатність реагувати. А нездатність функціонувати випарує впевненість у лідерстві Путіна.
Про це в статті для Foreign Affairs пише професор політології Університету Каліфорнії в Лос-Анджелесі Деніел Трісмен.
Ніяких переворотів
Поразда у війні рідко стає розумним кроком в кар’єрі. Історія усіяна випадками, коли диктатори починали, як їм здавалося, коротке і переможне вторгнення, а потім були повалені після невдачі їхньої армії. Як приклад автор нагадує про досвід Наполеона III, який поспіхом розв’язав війну проти Пруссії Отто фон Бісмарка у 1870 році. Така ж доля спіткала і аргентинського генерала Леопольдо Гальтієрі, який кинув виклик британській «залізній леді» Маргарет Тетчер. Конфлікт за Фолклендські острови в 1982 році закінчився для нього погано.
Втім, поразки на фронті не завжди прирікають автократів. Політологи Джакомо Кьоцца і Хайн Гоманс проаналізували всі війни з 1919 до 2003 року і дійшли висновку, що хоч військові провали підвищували шанси силового усунення диктаторів, але трохи більше ніж в половині випадків їм вдавалося утримати владу хоча б на рік після війни. І ті, кому це вдавалося, знову були в безпеці. Саддам Хусейн був тираном Іраку ще 12 років після того, як його армію вигнали з Кувейту в 1991 році. Також не багатьох арабських лідерів усунули від влади після того, як вони зазнавали поразок у війнах проти Ізраїлю.
Путін ще не програв. І російська армія все ще може зберегти деякі територіальні здобутки. Але війна вже створила напругу у відносинах Путіна з деякими членами його оточення. Щоб врятувати обличчя, він переклав відповідальність за катастрофічне вторгнення на військове командування і офіцерів ФСБ, які повинні були інфільтруватися в структури України і оцінити громадські настрої. З лютого 8 генералів були «або звільнені, або вони подали у відставку, або ще якось були усунуті». Також були повідомлення про ув’язнення одного з них.
Тим часом, яструби, такі як Рамзан Кадиров і Євгєній Прігожин розлючені провалами армії і звинувачують в цьому міністра оборони Сєргєя Шойгу. Восени армія України завдала серйозний удар у відповідь. Тож ультранаціоналістичні коментатори в Росії почали тиснути на Путіна, вимагаючи ескалацію. Дехто припустив, що жорсткі прихильники війни у силових структурах можуть готувати переворот.
Але перешкоди для цього дуже серйозні. Путін збудував систему з численними запобіжниками, щоб не допустити повалення. Багато служб стежать одна за одною: від ФСБ і ГРУ до ФСО і Нацгвардії. Агенти відділу контррозвідки ФСБ присутні в кожному військовому підрозділі, на кожній військово-морській і військово-повітряній базі. Сама ж ФСБ часто переслідує своїх співробітників за звинувачення в корупції чи зраді. І це спровокувало розвиток культури недовіри в службі.
Випадково чи навмисно, але у вищого керівнцитва служб безпеки майже не формуються особисті зв’язки між собою чи з інсайдерами Кремля. Троє дослідників нещодавно намагалися визначити, які ділові, сімейні чи будь-які інші зв’язки об’єднують 100 найбільш впливових росіян. Вони виявили, що директор ФСБ Алєксандр Бортніков має неформальні відносини лише з самим Путіним. Міністр внутрішніх справ Владімір Колокольцев взагалі товаришує лише з мером Москви Сєргєєм Собяніним. Іншими словами, ті, хто керує озброєними людьми в Росії, недостатньо довіряють один одному, щоб змовитися. І будь-яку спробу щось подібне організувати буде важко приховати.
У випадку Кадирова і Прігожина було б великим перебільшенням припустити, що вони можуть натиснути на Путіна чи повалити його. Вони непопулярні в Росії, а їхній статус в Кремлі повністю залежить від президента. У Кадирова і Прігожина є кілька друзів і багато ворогів серед російської «верхівки». Тож для кожного з них спроба усунути Путіна була б самогубством.
Путін не так відчуває тиск з боку подібних націоналістів, як вважає їх корисними. Їхні заклики зруйнувати цивільну інфраструктуру України, швидше за все, збігаються з його власними схильностями. А їхні жорстокі заяви допомагають йому оцінити реакцію суспільства. Просуваючи ідею застосування тактичної ядерної зброї, вони додають вірогідності путінським погрозам.
Водночас, Путін знає, що напади Прігожина проти Шойгу - це продовження довгої історії особистих і ділових конфліктів. Шойгу скасував державні контракти, які приносили компаніям Прігожина великі гроші. Яструби впливають на Путіна, посилюючи його власні інстинкти. Але вони не загроза для нього. Так само шанси, що переворот влаштують більш помірковані діячі, теж дуже малі. Ті, хто говорять з журналістами не під запис, пригнічені і стривожені. Вони скаржаться на відсутність консультацій і планування, таємно намагаючись врятувати родичів від мобілізації.
Це кінець
Хоч переворот малоймовірний на даний момент, режим Путіна як ніколи раніше постав перед загрозою паралізуючого краху. Оскільки криз стало так багато, що можливості Кремля ухвалювати рішення вичерпуються. Війна загострює внутрішні слабкості системи, підштовхуючи її до падіння.
Політична вертикаль, яку Путін будував останні 22 роки, має два ключові дефекти. Система ухвалення рішень в Кремлі схожа на піраміду, в всі лінії починаються безпосередньо з кабінету президента. Це означає, що кожна велика проблема обов’язково вирішується на самій верхівці. Звісно, Путін не робить все сам. Він часто перекладає рутинні завдання на нижчі рівні, на яких фракції еліт торгуються або воюють між собою. Експерти, які стежать за Росією, називають це «автопілотом». Але коли йдеться про щось з високим пріоритетом або коли підлеглі не можуть досягти згоди між собою, Путін переходить на «ручний контроль». Часто телевізійні камери з’являються десь поряд, щоб висвітлити його рішучість.
В спокійних умовах така надмірно централізована система може досить прийнятно функціонувати. Навіть коли виникають невеликі кризи, така пряма структура може бути корисною. Але необхідність особистого втручання Путіна стає серйозним недоліком, коли проблеми складні і швидко змінюються. В таких випадках центр стає швидко перевантаженим, що призводить до виникнення цілого каскаду помилок. На тлі стресу воєнних часів Путін повинен одночасно розбиратися з поворотами на полі битви, конфліктами між елітами, економічними провалами, скороченням бюджетних доходів, опором мобілізації і страйками. І список проблем буде тільки збільшуватися. Зі збільшенням тягаря небезпека втратити контроль буде тільки зростати.
Другий дефект - це необхідність безперервно демонструвати силу. Як і більшість сучасних авторитарних режимів, Путін залежить від складної гри у впевненість. Більшість діячів режиму мотивовані корупцією, а не переконанням. Але всі вони діють, спираючись на віру в те, що система виживе. Коли віра згасає, учасники режиму не влаштовують переворот, а починають зволікати, впадають в бездіяльність і, зрештою, вдаються до дезертирства. В 2014 році, коли українці повалили президента Віктора Януковича, ключовий момент відбувся тоді, коли його охорона просто покинула його. Коли впевненість в Януковичі випарувалася, зникли і його захисники. Таке падіння точно не неминуче. Але якщо воно станеться, як саме це відбудеться?
З погіршенням проблем вони, швидше за все, будуть загострювати одна одну. Нові поразки на полі битви посилять конфлікти між фракціями в Кремлі, які будуть відбуватися як в московських кабінетах, так і в інтернеті. Протестів проти мобілізації, швидше за все, стане більше, коли мобілізовані росіяни будуть повертатися з фронту мертвими. Можливо вони накладуться на інші протести, які спалахнуть через заборгованість виплат або через звільнення. Губернатори можуть почати імпровізувати, намагаючись вирішити проблеми в своїх регіонах і особисті. Ділові і кримінальні групи спробують використати момент, коли увага правоохоронних органів буде зосереджена на іншому. Все це обвалить рейтинг підтримки Путіна, який в кінці жовтня складав 79%. Кремль може заборонити публікувати такі рейтинги. Але якщо це станеться, люди зрозуміють, що підтримка Путіна обвалилася навіть більше, ніж здається.
З вузькими і локалізованими протестами не дуже важко розібратися. Але якщо вони поширяться, завдання стане більш складним. Жорстокі репресії зазвичай провокують дві протилежні реакції: страх і злість. Від того, якої з них буде більше, буде залежати подальший курс протестів: вони розростуться чи погаснуть. А це, у свою чергу, буде залежати від рівня насильства і контексту. Якщо переборщити з жорстокістю, злість може взяти гору над страхом. Диктатору Гаїті Жану-Клоду Двальє довелося засвоїти цей гіркий урок, коли його поліція застрелила трьох неозброєних студентів у 1985 році. Спалах люті повалив його за лічені місяці. Але недостатній рівень репресій теж має свої ризики, якщо люди розцінять це як слабкість. В 1944 році кілька студентів Університету Сан-Карлоса в Гватемалі вимагали відставки їхнього декана. Диктатор країни генерал Хорхе Убіко не звернув на це увагу. І через це протести розрослися і призвели до його власного повалення.
Щоб визначити правильний рівень застосування грубої сили, потрібно мати неабиякі навички і знання про регіони якраз тоді, коли факти дуже швидко змінюються. Ефективність залякування також залежить від того, чи поєднується воно з поступками. Але поступки можуть також спровокувати появу нових вимог або ж здатися неадекватними, після чого ситуація тільки погіршиться. До того ж поступки, як і репресії, можуть з’явитися надто пізно.
Але якщо довіра до Путіна зникне, переворот чи революція будуть навіть не потрібні, щоб повалити його. Він може сам вирішити, що найбільш безпечний варіант для нього - це виставити більш презентабельного кандидата на президентських виборах в 2024 році замість себе. Або ж навіть поділитися владою ще до виборів. Звісно, такий маневр може не врятувати його поточну команду.