В той час, коли Владімір Путін посилює свою війну проти України, стабільність його власного режиму висить на волосині. Деякі оглядачі допускають, що російського президента можуть повалити. Інші ж навіть сподіваються на розпад країни. Це провокує питання, чи може РФ розпастися?
Про це в статті для Foreign Affairs пише директор Інституту європейських, російських і євразійських досліджень в Університеті Джорджа Вашингтона Марлен Ларюель. Вона вказує на те, що сама російська географія робить цілісність країни сумнівною. Адже вона розтягнулася на 11 часових зон, що робить її найбільшою за територією країною світу. 20% населення Росії - це не етнічні росіяни і належать до місцевих корінних народів.
За кілька тижнів до початку вторгнення в Україну Індекс ООН щодо процвітання міст назвав Москву третім найбільш заможним містом у світі. Але в цей же час, значна частина Сибіру дуже рідко заселена. А наявне населення живе в злиднях. На далекій півночі розташовані переважно занепалі промислові і гірничодобувні міста. В цей час, жителі Далекого Сходу Росії більше економічно пов’язані з Китаєм, Японією і Південною Кореєю, ніж з Москвою і Санкт-Петербургом. Під керівництвом Владіміра Путіна влада була повністю централізована і зосереджена в Москві. Політична і культурна автономія в провінціях була скорочена.
Ларюель зауважує, що розпад Росії все ж не вирішить «російську проблему».
«Будь-яке позитивне майбутнє для Росії і її сусідів, таких як Україна, а також для всього світу буде вимагати, щоб країна не вибухнула, а перевинайшла свій федералізм зсередини», - йдеться в статті.
Зв’язки, які не завжди міцні
В історії Росії було багато лідерів, які використовували суміш «батогів і пряників», щоб змусити віддалені регіони країни триматися купи. Царі давали культурну автономію деяким завойованим народам, а інших грубою силою асимілювали. Режим в СРСР грав за цим же сценарієм, інколи прославляючи національні ідентичності, а інколи депортовуючи і караючи людей за «нелояльність» до радянського проекту.
В 20 столітті в Росії було лише два періоди відносної децентралізації. Перший з них спостерігався в часи СРСР під керівництвом Нікіти Хрущова в 1953-1964 роках. А другий почався з «перебудови» Міхаіла Горбачова в 1985 році і тривав аж до кінця президентства Боріса Єльцина в 1999-му.
Щойно Путін став президентом в 2000 році, він поступово почав повертати Москві контроль над російськими регіонами і республіками. Зростання соціально-економічної нерівності між жителями заможних метрополій і провінційних регіонів провокувало велику напругу. Москва і региони навколо неї споживають більшу частину державного бюджету, ніж роблять внесок в нього. Сибір натомість приносить державі значно більше грошей, ніж отримує від неї. Москва зосередила в своїх руках надто багато влади. А далекі регіони втратили бюрократичну і фінансову автономію, що пригноблює їхній розвиток. Навіть в Краснодарському краї, де лояльність до Путіна висока, місцеві лідери критикують бюрократів у Москві за насадження політики, яка розходиться з реальністю на місцях.
Етнічна карта Росії додає складності. 21 автономна етнічна республіка в складі РФ не поєднується в одне ціле. В деяких регіонах етнічні росіяни домінують. Наприклад, в Бурятії вони становлять дві третини від загальної кількості населення. Але в інших республіках росіян майже немає. Приміром, в Дагестані їх лише 3%. Якщо відкласти в бік деякі винятки, вони не просто страждають від економічних викликів, на які їх прирікає доля віддалених російських провінцій, а й виношують в собі глибокі культурні образи.
«Наприклад, в лінгвістично різноманітних регіонах зростає невдоволення домінуванням російської мови. Місцеві активісти вимагали, щоб в підручниках з історії припинили писати про нібито мирне приєднання їхніх народів до Російської імперії. В Арктичному регіоні лідери корінного населення виступали проти експлуатації великими нафтовими компаніями того, що колись було їхньою землею», - йдеться в статті.
Ларюель допускає, що російська війна проти України може посилити вимоги більшої автономії від Москви. Мобілізація у вересні викликала опір в регіонах, населених етнічними меншинами, які вже зазнали значних втрат на війні. Навіть лідер Чечні Рамзан Кадиров, який називає себе вірним піхотинцем Путіна, припинив проведення мобілізації в своїй республіці раніше, ніж в інших регіонах. Він оголосив, що Чечня вже виконала свою квоту. У вересні дружина головного муфтія Дагестану зробила аналогічну заяву.
Глибокі демографічні зміни також можуть посилити заклики до децентралізації. З 20 російських регіонів з позитивним приростом населення 19 мають відносно високий відсоток представників інших народів. Особливо це стосується Дагестану і Чечні в Північному Кавказі, а також Республіки Тува в Сибіру. В Республіці Саха населення столичного міста Якутськ за останні 30 років подвоїлося завдяки притоку молодих якутів з сільської місцевості. Це робить місто найбільш живим центром корінної культури.
Втім, попри те, що образи етнічних меншин Росії щирі, вони не трансформуються в сепаратизм. Опитування свідчать, що в етнічних республіках поширений російський державний патріотизм.
«Можна припустити, що ці народи підтримають незалежність, якщо процес розпочнеться. Але більш вірогідно те, що більшість з них все одно будуть вважати Росію своєю батьківщиною. Вони були б задоволені, якби їм дали більшу культурну і політичну автономію», - йдеться в статті.
Розпад Росії нічого не вирішить
Ларюель зауважує, що зсередини РФ надходить мало доказів того, що країна може розпастися. Але деякі західні політики все одно допускають таку можливість. Також представники етнічних груп Росії і російської опозиції у вигнанні теж просувають ідею «деколонізації Росії». Але автор застерігає Захід не плутати радикалізовані заяви політиків за кордоном з настроями російських громадян, які набагато складніші.
«Також було б неправильно очікувати, що меншини з більшою владою автоматично допомогли б створити Росію, синхронізовану з західними нормами. Етнічні меншини не більше прихильні до демократії, прав людини, хорошого державного управління і західного лібералізму, ніж російська етнічна більшість. Головний культурний поділ Росії проходить не між етнічними росіянами і меншинами, а між великими містами і рештою країни: промисловими депресивними регіонами, сільськими провінціями і етнічними республіками», - підкреслює автор.
Вона також вважає, що розпад Росії буде катастрофою для міжнародної безпеки. Адже він стане поштовхом початку кількох громадянських війн. Нові державні утворення почнуть воювати між собою за кордони і економічні активи. Еліти в Москві, які контролюють великий ядерний арсенал, відреагують на сепаратизм насильством. Спецслужби будуть придушувати будь-які спроби демократизації, якщо вона буде означати повторення розпаду СРСР в масштабах РФ.
«Хоча деколонізація звучить як визволення, на практиці цей процес, швидше за все, відкине всю Росію і етнічні регіони ще далі в минуле», - вважає Ларюель.
Автор вважає, що розпад Росії малоймовірний. Втім, після катастрофічної війни проти України режим все одно зіштовхнеться з зростанням тиску вимог децентралізації. Найкращим результатом було б, щоб самоуправління, закріплене в російській конституції, нарешті стало реальністю. Хоча досі Путін ігнорував ці положення.
«Ця повторна федералізація Росії буде можливою лише в парі з національною розплатою за російську колоніальну спадщину. Її переосмислення було б корисним як для етнічних росіян, так і для меншин. Але як в США і Європі, така суспільна трансформація буде тривати десятиліття. Втім, воно того варте. Лише культурно і політично децентралізована Росія може реформуватия зсередини», - йдеться в статті.