Люди дедалі частіше запитують, коли російська війна проти України закінчиться? Коли варварству Владіміра Путіна настане край?
Відповідь на ці питання здебільшого залежить від України, але також і від ЄС, США, Великої Британії й інших демократій світу. В колі зовнішніх сил вирішальне слово у відповіді повинен сказати Євросоюз, оскільки він в тій частині світу, яка найбільше постраждала від російської агресії проти України.
Кремль був впевнений, що може собі дозволити атакувати сусідню країну. Тому він і зробив це, - пише в статті для EUObserver колишній прем’єр-міністр Словаччини і президент Центру європейських досліджень Вілфріда Мартенса Мікулаш Дзурінда.
На думку колишнього словацького політика, у Москві вважали, що ядерне стримування між РФ і Заходом рівносильне, а отже не становить проблеми. Також російські чиновники побачили, що з військової точки зору, Європа поступово зникає зі світової мапи. Росія бачила, що Америка втрачає вплив, а Китай, навпаки, на підйомі. Російська сторона знала, що США все більше будуть зосереджені на подіях в Гонконгу, на Тайвані і в Південно-Китайському морі. Без сумніву, Путіна потішило і додало впевненості виведення американських військ з Афганістану.
«Простіше кажучи, повага Кремля до Заходу, зрештою, впала, а що ЄС зокрема - взагалі випарувалася. Військові події в Україні свідчать, що ми прямуємо до замороженого конфлікту безпрецедентного розміру з наслідками, які будуть великим тягарем», - пише Дзурінда.
Сценарій «Чорного лебедя»
Екс-прем’єр Словаччини пригадує, як нещодавно слухав розповідь одного з впливових європейських політологів про те, що Україну чекає доля Кореї. Вона буде фактично поділена на дві країни з дуже різними долями. Автор погоджується, що такий сценарій за теорією «Чорного лебедя» легко уявити.
Особливо знаючи про те, як довго вже існує невизнана «республіка» в молдавському Придністров'ї, як Росія відірвала від Грузії Абхазію і Південну Осетію і як швидко вона анексувала Крим. Майже півстоліття Європа не може вирішити проблему Кіпру (при цьому Туреччина - країна-член НАТО і кандидат на вступ в ЄС). Але чи можна щось зробити, щоб не допустити появи «Чорного лебедя» в Україні?
Дзурінда пише, що Заходу потрібно відновити той авторитет і повагу, яким він користувався в часи Холодної війни. Однак, цього разу різниця буде в тому, що ключову роль у захисті демократії в Європі і Україні як невід'ємний частині континенту повинен грати ЄС у тісній співпраці з Великою Британією і США.
«Простіше кажучи, якщо ми хочемо відвернути «кореїзацію» України, якщо ми хочемо повернути певною мірою здоровий глузд в Кремль, тоді ЄС повинен почати будувати ефективне військове стримування. Часи декларацій, глобальних стратегій чи «стратегічних компасів» минули. Або ми починаємо будувати європейські Збройні сили з ефективними можливостями діяти, або банда Путіна і його «послідовники» будуть ще роками чи й десятиліттями обирати, яке українське місто розбомбити наступним. А ми в Європі будемо й далі заспокоювати себе, що катастрофа відбувається лише в Україні, сподіваючись, що стаття 5 НАТО - це не паперовий тигр», - пише колишній голова уряду Словаччини.
Скептики або так звані «європейські реалісти» будуть стверджувати, що збільшення європейської військової сили не обов’язково зупинить чи стримає Путіна. Очевидно, що Європа з сильною армією - це не остаточна передумова для закінчення війни в Україні. Однак, без сумнівів, це важлива передумова. Потрібно змусити Путіна зрозуміти, що ЄС здатен не лише від’єднатися від російських енергоносіїв, а й захистити себе і своїх союзників, якщо буде необхідно. Також цілком очевидно, що позиція європейських лідерів на переговорах буде зовсім іншою, якщо вона буде підкріплена не лише мішками з грошима, а й компетентною і сильною армією в бойовій готовності.
США будуть повністю зайняті Індо-Тихоокеанським регіоном, а також питаннями Ірану і КНДР. І всі будуть вдячні, якщо Вашингтон зможе вирішити ці виклики самостійно. Але коли йдеться про виклики в Європі, саме європейці повинні будуть самостійно їх вирішувати. Не просто буде змоделювати розвиток подій в Україні, коли почнеться нарощування європейської військової сили. Однак, краще «хай цим займаються солдати».
Натомість політики повинні ухвалити рішучі, принципові, відповідальні і далекоглядні рішення. І початок формування європейських оборонних можливостей - це одне з найбільш нагальних рішень. Можливо комусь не подобається ця ідея. Але якщо її відкинути, тоді потрібно негайно дати відповідь на питання: яка альтернатива цьому? Що залишається Україні і жителям ЄС, якщо нинішня беззахисність продовжиться?
Звісно, від політичних лідерів чекають вміння добре говорити. Але сьогодні цього вже не достатньо. Вони також повинні бути здатними рішуче діяти. Перший кроком Європи до здатності себе захистити могло б стати рішення Франції дозволити Німеччині отримати доступ до своєї «ядерної валізи». А Німеччина, у свою чергу, могла б витратити 50 мільярдів євро, або половину від суми збільшення річного оборонного бюджету, на створення Збройних сил Європи.