Щойно десь замість слів «Доброго здоров’я!» промовлять «Хайль!» на чиюсь персональну адресу, знайте — там нас чекають, звідти ми почнемо своє велике відродження.
Генріх Мюллер, «Сімнадцять миттєвостей весни»
Палко любима нами сучасна Європа, простір чесноти, любові до ближнього, і нарешті — просто Єврозона була колись побудована на принципі Never Again. Ніколи знову не мали повторитися ні війна, ні концтабори, ні сам принцип національної або расової переваги. Через 75 років, із жахом читаючи псевдоісторичні тлумачення реальності Кремлем, розумієш — вийшло далеко не все. Гуманістичні висновки програли політичним вигодам. І все ж таки в цьому страшному світі, здається, завжди залишалася одна країна, яка пройшла свій шлях покаяння і досі, єдина, не соромиться правди про Другу світову війну — хай і вимушено. Певна річ, ідеться про парадокс Німеччини.
Але навіть Німеччину через 75 років, на жаль, чекає доля континенту й світу. Просто тому, що безжалісний історичний маятник неодмінно «гойднеться праворуч, гойднувшись ліворуч». Дамо спокій навіть більш-менш легітимізованій народним волевиявленням «Альтернативі для Німеччини». Вриваючись у політичний мейнстрім, такі проєкти відхрещуються від своїх давніх знайомих із баварських та інших пивничок, і в результаті з ними спрацьовує формула «На словах ти Рудольф Гесс, а насправді — райзабез». Бо не варто плутати передвиборну риторику і державне адміністрування.
Ні, йтиметься про значно темнішу, закопану в (як тепер модно казати) «глибинній державі» силу. Про фанатиків, відданих ідеям Рейху. Про військовослужбовців і поліцейських. Про людей, які взяли до рук зброю для захисту демократії, а в результаті використовують її проти демосу й на славу власних лихих демонів.
Порвати на «Північний хрест»
Справа «Північного хреста», яка недавно прогриміла у The New York Times, — один із показових кейсів. Група «стурбованих громадян», серед яких — відставні військові, поліцейські, адвокат, а також лікар, декоратор і навіть власник тренажерного залу, може спочатку здатися пародійною збірною солянкою, а не реальною терористичною організацією. Та й сам їхній задум звучить водночас жахливо й по-дурному. Дочекатися такого собі «дня Х», захопити ряд політиків і симпатиків мігрантів (у «Північного хреста» був і поіменний список ворогів нації), вивезти їх у заздалегідь підготовлене місце і… вбити. Один із членів угруповання навіть встиг придбати спеціальні пакети для тіл.
Таким страшним і безглуздим чином планувалося струснути заіржавілу Німеччину епохи пізньої Меркель. Мовляв, колапс однієї системи ми вже пережили (представники руху — здебільшого вихідці з колишньої НДР), настав час розпрощатися і з цією вашою демократією. Холоднокровна конкретика дій межувала з божевіллям і неправдоподібністю задуму. Однак справжнє безумство було попереду. Діяльність горе-ОЗУ викрили ще 2017 року. І лише наприкінці 2019 року один (!) із членів руху одержав термін — 21 місяць. За незаконне зберігання зброї. Не більше. Ще два члени угруповання нині перебувають під слідством. При тому що і пресі, і суспільству, і, само собою, правоохоронним органам відомо про більш ніж 30 членів «Північного хреста».
Річ тут не так у тому, що право мати зброю й носити форму зі знаками розрізнення, яка все дозволяє, здавна вабить моральних виродків усіх мастей, — як у тому, що народжується система, котра толерує цю пристрасть. Реальна безкарність для умовних «своїх», довічне затягування судових процесів і, нарешті, перемога права сили над правоохоронним обов'язком, — європейський локомотив обернувся на Левіафана і прогнив не в голові, а десь в опорному хребті. Представники консервативної ідеї можуть довго намагатися законсервувати рибу у стані псування, однак розлитого в повітрі смороду так просто не приховати. В цих умовах інфільтрація ультраправої ідеології в органи, які мали б від неї захищати, стає неминучою. Через простоту ідеї. Через бажання розрахуватися зі світом і своїми невдачами. Через безкарність.
«…захопившись ультранаціоналістичними ідеями, культивуючи велич арійської нації…»
Липень 2020-го. Міністр оборони ФРН Аннеґрет Крамп-Карренбауер (АКК) оголошує про розпуск однієї з рот елітного підрозділу німецького спецпризначення — KSK (Kommando Spezialkräfte). На військовому складі підрозділу бракує кількох тонн боєприпасів. Міжнародну співпрацю KSK призупинено. Дальша діяльність усього спецпризначення під питанням. АКК прямо каже, що спецпризначення потрапило під вплив правої ідеї і «токсичного лідерства», яке сформувало неправильне розуміння своєї «елітності». У перекладі: елітні війська вважають себе обраними.
Липень 2020-го. Міністр внутрішніх справ Горст Зеєгофер скасував запланований аудит підвладної йому системи щодо расизму. «В нас немає такої структурної проблеми».
Серпень 2020-го. Газета Der Spiegel публікує зведення подій з участю представників федеральної або регіональної поліції. Спільний знаменник зведення — яскраво виражена ідеологічна мотивація. Расистського чи ультраправого штибу. Всього близько 400 випадків із 2012 року. Випадків упередженого ставлення або, понад те, вчинених на ґрунті расової чи національної ненависті злочинів. Скоєних людьми у формі.
Проблема зловживання повноваженнями з боку правоохоронців — не ексклюзивна проблема Німеччини. Події 2020 року підтверджують, що людиноненависницька мотивація, яка стоїть за цим, коли й не набула універсального характеру, то принаймні встигла пекучим болем пронизати все ослабіле тіло колективного Заходу.
Річ в історичному бекграунді. У хресті, який німці звалили на себе після того, як зуміли на землі затьмити всі жахіття дев'ятьох кіл пекла. У тому, що саме Німеччина має залишатися тією опорною силою правди у світі релятивізму, який прагне все переписати, переосмислити або взагалі забути. У свого роду месіанському обов'язку, який доводиться виконувати на нескінченному цвинтарі історії, щоб тут знову могли прорости квіти, а поети могли спростовувати Теодора Адорно і знову писати вірші.
Шлях на Голгофу
Я часто чув історії про ідіотські жарти туристів у Німеччині, які починали «кидати зіги» посеред площ і прикладати два пальці під ніс, імітуючи вуса Гітлера. Історії закінчувалися чималими штрафами. У країні, яка вчинила масове злодіяння проти людства, напівзаходи неприйнятні.
Я спускався вглиб страшного меморіалу жертвам Голокосту в центрі Берліна. Я чув, як німецькі політики неодноразово говорили про ексклюзивність вини Німеччини у Другій світовій війні. Я бачив, як Ангела Меркель іде схиливши голову по Аушвіцу й промовляє: «Це був німецький, керований німцями табір смерті. Важливо чітко назвати винних. Це наш, німців, обов'язок перед жертвами і перед самими собою».
Я вірю: тотальне каяття Німеччини, яка стала лідером усієї Європи, — один із ключових чинників, котрі гарантують, що нової глобальної війни не буде. Що людина — це найвища цінність. А мир — це єдине можливе для неї середовище проживання.
Чесне і глибоке усвідомлення своєї історичної вини, вини батьків, вини за «дєди воєвалі» — єдиний можливий шлях очищення нації. І тут можна тільки поаплодувати Німеччині за мужність. І спробувати взяти з неї приклад. Коли Курт Воннегут писав культову «Бойню номер п'ять», він не намагався виправдати злочини нацизму. Він казав, що з війни не тільки Німеччина вийшла з рильцем у пушку. Що Дрезден упав жертвою бомбування зовсім не з воєнної необхідності. Що союзники теж скоювали злочини. А головний їхній злочин триває досі — вибухонебезпечна віра в те, що переможців не судять. Насправді судять — хай і не в Нюрнбергу. Хай і не сучасники.
Але, на жаль, вірус нацизму — це інфекція, від якої немає й не може бути вакцини. Жодна маска не захистить від метастазів. І знову серед чинів у формі формені негідники скидають руки жестом, який колись закривав для мільйонів людей останній промінь сонця перед стратою. І знову навколишня безтурботність заколисує чудовисько в колисці. І знову плодяться таємні організації, історія піддається сумніву, а ниці люди намагаються власну нікчемність затьмити абсурдними ідеями національної переваги.
Те, що передбачене Мюллером відродження нацистської ідеї в Німеччині почнеться саме з представників правоохоронних органів, — черговий історичний парадокс. Порівнянний із тим, як одна з держав — членів Ради Безпеки, просторікуючи про мир, веде ганебні війни проти сусідів.
Трагічна загибель Джорджа Флойда, перетворений на стрічку чорних квадратів Instagram, хештеги # BlackLivesMatter і безнадійно переломлений через коліно протестів всесвітній локдаун винесли нашу реальність на поверхню. Нам досі може здаватися, що все це заокеанські внутрішні розбірки. Але спробуйте замінити «чорні життя» на «життя євреїв», а на місце Флойда підставте один із 400 німецьких випадків. А потім виконайте ту ж саму вправу з Україною. Проблема ближча, страшніша й глобальніша.
У 2020 році всесвітній апарат примусу опинився під апаратом детального збільшення зображення. Копи — під мікроскопом. Системи ще довго опиратимуться громадському тиску і, як і будь-які заіржавілі всередині механізми, не менш довго не бачитимуть для себе небезпеки. Однак системна інертність неодмінно спіткнеться об громадську небайдужість. І чесність залишиться єдиним виходом.
Я вірю, що Німеччині вистачить мужності ще раз зазирнути в порожні очі нацистського орла, який сидить на свастиці. А потім — укотре видушити з себе те отруйне чудовисько, відображення якого вона побачить в очах страшного монстра минулого.
Ні для Німеччини, ні для будь-якої іншої нації немає іншого виходу, крім як повторювати цю процедуру в різні історичні періоди. А краще — вранці, вдень і ввечері.
Зрештою, один відомий німець колись заповідав час від часу витягувати себе за волосся з болота. І проходити таким чином екзамен на людяність та чесноту.
Списати на цьому екзамені не вийде.