Пандемія коронавірусу вплинула на всі аспекти життя людей, через пандемію COVID-19 постраждала навіть демократія в усьому світі. Однак, навіть попри пандемію, десятки тисяч хоробрих протестувальників протягом останніх кількох місяців крокували вулицями Мінська та Бангкока, кидаючи виклик силовикам та хворобі. Вони вимагали відставки своїх самодержавних правителів - Олександра Лукашенка в Білорусі та таїландського лідера Праюта Чан-оча. Протестувальники вірять, що їхні активні дії допоможуть захистити демократію, пише The Washington Post.
На жаль, однак, історія минулого десятиліття говорить про те, що масові протести не завжди мають «щасливий кінець».
Масові рухи на підтримку народовладдя, які демократизували країни від Південної Кореї та Польщі у 1980-х роках до Грузії та України у 2000-х та Тунісу в 2010 році, останнім часом зазнають поразки. Це правда, навіть попри те, що минулого року масові акції протесту відбувалися у багатьох країнах світу і тривали в кількох місцях протягом 2020 року, незважаючи на пандемію.
Значною мірою демократичні рухи були спричинені саме новим поколінням молодих активістів, які використовують новітні комунікаційні технології для підтримки протестів.
Загалом, протести на підтримку демократії досягли певних успіхів: прем'єр-міністри Іраку та Лівану були змушені піти з посади, а самодержавні правителі Судану та Алжиру були скинуті. Протести в Чилі призвели до референдуму щодо того, чи потрібно переписувати Конституцію країни. Корумповані уряди впали у Словаччині, Румунії та Молдові.
Однак найзначніші зміни відбулися в країнах, які вже були повними або частковими демократіями, такими як Чилі та Ірак. В інших випадках, зрештою, було мало «ефективності». Алжир отримав нового президента, але країна все ще страждає від самодержавства, демократія обіцяна в Судані, все ще не прийшла. Прем'єр-міністр Лівану Саад Харірі, який був змушений подати у відставку минулого року, знову повернувся на посаду.
Така «обмежена ефективність» масових протестів спостерігається вже близько десяти років.
За словами стенфордського політолога Ларрі Даймонда, з 2009 року було 20 випадків, коли автократичні уряди в світі були змушені «відповідати на виклики», спричинені або масовими протестами, або несподіваною поразкою на виборах. Лише у двох випадках - в Тунісі в 2011 році та в Україні в 2014 році - відбувся перехід до демократії.
"Найбільш загальним результатом - було жорстоке знищення надій та сподівань на демократичні зміни", - каже Ларрі Даймонд. Так сталося, серед іншого, в Ірані, Єгипті, Бахрейні, Сирії, Туреччині, Зімбабве та Венесуелі.
Чому народовладдя не працює так, як раніше? Даймонд наводить кілька факторів. Один з них полягає в тому, що автократії розробили кращі стратегії блокування «масових революцій». Серед нововведень, які прийняли диктатори: закриття неурядових груп; блокування продемократичного фінансування; усунення незалежних ЗМІ, а в міру настання кризи – навіть вимкнення Інтернету.
Автократичні лідери також скористалися стратегічним мисленням: зіштовхуючись із народними протестами, їм не потрібно вибирати між капітуляцією, як комуністи Східної Європи в 1989 році, та використанням танків, як це зробив Китай на площі Тяньаньмень. Досить лише наполегливо застосувати достатньо репресій, щоб уникнути народного штурму. З часом стійкий тиск арештів та репресій, в поєднанні з фальшивими обіцянками реформ, можуть змусити масові народні рухи втратити свою активність. Відсутність чітких опозиційних лідерів значно полегшує це.
Прикладом цього є уповільнене придушення Китаєм протестного руху в Гонконгу, який рік тому щотижня виводив на вулиці сотні тисяч людей. Хоча це натякало на повторення ситуації з площею Тяньаньмень, Пекін все-таки уникнув використання танків. Натомість китайська влада «нейтралізувала» силу протестувальників водометами, арештами і, врешті-решт, жорстким новим режимом. Хоча рух за свободу Гонконгу не здався, зараз його перспективи виглядають похмурими.
Найбільш негативний вплив на демократичні процеси зараз чинить загальний "міжнародний контекст". Вплив Китаю та Росії, найбільших автократій у світі, мав вирішальне значення в таких місцях, як Білорусь та Таїланд.
Тоді як найсильніша демократія у світі втрачає роль на світовій арені. Сполучені Штати були головним рушієм демократичних революцій у 1980-1990-х роках, а в 2011 році американський президент Барак Обама відповів на масові акції протесту в Єгипті, сказавши диктатору Хосні Мубараку, що той повинен відмовитися від влади.
На відміну від цього, чинний президент США Дональд Трамп був доброзичливішим до диктаторів. Він відкрито прийняв самодержавних правителів Єгипту, Саудівської Аравії, Туреччини та Філіппін - усіх країн, де вплив США може мати вирішальне значення. Він неодноразово виявляв повагу до російського президента Владіміра Путіна і хвалив китайського лідера Сі Цзіньпіна.
Поки Білорусь і Тайвань протестували проти автократичного режиму, Трамп протягом тривалого часу не надто активно реагував на ситуацію в цих країнах. Якщо кандидат від Демократичної партії США Джо Байден стане новим американським президентом, він, швидше за все, спробує повернути світу демократію. Однак, його зусиль може бути недостатньо, щоб відродити повний вплив сили народовладдя в світі, але принаймні в майбутньому змагання з диктатурами будуть більш рівномірними, резюмує видання.