З моменту встановлення дипломатичних відносин 1991 року російсько-ізраїльські стосунки ніколи не переживали такої деградації, як протягом останнього місяця. Після 7 жовтня Тель-Авіву стає дедалі складніше ігнорувати відверту антисемітську риторику Кремля й, що важливіше, відкриту підтримку тероризму. Інерція колишніх ілюзій і відверто хибних, як тепер очевидно, нібито раціональних політичних розрахунків уповільнює еволюцію позиції ізраїльського уряду. Але Москва настільки захопилася розкручуванням антиізраїльської істерії, що Тель-Авіву попри все бажання не вдасться відмотати ситуацію назад.
Незважаючи на те, що Москва ніколи не відмовлялася від радянського курсу на беззастережну підтримку максималістських домагань тих, хто не без її допомоги проголосив себе представниками палестинського народу, в принципі відносини Ізраїлю та Росії впродовж попередніх тридцяти років можна було схарактеризувати як партнерські. Щоправда, водночас їм була притаманна певна асиметрія, дедалі помітніша останніми роками. Тель-Авів ніколи не дозволяв собі висловлювати невдоволення голосуванням в ООН московських дипломатів, які послідовно підтримували антиізраїльські резолюції. Зі свого боку, теоретично підтримуючи українську територіальну цілісність, Ізраїль не поспішав приєднуватися до ініціатив на кшталт Кримської платформи, але навчився сприяти репатріації людей із єврейським корінням із Криму через Росію. Ізраїльські технології допомагали росіянам розвивати власний ВПК, зокрема в галузі створення дронів. Товарообіг між країнами незмінно зростав.
Ще наочніше, ніж формальні показники, про характер відносин між країнами свідчили особливості спілкування їх лідерів. Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу, який є політичним довгожителем так само, як і Владімір Путін, відвідував Росію частіше, ніж будь-яку іншу країну світу. До 2020 року він був рекордсменом серед глав держав за кількістю офіційних візитів до Москви (поступившись згодом цією сумнівною першістю Олександру Лукашенку). За багатьма зовнішніми ознаками спостерігачі констатували якщо не симпатію, то принаймні високий рівень взаєморозуміння між політиками.
Нейтральність Тель-Авіва почала виглядати особливо кричущою після 24 лютого 2022 року. Літаки авіакомпанії «Ель Аль» і далі літали до російських міст. За підсумками минулого року, обсяг ізраїльського експорту до Росії лише трохи знизився порівняно з рекордним позаминулим — але незначно, до рівня 2020 року. Вкрай неприємно виглядав і бойкот Тель-Авівом міжнародної системи надання військової допомоги Україні, незважаючи на наполегливість Сполучених Штатів, основного спонсора ізраїльського ВПК. З урахуванням того, що Іран — основний геополітичний (чи навіть екзистенційний) противник Ізраїлю — став близьким військово-технічним союзником Росії, позиція Тель-Авіва поступово набула характеру просто абсурдної. Раніше Біньямін Нетаньягу стверджував, що намагається використати вплив Москви на Іран; реально ж Росія з Ізраїлем іще недавно радше співпрацювали для зриву повернення до іранської «ядерної угоди». Навіть відверто антисемітські висловлювання російської верхівки викликали досить мляву реакцію Тель-Авіва.
Основним формальним виправданням небажання ізраїльського уряду псувати відносини з Москвою, починаючи з 2015 року, була присутність російських збройних сил, і насамперед ППО, в Сирії. Необхідність забезпечення ізраїльським бойовим літакам свободи дій щодо терористичної інфраструктури на сирійській території у внутрішньоізраїльській політичній полеміці була досить переконливим аргументом на користь співпраці з Москвою. Не всі, правда, були в захваті від того, що ця співпраця набувала з боку Тель-Авіва характеру відвертого підлещування. Здається, зовсім не обов’язково було влаштовувати Владіміру Путіну в Єрусалимі бенефіс на найбільш представницькому за весь час існування Ізраїлю міжнародному форумі, а Біньяміну Нетаньягу та його оточенню — з таким ентузіазмом брати участь у демонстраціях «Безсмертного полку» на Червоній площі, начепивши «георгіївську стрічку». Зрештою, Сполучені Штати теж певним чином інформують російські сили про свої дії в Сирії, щоб уникнути прямого зіткнення, проте навіть Дональд Трамп не дозволяв собі демонструвати таку улесливість щодо Владіміра Путіна.
Після атаки ХАМАСу на Ізраїль жодними надуманими аргументами про безпеку та менеджмент ризиків підтримку Росії виправдовувати неможливо. Те, на що ізраїльське суспільство могло заплющувати очі після 24 лютого, ігнорувати після 7 жовтня стало вже несила. Росія разом зі своїм союзником Іраном безпосередньо підтримує антиізраїльський тероризм, причому не лише політично, а, ймовірно, й фінансово (щонайменше через московську біржу криптовалюти) та військово-технічно. Депутат Кнесету Зеєв Елькін, який упродовж багатьох років був особистим перекладачем голови ізраїльського уряду під час його візитів до Москви й неофіційним радником із «російських справ», а в короткий період перебування Біньяміна Нетаньягу в опозиції минулого року виконував ті самі функції при прем’єрі Нафталі Беннеті, стверджує тепер, що Росія постачала до Гази зброю для терористів. Елькін визнає нині, що його багаторічні зусилля щодо перетворення Росії на союзника Ізраїлю були помилкою й Тель-Авіву слід перестати лавірувати між Москвою та Вашингтоном. Значення цього зізнання дещо девальвується тим, що Зеєв Елькін більше не є довіреною особою прем’єра й уперше за довгі роки перебуває нині в опозиції.
Ізраїльський уряд наразі не зробив нічого, що свідчило б про зміну російської політики Тель-Авіва. Проте Москва зі свого боку вкрай енергійно взялася знищувати простір для нейтралітету, який і без того добряче зіщулився.
Цього разу Кремль не обмежився стандартною риторикою засудження «сіоністської воєнщини», яка у вустах Владіміра Путіна дійшла до порівняння дій Ізраїлю проти терористів у Секторі Гази з блокадою Ленінграда під час Другої світової війни. ХАМАС висловлював Москві подяку й за цю риторичну підтримку. Та, звісно, найбільш промовистим політичним жестом став прийом у Москві делегації ХАМАСу два тижні тому. Того дня ізраїльське МЗС двічі висловлювало своє обурення тим, що відбувалося в Росії, причому різкість висловлювань була безпрецедентною в історії російсько-ізраїльських відносин: уперше — щодо підтримки Кремлем терористів, а вдруге — щодо антисемітських заворушень у Дагестані.
Самі антисемітські заворушення, здається, справді були стихійними. Відверте антисемітське підбурювання з боку влади, загострене почуття ісламської солідарності та особливості соціальної ситуації в Дагестані утворили вибухонебезпечну суміш. Конспірологічні версії, згідно з якими погроми було інспіровано в межах боротьби між елітами на регіональному рівні, наразі не отримали переконливого підтвердження. За великим рахунком вони виходять просто з неможливості повірити в низову самоорганізацію такого масштабу в Росії загалом і на Північному Кавказі зокрема. Однак найпоказовіше в цій історії — це, звісно, реакція влади. Як відомо, глава республіки Сєргєй Меліков назвав те, що сталося, «непорозумінням», а МЗС РФ звинуватило Захід і Україну в провокації. Та найкрасномовнішим став жест Владіміра Путіна, який нагородив міністра національної політики Дагестану Енріка Муслімова «за трудові успіхи» орденом «За заслуги перед Батьківщиною» першого ступеня. За схожим шаблоном минулого року Москва демонстративно нагороджувала армійські підрозділи, відповідальні за військові злочини, наприклад у Бучі.
Чим зумовлена така зухвала поведінка Кремля? Чому Москва відмовляється від звичної позиції поміркованого засудження «ізраїльської окупації» зі збереженням робочих відносин із усіма сторонами конфлікту?
Схоже, російське керівництво розуміє, що політична поляризація в глобальному масштабі набуває незворотного характеру. Рішучі та жорсткі дії Армії оборони Ізраїлю в Секторі Гази спричиняють різке обурення в арабо-мусульманському світі, трохи менш категоричне — в багатьох немусульманських країнах Азії та Африки, й деякий осуд — у ліволіберальної частини західної громадськості. Водночас чітка підтримка дій Ізраїлю з боку Сполучених Штатів дає підстави використовувати антиізраїльську істерію для зміцнення антизахідного ресентименту. Москва прагне здобути з цього процесу вигоду. Вона активно використовує звинувачення Заходу в «подвійних стандартах». Як стверджують кремлівські пропагандисти, засудження військових злочинів самої Росії в Україні є лицемірними, оскільки водночас міжнародна спільнота нібито заплющує очі на порушення міжнародного гуманітарного права Ізраїлем у Секторі Гази.
В ізраїльській газеті «Макор Рішон» після терористичного акту 7 жовтня було опубліковано промовисту карикатуру: бойовик ХАМАСу різницьким тесаком розрубує земну кулю навпіл; з одного боку кривавого рубежу опиняються символічно зображені Ізраїль, США, Україна, Західна Європа й трохи далі — арабські країни; з іншого боку скупчилися різномасні ісламістські терористи, Іран, Росія, а за їхніми спинами — китайський дракон.
Такий вигляд має нині з Ізраїлю диспозиція геополітичних сил у світі. Залишається тільки сподіватися, що офіційний Тель-Авів нарешті припинить заперечувати очевидне, усвідомить реальність у всій її жорстокій безальтернативності й покладе край іграм у безглуздий улесливий нейтралітет із Москвою.