3 лютого США завдали масштабних авіаударів по 85 об’єктах у семи місцях в Іраку та Сирії. Це початок відповіді США на атаку іранських проксі на американську базу в Йорданії, що відбулася 28 січня. Ірак і Сирія висловили протест, але не проти присутності на їхній території проіранських сил, а проти ударів США по цих силах. Напевно, за іранських проксі вступиться РФ, як це було після ударів міжнародної коаліції по базах хуситів, які іранськими ракетами закривали судноплавство через Червоне море та Суецький канал. Можливо, серед країн Глобального Півдня лунатимуть голоси невдоволення діями США.
Проте ескалація навряд чи можлива. США демонструють максимальну стриманість, незважаючи на переконливий резон атакувати. У США є мирний план для Близького Сходу. Він якщо й не вирішить проблем Ірану, можливо, допоможе Джозефу Байдену знову перемогти Дональда Трампа. Реалізація цього плану напевно обмежить вплив на Близький Схід із боку Китаю й РФ.
Стриманий удар у відповідь
Авіаційні удари США тривали 30 хвилин і, за офіційною оцінкою, були успішними. Центральне командування США, в зоні відповідальності якого перебуває Близький Схід, заявило, що авіаудари було здійснено в Іраку та Сирії проти Корпусу вартових ісламської революції Ірану (КВІР), включно із силами «Кудс», що спеціалізуються на гібридних операціях, і пов’язаних із ними бойових груп. Було атаковано більш як 85 цілей із використанням великої кількості бойових літаків, зокрема стратегічних бомбардувальників B-1B. Вони завдавали ударів із території США, заправляючись у повітрі. Використано понад 125 високоточних боєприпасів. Уражено операційні та контрольні центри, центри розвідки, місця зберігання ракет і дронів, логістичні пункти військових постачань Ірану в Сирії й Іраку. Міністр оборони США Ллойд Остін зазначив, що ці удари є початком відповіді США на атаку проти них.
Згідно з коментарем одного з посадовців Пентагону, час завдання ударів було обрано з урахуванням гарної погоди, щоб максимально вразити всі цілі, визначені для першого удару. Хоча не можна виключати, що основним чинником вибору цілей і часу їх ураження був усе ж таки політичний. Ситуація є складною не лише на Близькому Сході, а й у внутрішній політиці США.
28 січня трьох американських військовослужбовців було вбито та щонайменше 34 поранено внаслідок атаки за допомогою дронів на базу США «Вежа 22» (Tower 22) в Йорданії поблизу кордонів із Сирією та Іраком. Ця невелика база з приблизно 350 військовослужбовцями розташована в 20 км від важливої військової бази Ель-Танфі в Сирії. «Вежа 22» є логістичним центром для американських сил у Сирії, розгорнутих, за словами міністра оборони США, для досягнення тривалої перемоги над ІДІЛ.
В Іраку та Сирії зараз — близько 3,5 тисячі військовослужбовців США. Ці американські сили після атаки ХАМАСу на Ізраїль у жовтні минулого року зазнали вже понад 160 атак, аналогічних тій, яку було здійснено на «Вежу 22», однак без людських жертв. Вбивство військовослужбовців — це «червона лінія», яка змусила США жорстко реагувати, навіть якщо вони цього не хотіли.
Спочатку виглядало так, ніби адміністрація Джозефа Байдена вагається з реагуванням. Це відразу стало предметом критики з боку республіканців-рейганістів і, звісно, Дональда Трампа, який критикує все, що робить Байден. Застосування військової сили навіть для захисту інтересів США непопулярне серед важливої частини виборців США, орієнтованих на демократів. Війна приносить внутрішньополітичні бонуси радше Трампові, ніж Байдену.
Але що роблять на Близькому Сході приблизно 45 тисяч американських військових — розгорнутих за довготривалими угодами війська США плюс близько 15 тисяч у двох авіаносних групах, завданням яких є стримування Ірану після нападу ХАМАСу на Ізраїль у жовтні минулого року? Сили США в Іраку та Сирії — лише мала частина американського угруповання. Близько 13 тисяч людей перебувають у Кувейті, 9 тисяч — у Бахрейні, 8 тисяч — у Катарі, 3,5 тисячі — в ОАЕ, 2,9 тисячі — в Йорданії (зокрема кілька сотень у «Вежі 22»), 2,7 тисячі — у Саудівській Аравії й 1,8 тисячі — в Туреччині.
Ці війська підтримують баланс сил у регіоні, важливому для світових енергетичних ринків. Цю американську присутність оскаржують Китай та Росія. Однак лише Іран виглядає готовим до активних силових дій проти США. Одного разу 2018 року витримку США випробувала Росія. Але її було поставлено на місце, коли американські війська знищили російські сили під час їхньої спроби захопити нафтопереробний завод у сирійській провінції Дайр-ез-Заур.
Проте не ця армада військ і засобів США на територіях арабських країн Перської Затоки була головним інструментом ударів по іранських проксі в переважно арабських Сирії та Іраку. США підіймали B-1B зі своєї території й напевно використовували авіацію з двох авіаносців, переміщених на Близькій Схід. Територія союзників у Перській затоці використовувалася мінімально.
У США є план
Одне з жартівливих визначень політики США стосовно режиму аятол в Ірані звучить як «самостримування». Воно означає, що США демонстрацією воєнної могутності стримують не стільки Іран від агресивних акцій у регіоні, скільки самих себе. Уникнення ескалації — така ж мантра США щодо Ірану, як і щодо РФ. Іноді здається, що США своєю миролюбною дипломатією запрошують Іран і РФ — за великим рахунком слабкі й нестабільні країни — до агресивних зовнішніх дій.
Є внутрішньополітичні причини такої політики США. На темі усунення іранської загрози республіканці можуть заробити більше внутрішньополітичних балів, ніж демократи. Важлива частка електорату демократів узагалі не вірить у збройні сили як інструмент вирішення безпекових проблем.
Попередня демократична адміністрація Барака Обами доклала багато зусиль для нормалізації відносин із Іраном і встановлення міжнародного дипломатичного нагляду за його ядерною програмою. Адміністрація Дональда Трампа припинила цю політику, збільшила тиск на Іран і доклала зусиль для перетворення його на спільного ворога Ізраїлю й арабського світу. Адміністрація Джозефа Байдена здійснила спробу відновити політику Обами. Проте непомірні апетити Ірану унеможливили це. Тому близькосхідна політика Байдена залишилась у парадигмі Трампа — було продовжено роботу над так званими Авраамічними угодами між Ізраїлем і арабськими країнами.
Перед нападом ХАМАСу на Ізраїль у жовтні минулого року Байден був близький до того, чого не зміг зробити Трамп, — переконати Саудівську Аравію укласти мир із Ізраїлем без прискіпливої уваги до вирішення питання Палестини. Напад ХАМАСу загальмував ці переговори й навіть призвів до нетривалої ситуації, коли арабські країни та Іран, здавалося, готові були об’єднатися проти Ізраїлю. Нині вже зрозуміло, що заради ХАМАСу арабські країни не зближуватимуться з Іраном і не руйнуватимуть перспектив відносин із Ізраїлем і США. Саудівська Аравія готова відновити роботу над Авраамічною угодою, але з передумовою згоди Ізраїлю на утворення Палестинської держави.
Адміністрація Джозефа Байдена, схоже, розраховує на ефективне стримування Ірану спільно Ізраїлем і арабським світом стільки, скільки існуватиме режим аятол. Аби побудувати таку конфігурацію сил, США необхідна концентрація зусиль на закінченні операції Ізраїлю у секторі Гази зі збереженням інтересів арабського світу, який рефлекторно вступився за непотрібний йому ХАМАС. Схоже, США сприйняли напад на «Вежу 22» як спробу відволікти їхні зусилля та зруйнувати плани, подібно до того, як напад ХАМАСу на Ізраїль загальмував саудівсько-ізраїльські переговори, спонсором яких виступали США.
Знищення режиму аятол не є пріоритетом США. Пріоритетом є арабо-ізраїльські відносини. Тому удари по іранських проксі розраховані так, аби не зруйнувати відновлення позитивної динаміки між Ізраїлем і арабським світом. Це означає, що вони враховують інтереси одночасно Ізраїлю й арабських країн, наскільки це можливо.
Ймовірно, саме ці складні узгодження, а не міркування погоди, були головним чинником, що визначив час і характер завдання американських ударів по іранських проксі в Сирії та Іраку.