У баварському місті Райн на ринковій площі стоїть пам’ятник, який служить нагадуванням про буремні часи. Він присвячений Йоганну Церкласу, графу Тіллі, який керував арміями імператора Священної Римської імперії Фердинанда II у битвах проти протестантів у першому десятилітті Тридцятирічної війни.
Прихильники імперії вважали графа Тіллі героєм. Але вороги зневажали його за страшні воєнні злочини, які його найманці скоїли під час пограбування Магдебурга в 1631 році. Уникаючи цієї незручної деталі, пам’ятник в Райні вшановує його смерть неподалік від міста в битві, яка відбулася в 1632 році і закінчилася поразкою від рук шведських протестантів. Армії, якими керував граф Тіллі, складалися з найманців, яких називали ландскнехтами або кондотьєрами. Та переломна роль, яку вони зіграли в порятунку імперської армії, перегукується з історією російської групи «Вагнер». Їхні долі схожим чином переплітаються з режимами, яким вони служать. Але вони також однаково порушують командну ієрархію цих режимів. Про це в статті для Business Insider пише лектор з європейських досліджень Королівського коледжу Лондона Александр Кларксон.
Він визнає, що історичні порівняння - справа невдячна. Кожен конфлікт має свій унікальний соціальний контекст, який не так легко підлаштувати під динаміку, яка була визначальною для війн минулих ер. Розуміння особливостей бойового простору критично важливе для того, щоб спроби знайти спільні закономірності не привели до наведення абсурдних аналогій, які повністю ігнорують різницю між битвами за допомогою списів і мушкетів у 17-му столітті і артилерійськими битвами із застосуванням безпілотників, які сьогодні тривають в Україні. Але, пам’ятаючи про всі ці застереження, можна помітити дві історичні закономірності, які можуть дати підказку, як буде еволюціонувати роль найманців у політичній системі Росії з часом.
Перша з них стосується того, наскільки найманці зазвичай переплітаються з правлячими елітами у політичній системі. Походження групи «Вагнер» має набагато глибше коріння, ніж оглядачі вважали ще кілька років тому, дивуючись розширенням ролі цієї «приватної армії» у російському вторгненні на Донбас в 2014 році чи в Сирію в 2015-му. Після розпаду СРСР в 1991 році і майже повного занепаду армії і спецслужб Росії в пострадянський період багато кадрів сил спеціальних операцій покинули державну службу, на якій їм платили копійки. Натомість вони почали працювали на бізнеси і корпорації, якими керували олігархи, наприклад, «Роснефть» і «Газпром». З приходом Владіміра Путіна до влади постійний потік кадрів між силами спеціальних операцій, розвідувальних служб і приватних військових компаній став частиною інституційного ландшафту.
Російська держава ставала все більш залежною від найманців після 2013 року, коли почалися військові дії проти України, Сирії, Лівії і ЦАР, де Путін хотів показати силу, але без застосування формальних військових підрозділів, щоб мати можливість заперечувати причетність. І це не було випадковою імпровізацією. Ця залежність спиралася на поступову еволюцію відносин між російською армією і розвідкою і різними ключовими фігурами в приватному оборонному бізнесі. Серед них Євгеній Прігожин, олігарх, чиї доходи залежать від контрактів з Міноборони РФ, і Дмітрій Уткін, колишній офіцер розвідки, чия популярність серед неонацистських груп дозволила перетворити російських правих екстремістів у найманців. Центральна роль обох цих людей добре ілюструє, на скільки розмитими стали межі між державними інститутами і військовим бізнесом в часи правління Путіна.
Тісний зв’язок між правлячою елітою країни і мережами найманців, на які вона покладається через слабкість формальної армії, - це не унікальна риса путінської Росії. Успішні військові підприємці в часи Тридцятирічної війни, такі як граф Тіллі, походили з низового дворянства. Вони скористалися ситуацією, щоб посилити свій вплив і вибитися «нагору». Як і Прігожин чи Уткін через майже 400 років, капітани найманців 17 століття лишалися лояльними до встановленого соціального порядку, в якому вони народилися, попри те, що вони використовували свою військову силу, щоб вибити з нього великі прибутки. Попри репутацію безкарних халявщиків, найманці інвестували значні зусилля в збереження статус-кво, який забезпечував їх надійним потоком прибутку. На скільки б не були невдоволені правителем-невдахою ландскнехти у часи раннього Модерну чи бійці ПВК у Росії сьогодні, вони прагнули і прагнуть замінити тих, хто стоїть на вершині державної системи. Вони не прагнуть її змінити.
Однак, друга повторювана історична закономірність говорить, що надмірна залежність від найманців може спричинити тяжке порушення владної ієрархії в державі, навіть якщо найманці глибоко вірні захисту соціального порядку, який їх живить. Чим важче державі знайти рекрутів і адекватне обладнання для формальних інститутів безпеки, тим більше вона залежить від найманців у захисті своїх інтересів. А це наділяє власників ПВК великим впливом у владних колах за рахунок офіцерів і чиновників з істеблішменту.
Часто така динаміка призводить до переходу впливу від однієї частини регулярної армії до іншої. Оскільки мережі офіцерів з тісними зв’язками у ПВК починають розуміти, що їхній підйом на вершину політичної системи переплітається з готовністю найманців надавати підтримку на полі битви. Такі зміни в балансі влади у військовому істеблішменті часто призводить до нестабільності і навіть спалаху насильства серед ворогуючих фракцій. І нинішній владі Росії варто задуматися над цим. В Сирії і Лівії кількість найманців «Вагнера» і інших ПВК, які були розгорнуті від імені російської держави, лишається обмеженою. Але з початком вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року дедалі більші втрати змусили Москву все більше покладатися на тисячі найманців «Вагнера» у спробах підтримувати бойові операції.
На додачу, надто велика залежність від лідера найманців з його напівавтономним потоком доходів може призвести до втрати контролю над подіями на місцях. Імператор Фердинанд II засвоїв цей гіркий урок в 1623 році після підвищення герцога Альбрехта фон Валленштайна, одного з запеклих суперників графа Тіллі. На піку своєї влади Валленштайн мав більш прямий контроль над військовими структурами Священної Римської імперії, ніж сам імператор.
Через три століття після того уряд Франції припустилися тієї ж помилки в 1970-х роках, коли найняв найманця Боба Денарда для організації інтервенції в Африці. Денард невтомно переслідував власні амбіції на Коморський островах і в інших місцях. Зрештою, він почав приносити Парижу більше проблем, ніж користі. Знову ж таки, варто пам’ятати про різницю в історичному контексті. Але ці приклади з минулого, в яких представники нижчих шарів правлячої еліти використовували можливості на полі битви, щоб замінити більш впливових гравців у структурі державної влади, вказують на те, наскільки небезпечними можуть стати найманці «Вагнера», якщо їхній вплив в сучасній Росії продовжить збільшуватися.
Ширша мережа, яка пов’язує чинних офіцерів ГРУ і ВДВ з найманцями «Вагнера» може призвести до того, що буде сконцентрована достатня сили всередині російської державної системи, щоб придушити конкуруючі фракції в інших службах безпеки і військових інститутах.
В історії також є приклад Франческо Сфорца, колишнього кондотьєра, який став правителем Мілану в 15-му столітті. Однак, такі випадки відносно рідкісні. Частіше державні лідери або відкуповувалися від найманців, або ж вбивали їх, якщо їхні амбіції загрожували дестабілізацією правлячої еліти. Мрії Валленштайна про велич закінчилися тим, що в 1634 році його вбили агенти імператора Фердинанда II. Денарда схопили на Коморських островах і кинули до в’язниці в Парижі у 1995 році. Це зробили та ж розвідка Франції, яка дуже довго його фінансувала.
Разом з тим, зусилля, націлені поставити непокірних найманців на коліна, дуже дорого коштують державній системі. Доводиться або вдаватися до надзвичайного насильства, щоб фізично ліквідувати загрозу для влади, або ж витратити багато грошей, щоб заплатити іншим озброєним силам за виконання брудної роботи. Швидше за все, Росії буде важко поставити могутніх найманців з «Вагнера» на коліна. Оскільки російські державні інститути вже зараз переживають неймовірні економічні і політичні проблеми. Поразка в Україні може ще більше дискредитувати російську армію і ослабити здатність Путіна чи його наступників стримати найманців, яким платив і яких озброював Кремль. І якщо це станеться, сьогоднішня часткова «приватизація» військових операцій може стати одним з кількох факторів, які підірвуть цілісність самої Росії.