Оскільки історичних масштабів втрати Росії в Україні стають дедалі більш очевидними, почалися запеклі дебати про те, як путінське вторгнення могло так провалитися. Один з поширених аргументів говорить, що Москва абсолютно не розуміє настрої українців, а також фатально недооцінила оборонні можливості сусідньої країни.
Це цілком вірогідне пояснення. Впродовж багатьох років було очевидно, що Кремль зневажає Україну. І йому бракує навіть найменшого розуміння сучасних українських реалій. Про це в своїй статті пише експерт Atlantic Council Андерс Аслунд. Культура невігластва, посилена імперіалістичною зарозумілістю тепер призвела до найбільшої військової катастрофи сучасної ери.
Національне коріння українців можна відстежити впродовж більш ніж тисячі років. Але Владімір Путін відмовляється визнати, що Україна - це взагалі народ. Він заперечує українську історію, мову, культуру й релігійні традиції, публічно наполягаючи, що всі українці - це нібито насправді «росіяни». Оскільки він не визнає право України на існування, все його розуміння країни безнадійно спотворене.
Але таке мислення не обмежується лише російським лідером. Навпаки, заперечення української державності й ідентичності вкорінилося в сучасне російське суспільство, відображаючи імперіалістичні інстинкти, що не дозволяє багатьом росіянам прийняти Україну як щось за межами національного наративу їхньої власної країни.
«За багато десятиліть зустрічей в Москві я звик до зверхніх російських відповідей, які обов’язково з’являлися, коли починалися розмови про Україну. Росіяни дивляться на українців згори й вважають їх молодшим братом, не здатним розібратися у власних справах. При те, що деякі росіяни можуть симпатизувати Україні, мало хто з них вважає сусіда вартим поваги як до суверенної країни», - пише Аслунд.
Він пригадав, як, працюючи на пострадянському просторі на початку 2000-х, якось дізнався, що в посольстві РФ в Києві немає спеціаліста для відстеження українських ЗМІ. Російські дипломати вважали, що внутрішні українські дебати й справи були просто надто парафіяльні, щоб за ними стежити. Це саме той тип зневажливого мислення, який заклав основу для військових прорахунків сьогодні.
Вражає також відсутність експертів з питань України в самій Росії. Останні 8 років телебачення Кремля було повністю зосереджене на всьому українському, але так і не змогло створити запит на реальних експертів. Це відображає загальне уявлення про те, що українці - це нібито насправді просто росіяни. І тому їх можна зрозуміти й проаналізувати без особливих знань. Так само більшість росіян навіть не приховують свою зневагу до української культури. Деякі українські письменники, такі як Микола Гоголь, в ході своєї кар’єри почали писати російською мовою. І в Росії вважають, що вони перейшли таким чином на вищий культурний рівень. До україномовної літератури ставляться з неприхованою насмішкою.
«Я чув, як дуже освічений москвич зневажливо описав поганого автора як справжнього «пысьменныка», використовуючи українське слово», - пригадує автор.
Росіяни демонструють особливо токсичну зневагу до історії України, розглядаючи її як пряму загрозу для російської ідентичності. Не дивно, що українських героїв, таких як гетьман Іван Мазепа, демонізують, вважаючи зрадниками й ворогами за всі їхні спроби закріпити окрему українську державу. Але важко уявити, щоб хтось заперечував історію України більше, ніж сам Путін. Коли Росія зробила першу спробу розчленувати сусідню країну навесні 2014 року, Путін назвав українські регіони, які збирався окупувати, «Новороссией». Це слово було забуте ще з часів царизму. І його повернення підкреслює імперіалістичні посягання Москви на значну частину України.
Влітку 2021 року Путін пішов ще далі, опублікувавши есе на 5 тисяч слів під заголовком «Про історію єдності росіян і українців». У цьому заповіті особистої одержимості Путіна Україною він відкидав існування окремої української ідентичності й відверто ставив під сумнів історичну легітимність сусідньої країни. Він наполягав, що Україна може існувати лише як російський васал. Вперті спроби Путіна зобразити Україну як невід’ємну частину Росії завадили йому помітити багато разючих культурних відмінностей. А головне він не зміг усвідомити українську спрагу до свободи й готовність українців битися за свої демократичні права. В результаті він потрапив у пастку власних упереджень й переконав себе, що Помаранчева революція і Євромайдан були саме «антиросійськими переворотами, які організували іноземні сили».
Згідно з конспірологічними уявленнями Путіна про світ, всі великі події організовуються згори і жоден народний рух неможливий без управління з боку зловісних тіньових сил. Це завадило йому зрозуміти дух волонтерства й громадянського активізму, який мобілізував українців під час двох пострадянських революцій. В результаті, його справді здивував запеклий опір, коли місяць тому він наказав військам перейти український кордон. Такий опір був би неможливий у політично пасивному суспільстві, як сучасна Росія.
Напевне, найбільш важливий аспект презирливого ставлення Путіна до України - це його відмова вчитися на власних помилках. Його зарозумілість у 2004 році, коли він вирішив повчати українців, кого їм обирати своїм президентом, спровокувала Помаранчеву революцію. Через 10 років після того його наполягання на тому, що українці й росіяни - це «один народ», призвели до провальної спроби розчленувати Україну в 2014 році, після чого були 8 років гібридної війни, яка втягнула весь світ в нову Холодну війну. Вторгнення в лютому 2022 року було останньою і найбільш серйозною помилкою через токсичні ілюзії Путіна щодо України. Схоже, він щиро вірив, що українська армія розбіжиться і здасться, а прості українці будуть вітати російських солдатів з квітами. Натомість його кримінальні дії коштували життя тисячам людей, спричинили найбільшу війну в Європі з часів Другої світової війни, перетворивши при цьому Росію на глобальну парію. Зневага Путіна до України вже давно залишається найбільшою його геополітичною слабкістю. І тепер вона веде його країну до катастрофи.