Мешканка Маріуполя Майя Ш., якій вдалося вирватися із оточеного міста, розповіла про ситуацію там. Її жінка описує єдиним словом – жах. Розповідь Майї опублікував сайт 0629.
Жінка розповіла, що із заблокованого міста родина тікала свій ризик, не чекаючи ні коридорів, ні припинення вогню, бо залишатися – означає загинути. В дорозі теж можна загинути, однак це дає бодай маленький шанс на порятунок. Для тих, хто залишається в місті, такого шансу майже немає.
Ми жили на вулиці Троїцькій. Останній тиждень - це був просто неймовірний страх і пекло. Бомбардування – майже безперервно. У різних районах міста. Навколо нас не залишилося жодного цілого будинку.
13 березня вночі ми прощалися із життям. Снаряди лягали так близько, що ми думали, все це до нас. Стіни буквально ходили ходуном, хиталися, від гуркоту все стискалося всередині, такий тваринний страх. Страх за свою дитину.
Коли ми вранці вийшли з дому, побачили, що до сусіднього, 51-го, прилетіла авіабомба. Вона повністю зруйнувала будинок. Були попадання ракет до сусіднього будинку з іншого боку від нас. Ми тоді швидко склали речі та поїхали у бік селища Моряків. Його відбомбили напередодні, і тимчасово там було спокійніше.
Коли поїхали, дізналися, що по нашому будинку влучило одразу три снаряди…
Ми переночували у селищі Моряків вдома у моєї знайомої, а вранці 14 березня сіли у машину та поїхали з міста.
Я закликала всіх своїх знайомих, у кого залишалися ще машини та бензин, їхати разом. Утворилася досить велика колона. Я розуміла, що ми можемо не доїхати, що нас можуть розстріляти, ми можемо налетіти на міну або потрапити під обстріл «градами», але я так само розуміла, що в Маріуполі ми загинемо. І треба ризикувати.
Вранці 14 березня ми виїхали із Маріуполя.
Їхали із селища Моряків, через Портівське, Мелекіне і далі на Бердянськ. У Широкій балці вже стояли росіяни.
Бердянська ми дісталися без проблем. Там була ділянка під Мелекіне замінована, міни видно було добре, об'їхали полем. Але далі спокійно проїхали. До Бердянська доїхали без особливих труднощів. Але ми вирішили не заїжджати до міста. Боялися, що ми там застрягнемо, що нас не випустять. І тому рушили далі.
Інформація про дороги передається лише через сарафанне радіо. Нам казали, що на Запорізькій трасі бої, тож ми в той бік не їхали, а рушили у напрямку Токмака.
Токмака ми теж дісталися відносно спокійно. Обстрілів не було. Всюди стоять російські блокпости. Скажу одразу, з нас не знущалися, говорили без хамства, за винятком кількох випадків. Оглядали машину, перевіряли документи. Дехто навіть запитував, ну як там «Пентагон» (народна назва одного з районів Маріуполя – ред.). Ну, тобто на деяких блокпостах стояли місцеві. Молоді хлопці. І я весь час намагалася зазирнути їм у вічі. Хотіла зрозуміти, як це взагалі, йти вбивати своїх, розстрілювати, рівняти із землею місто, в якому колись самі жили чи не раз бували.
Я не бачила у цих очах нічого. Я, певно, ніколи цього не зможу зрозуміти. Хоча дехто нам казав: їдьте і ніколи не повертайтеся назад.
Найскладніше почалося після Токмака, бо ніхто до ладу не знав, куди можна їхати. Ми рушили на Кам'янське. Там було підірвано міст, але є об'їзна стежка полем. Це страшно, бо поле – заміноване. Але є обкатана колія, треба їхати строго нею.
За Кам’янським ми виїхали на український блокпост. Нас одразу не пропустили. Усі там дуже здивувалися, що ми виїхали із Маріуполя. Поки нас перевіряли, розпочався бій. Ми стояли півтори години на трасі і подумки знову прощалися з життям, бо над нами літали «гради», лунали автоматні черги. У доньки стався нервовий зрив, вона стала важко дихати, я злякалася, що її серце не витримає зараз.
Але потім стрілянина стихла, до нас під'їхали екіпажі патрульної поліції, і далі вже супроводили нашу колону до самого Запоріжжя. Тобто після Кам'янського наш шлях уже був спокійним. Ми їхали до Запоріжжя 11 нескінченних годин!
У місті нас провели до будівлі цирку. Там нас зустріли, нагодували, стали влаштовувати на ночівлю. У різні місця. Ми з донькою потрапили до дитячого садочка. Вперше за останні два тижні ми змогли поспати. Сьогодні ми рушили далі, у безпечніше місце.
Я думаю, що весь цей жах, який пережили наші діти, не мине без наслідків для їхнього здоров'я. Але буду про це думати потім. Нині важливо вижити.