У листопаді 2002 р. прем'єр-міністр України Віктор Янукович на засіданні Урядового комітету з відзначення 70-х роковин Голодомору 1932–933 рр. наголошував, що це був саме геноцид українського народу. Але як президент України Віктор Янукович з 2010 р. почав ігнорувати чинний Закон України "Про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні". За його прикладом і багато політиків, а також кон'юнктурних істориків почали говорити не про геноцид українства, а про "спільну трагедію всіх народів Радянського Союзу", а дехто з "отитулованих" академічними званнями в незалежній Україні взагалі став заперечувати факт голодомору.
Зрозуміло, постає цілком резонне запитання: а що далі?
Як відомо, термін "геноцид" (genocide) уперше вжив 1944 р. американський правник польсько-єврейського походження Рафаель Лемкін у своїй книжці, присвяченій пануванню "осі Берлін-Рим" в окупованій Європі, окреслюючи цим гітлерівські злочини щодо цивільного населення. Перша частина терміна - genos - з грецької означає "раса" або "народ", друга - cide з латинської (caedre) означає "мордувати". Отже, слово позначало процес мордування або винищення народу або релігійної, расової групи.
У підготовленому ним 1947 р. проекті Конвенції про запобігання злочинам проти людяності, який невдовзі ухвалила ООН, наголошувалося, як повідомляла газета "Українські вісті", що "поняття винародовлення - не вистарчальне, бо воно позбавлене елементу біологічного нищення, а такі слова, як германізація, не дають уяви про цілковите винищення. "Дженосайд" (genocide) же є синхронізованим замахом на життя підкорених народів, що охоплює такі шляхи чи способи: 1) політичний - через накидання народам, уряду з волі й вибору окупанта; 2) суспільний - через підрив суспільної організації і внутрішніх зв'язків у підкореному народі; 3) культурний - через закриття і заборону культурно-освітніх закладів і установ; 4) господарський - через перенесення матеріальних ресурсів і власности в руки нових панів; 5) релігійний - через унеможливлення церкві духової опіки і провадження народу; 6) біологічний - через систематизовану політику винародовлення; 7) фізичний - через брутально суцільне мордування; 8) моральний - через поширення порнографії і алкоголю".
І от коли на початку 1953 р. українська діаспора розпочала підготовку до відзначення 20-х роковин Голодомору в Україні, то "Демократичне об'єднання бувших репресованих українців з-під совєтів" (ДОБРУС) зробило заяву про те, що "голод на Україні 1931–933 рр., що його штучно організувала большевицька влада і цим оголосила українським селянам голодову війну, є одним з найяскравіших фактів народовбивства (геноциду) Москви над Україною" (цит. за: Українські вісті (Новий Ульм). - 1953. - 8 лютого).
Після цього на сторінках "Українських вістей" регулярно з'являються добірки матеріалів про голодомор під загальною рубрикою "Нагадаймо ще вільному світові про московський геноцид". Важливу роль у поширенні цього терміна щодо українського голодомору зробив сам Р.Лемкін, який навіть виступив на багатолюдній протестній маніфестації у Нью-Йорку восени 1953 р.
Тож коли вживається термін "геноцид", то мається на увазі цілеспрямоване винищення владою нації або етнічної групи. Але це може відбуватися і протягом тривалого часу шляхом різних дій, спрямованих на зумисне створення державою умов для поступової втрати власної ідентичності окремими членами національної групи, проти якої і здійснюється цей злочин. Саме до такого способу знищення українства через русифікацію і вдалося царське самодержавство невдовзі після Переяславської ради 1654 р. Зрусифікувавши більшу частину еліти українства до середини ХІХ ст., зокрема й через спільні шлюби, що було обов'язковим приписом навіть у чергових договорах з новими гетьманами, царизм заявить на весь світ, що українства "не было, нет и не может быть".
Але воно таки відродиться в роки Першої світової війни. І не тільки на всіх теренах Російської імперії, а й зініціює початок Великої Лютневої демократичної революції в Петрограді виступом солдатів-українців Волинського полку. Потім українці домоглися автономії, проголосили незалежну Українську Народну Республіку. Коли ж більшовики знищили її, то не змогли ліквідувати національний дух українців. Тоді вони вигадали нову тактику боротьби з національно-визвольним рухом, який не припинявся в різних формах, - дозовану українізацію. І саме її розмах - від Балтики до Тихого океану - налякав російських більшовиків найдужче. Вони усвідомили, що можуть втратити Україну, без якої не мислився Радянський Союз. Про це Сталін відверто писав у листі до Лазаря Кагановича влітку 1932 р. Оскільки національно-визвольний рух підтримувало селянство, яке завжди плекало національні традиції, то саме проти нього й було спрямовано головний удар, який можна було б виправдати неврожаєм через погані погодні умови.
Наслідки цього цілеспрямованого злочину вражають: за період 1926–1939 рр. населення СРСР збільшилося на 16%, РРФСР - на 28, БРСР - на 11,2, а в УРСР кількість жителів зменшилася на 9,9%. Р.Лемкін зазначав, що "між 1926 і 1939 роками частка українців в населенні України знизилася з 80% до 73%. Внаслідок голоду і депортації українське населення зменшилося в абсолютних числах з 23, 2 млн до 19,16 млн, тоді як неукраїнське населення зросло на 5,6 млн. Якщо взяти до уваги, що колись Україна мала найбільший рівень приросту населення в Європі, приблизно 800 тис. річно, то можна легко побачити, що російська політика досягла свого". Це, за його словами, "мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації - винищення української нації".
З огляду на масштаби цих втрат, маємо говорити принаймні про шість ознак злочинних дій більшовицької влади, що підпадають під Конвенцію ООН щодо геноциду:
По-перше, в українського населення було насильно забрано все продовольство, що прирікало його на голодну смерть. Скажімо, постановою Раднаркому УСРР від 1 грудня 1932 р. передбачалося забрати навіть картоплю, яку було видано на трудодні. Крім того, Сталін своєю телеграмою від 8 листопада 1932 р. до секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича наголосив, що політбюро ЦК ВКП(б) вирішило припинити торговельне забезпечення сільського населення УСРР. Виконуючи цю вказівку, політбюро ЦК КП (б) У ухвалило 10 листопада таку постанову: "Во исполнение директивы ЦК ВКП (б) от 9.ХІ и во изменение директивы ЦК КП (б) У от 6-ХІ в связи с совершенно неудовлетворительным ходом выполнения плана хлебозаготовок пристановить полностью отгрузку товаров на село, в том числе целевым назначением".
Особливо ж промовистим свідченням геноциду є запровадження стосовно окремих населених пунктів і навіть районів так званих чорних дощок Кагановича, коли збройною силою оточували поселення й вивозили звідти всі продовольчі продукти з торговельної мережі, а найбільш непокірних владі заарештовували. Такі чорні дошки запроваджували і в хліборобських районах поза межами УСРР, де найчастіше переважали українці. Так, систему каральних заходів через "чорні дошки" за рекомендацією Сталіна було запроваджено в Казахстані. Але села Усть-Каменогорського й Федорівського районів, яких це стосувалося, виявилися здебільшого українськими. Скажімо, за переписом 1926 р. у Федорівському районі налічувалося 28302 жителі, з яких 25408 були українцями.
По-друге, забравши все їстівне в українського населення, влада не дозволила йому роздобути засоби для існування в інших регіонах СРСР. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР за підписами Сталіна і Молотова від 22 січня 1933 р. про заборону виїжджати стосувалася селян України й Кубані, де за переписом 1926 р. українців налічувалося 915450, тобто понад дві третини від усього населення. Цим документом, до речі, каральним органам доручалося заарештовувати тих "селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ", а після того, коли серед них будуть відібрані "контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання". Як свідчить зведення таємно-політичного відділу ОДПУ СРСР, за грудень 1932-го - січень 1933 р., із сіл тільки 215 районів України виїхало 85217 одинаків і 9213 родин: з Київської області 26344, Харківської - 26129, Дніпропетровської - 12421 одинак і 3845 родин, Донецької - 9561, Одеської - 3950 і 4020, Чернігівської - 5593 і 837, Вінницької - 5068 і 511. Ці дані можуть бути далеко неповними, оскільки лише зі Звенигородського району тодішньої Київської області в різні регіони СРСР розбіглося за 1932 р. понад 10 тис. осіб, як свідчив місцевий лікар П.Блонський.
Не можна погодитися з твердженням російського дослідника О.Шубіна, що цю міграцію українського сільського населення поглинула в основному українська індустрія. Скажімо, на шахти тресту "Кадіїввугілля", що на Донбасі, у жовтні 1932 р. на роботу приймали переважно не голодних українських селян: з України - 118 осіб, Татарстану - 403, Білорусії - 125, Центрально-Чорноземної області - 194, Західної - 14. Подібне спостерігалося і на вугільних підприємствах "Донбасантрациту": за жовтень 1932 р. з ЦЧО прибуло 407 осіб, Татарської АСРР - 132, одеських комсомольців - 242, в самому районі мобілізовано 159.
На виконання постанови політбюро ЦК КП(б)У від 26 жовтня 1932 р. про потребу завербувати в четвертому кварталі 48961 робітника для вугільних шахт Донбасу 20 тис. осіб повинна була покрити Україна, а 28961 - БСРР і РСФРР. Зокрема, з БСРР мали надіслати 8200 осіб, Татарстану - 9000 і ЦЧО - 11760. Для виконання цього рішення 30 вербувальників тресту "Донбасантрацит" виїхали тільки до ЦЧО (у 13 районів); там вони мали організувати конкурс на повне виконання нарядів. Перша премія - 1500 карбованців і прапор гірників, друга - 1000 й індивідуальне преміювання.
Під повним контролем відбувалося вербування і в Поволжі. Так, бюро Білярського райкому ВКП(б) ще 2 липня 1932 р. постановило: "Незважаючи на місцеву роботу, що розгортається, жнива, сінокіс і т. д., роботу по вербуванню робсили не призупиняти, а продовжувати і форсувати". А 13 листопада 1932 р. Наркомат праці Татарської АСРР повідомляв до Харкова, що "заходи до посилення вербування у вугільну промисловість вжиті: по лінії Наркомату дано директивні вказівки всім райвиконкомам… працівникам даються тверді вказівки про вжиття рішучих заходів до посилення вербування в Донбас".
У той же час завербовані в Україні не могли швидко дістатися на роботу в Донбас, де могли б рятуватися від голоду. Так, 4 грудня 1932 р. в Гадячі довго чекали відправки 184 особи через відсутність коштів.
Треба додати, що і в інші галузі народного господарства УСРР в цей час шукали робочу силу за межами республіки. Так, для підприємств Укрцивільбуду мали завербувати у ЦЧО - 2 тис. робітників і 2500 - у Татарстані. Укрпромбуд розраховував знайти для себе 2500 робітників у ЦЧО, Донбасжитлобуд там-таки - 4 тис.…
Мусимо додати, що коли голодні казахи вдавалися до так званого відкочів'я, тобто перебиралися на якийсь період до районів Західного Сибіру, Поволжя, Киргизії, навіть Китаю, то щодо них ніяких постанов про насильницьке повернення в архівах не виявлено. Казахам не забороняли шукати харчові продукти за межами своєї республіки. Про це, до речі, свідчать і десятки архівних документів, виявлених нами у Казахстані. Скажімо, в телеграмі керівників Казахстану Мірзояна і Кулумбетова від 29 серпня 1933 р. наводяться дані про те, що тільки в Середньо-Волзькому краї Російської Федерації на той час перебувало "влаштованих казахів на різних роботах 15386 осіб".
І сусідні регіони справді прислухалися до цих прохань, тим паче що постановою Всесоюзного центрального виконавчого комітету від 10 березня 1932 р. передбачалося таку роботу організовувати. Зокрема, постанова Башкирського обкому ВКП(б) від 14 жовтня 1933 р. підсумовує виконання цієї московської директиви. Поширену практику відкочування голодних казахів у навколишні регіони підтверджує й російський історик Віктор Кондрашин: у Сорочинському районі Середньо-Волзького краю в той скрутний час трудилося 81 господарство в кількості 391 особи. У Казахстані, до речі, навіть опубліковано спеціальне дослідження про те, як голодні казахи рятувалися від смерті в Західному Сибіру.
І тільки стосовно голодного українського населення знаходимо драконівські, за висловом В.Кондрашина, директиви щодо позбавлення його можливості врятуватися від смерті в сусідніх регіонах. А щодо ухвал обкомів у Курську чи Воронежі, на зразок Башкирського про допомогу голодуючим сусідам, то ви їх не знайдете і в день зі свічкою. Більше того, коли голодні українські селяни Луганщини понаїдалися мерзлих буряків у Кантемирівському районі сусідньої Воронежчини, від чого й повмирали, то з тамтешнього обкому партії полетіло грізне застереження до першого секретаря ЦК КП(б)У Косіора: краще пильнуйте, аби ваші люди не їли наших буряків.
Тобто, 22 січня 1933 р. з Москви заборонили виїзд селян України і Північного Кавказу (дислокація постійних і маневрених загороджувальних загонів ОДПУ чітко вказує на те, що блокувалися саме райони з українським розселенням, насамперед Кубань). А от більшовицька влада Нижньої Волги сама напросилася в Сталіна блокувати свій регіон, про що свідчить шифротелеграма другого секретаря Нижньо-Волзького крайкому ВКП(б) Я.Гольдіна від 16 лютого 1933 р.: "Просимо поширити на наш край усі заходи, здійснювані на Північному Кавказі й Україні по боротьбі з масовими виїздами".
Однак треба пам'ятати, що там компактною масою проживали українці-хлібороби. На Нижній Волзі 1930 р. у цьому плані виділялися чотири райони: Владимирський Астраханського округу (до 90% українців); Самойловський у Балашовському окрузі - понад 40 тис.; Красноярський, у якому мало проживати 45 тис. українського населення; Миколаївський Камишинського округу, де в той час налічувалося близько 81% українців.
Третя ознака свідомого геноциду українства з боку більшовицької влади - замовчування правди перед світовою громадськістю, яка могла би надати продовольчу допомогу голодуючому населенню. Відомо, що в систему дезінформації були втягнуті визначні діячі світової культури Ромен Ролан, Бернард Шоу, прем'єр-міністр Франції Еріо, котрі переконували світ, що голоду в Україні немає. Як і підкуплений Сталіним американський журналіст Волтер Дуранті з "Нью-Йорк Таймс".
Більше того, аби переконати світ у тому, що продовольчої проблеми в країні немає, уряд СРСР у цей час здійснював широкомасштабний експорт українського хліба до країн Заходу, розраховуючись ним за поставлене обладнання. У розмові з уже згаданим Дуранті Сталін 25 грудня 1933 р. наголосив: "За останні два роки ми виплатили великі суми - два роки тому наші кредитні зобов'язання рівнялися 1.400 мільйонів. Все це ми виплатили..."
Четверта ознака - свідоме недопущення тієї матеріальної допомоги для голодуючих в Україні, яку все-таки організовувала наша еміграція. Навіть грошову допомогу, що її переказували з Німеччини, більшовицька влада забирала, прирікаючи тих, кому адресувалися кошти, помирати.
П'ятою ознакою геноциду, на наш погляд, є так зване доприселення, коли на місце вимерлих українців свідомо переселяли жителів Росії і Білорусі, внаслідок чого розмивалася суцільність української етнічної території, зокрема в південно-східних областях України. А вперше це було апробовано у кубанській станиці Полтавська, до якої після її виселення до Казахстану на початку 1933 р. вже почали прибувати звільнені в запас червоноармійці й ветерани ОДПУ. Наприкінці місяця їх уже налічувалося тут понад 2 тис. Крайова газета "Молот" відгукнулася на це таким пасажем: "Нет больше "черной станицы" Полтавской, а есть цветущая станица Красноармейская". В іншому випуску цієї газети на першій сторінці великими літерами було набрано: "Нет больше станицы Полтавской - националистического кулацко-петлюровского гнезда на Кубани! Есть станица Красноармейская - верная опора советской власти и колхозного строя!"
Не забуваймо: операція зі знищення українства на Кубані й заселення її вихідцями з російської глибинки планувалася заздалегідь і розроблялася до дрібниць. Так, за тиждень до депортації станиці Полтавської заступник наркома з військових і морських справ СРСР Михайло Тухачевський підписав таємну директиву, якою передбачалося до 10 січня 1933 р. здійснити набір "особенно надежных в политическом отношении" серед тих, хто був в армійських лавах для заселення спорожнілих хат. При цьому особливо наголошувалося, що "уроженцы Северного Кавказа и Украины вербовке не подлежат".
Маємо підстави припускати, що план на розмивання української етнічної території було підготовлено ще раніше. Скажімо, вже 1931 р. в селах Терлівка і Горбасів Летичівського району на Поділлі розпочали споруджувати казарми на зразок військових. Наступного року в них уже вселяли демобілізованих червоноармійців-доприселенців різних національностей. Тих, хто перед закінченням строкової служби вже був перевірений "особимі отдєламі", могли зі своїми родинами вселятися до цих новобудов. За свідченням очевидців, "у колгоспі, до якого прибували такі червоноармійці-доприселенці, вони діставали все потрібне для життя: одну корову, свині, кури, город і насіння для городу. Крім того, вони увесь 1932–1933 рік отримували військовий пайок хліба й приварку. Їхнім завданням було стерегти колгоспний хліб від голодних селян, а також працювати в колгоспі як звичайні робітники, бригадири тощо".
Восени 1933 р. доприселення до вимерлих українських сіл стало важливим завданням органів більшовицької влади, які визначали найбільш уражені голодом місцевості й спрямовували туди сотні ешелонів із вихідцями з Росії і Білорусі. Здебільшого їхні маршрути мали конкретні адреси в південно-східних областях України, де повимирали цілі села, зокрема в степовій зоні…
І шоста ознака - це духовний геноцид, який призвів до масової відмови від української нації через страх репресій, особливо за межами УСРР. Бо якщо голод поширився на всі регіони й під його смертельну косу потрапили всі народи, як пробує дехто переконувати нині, то одразу ж виникає запитання: чому в постанові ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 р. "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області" не йдеться про припинення коренізації, скажімо, білорусів, котрих було дуже багато в останній, тобто на нинішній Смоленщині? Чому російські історики й ті, хто йде їхніми слідами, не звертають уваги на вказану постанову, якою чітко пов'язується хлібозаготівельна кампанія із призупиненням національного розвитку тільки однієї нації там, де вона споконвіків проживала, і грубою ліквідацією цього процесу на її етнічному компактному розселенні поза межами УСРР:
"6. ЦК і РНК відзначають, що замість правильної більшовицької політики в ряді районів України українізація проводилася механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та ін. створення своїх легальних прикриттів, своїх контрреволюційних осередків і організацій.
7. Особливо ЦК і РНК вказують Північно-Кавказькому крайкому і крайвиконкому, що легковажна, небільшовицька "українізація" майже половини районів Північного Кавказу, яка не випливає з культурних інтересів населення, при повній відсутності контролю за українізацією школи і преси з боку крайових органів дала легальну форму ворогам радянської влади з боку куркулів, офіцерів, реемігрантів-козаків, членів Кубанської ради і т.д."
А з метою "розгрому спротиву хлібозаготівель куркульських елементів і їх партійних і безпартійних прислужників" Москва вдається до цілої низки репресивних заходів, що стосуються розвитку тільки української нації:
"а) Виселити в найкоротший термін у північні райони СРСР зі станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, всіх жителів, за винятком справді вірних радвладі і не задіяних у саботажі хлібозаготівель колгоспників і одноосібників і заселити цю станицю добросовісними колгоспниками-червоноармійцями, що працюють в умовах малоземелля і на незручних землях в інших краях, передавши їм усю землю й озимі посіви, будівлі, інвентар і худобу виселюваних...
б) Заарештованих зрадників партії на Україні як організаторів саботажу хлібозаготівель, колишніх секретарів райкомів, голрайвиконкомів, зав. райзу, голкрайколгоспсоюзів... судити, давши їм від 5 до 10 років ув'язнення в концентраційних таборах.
в) Усіх виключених за саботаж хлібозаготівель і сівби "комуністів" виселяти в північні райони нарівні з куркулями.
г) Запропонувати ЦК КП(б) і РНК України звернути серйозну увагу на правильне проведення її (українізації. - В.С.), вигнати петлюрівські й інші дрібнобуржуазні елементи з партійних і радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації.
д) Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українських" районів, а також усі газети і журнали з української мови на російську мову як зрозумілішої для кубанців, а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і РНК зобов'язують крайком і крайвиконком терміново перевірити й поліпшити склад працівників шкіл в "українізованих" районах".
Такого комплексу репресивних заходів до жодної іншої нації Москва тоді не застосувала. Отже, якщо за переписом 1926 р. українців на теренах майбутнього Краснодарського краю було 1580895 осіб, то в 1939-му там їх виявилося лише 143744 (підрахунок російських дослідників за: Всесоюзная перепись населения 1926 г. - М., 1928; Всесоюзная перепись населения 1939 г. Основные итоги .- М., 1992).
Дослідники з Кубані визнають, що "насамперед це наслідки колективізації, репресій, голоду, коли скорочення місцевого населення (переважно українського) компенсувалося масовими міграційними потоками з південноросійських і центральних областей Росії, з Ростовської області і Ставропольського краю для того, щоб заселити спорожнілі станиці. У своїй масі і цей міграційний потік в етнічному плані був російським".
Кубанські дослідники також визнають, що швидке зростання кількості росіян і відповідне зменшення чисельності українців у 1930-х рр. минулого століття у цьому регіоні пов'язується зі зміною останніми національної самосвідомості. А чи не під впливом цілеспрямованих антиукраїнських репресій це сталося, починаючи з сумнозвісної постанови Кремля від 14 грудня 1932 р.?
Сьогодні, до речі, в нинішньому Краснодарському краї заявили себе українцями 131774 особи (2,57% від усього населення), тоді як на відповідній території 80 років тому це була найбільша етнічна група в абсолютному вираженні. Під впливом чого зникли кожні десять з одинадцяти українців тільки на Кубані - хіба не цілеспрямований геноцид саме українства спричинив такі жахливі наслідки?
Цю репресивну політику більшовицької влади щодо українства на всіх теренах СРСР було підтверджено 15 грудня 1932 р., коли Сталін і Молотов підписали нову постанову Кремля про припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Сибіру, Поволжі, Центрально-Чорноземній області...
Доповідаючи ЦК ВКП(б) після нагадування особистого секретаря Сталіна Поскрьобишева про виконання цієї постанови, керівники ідеологічного відділу Казахстанського крайкому більшовицької партії 9 червня 1933 р. зазначали, що з 96 українських шкіл на російську переведено лише 44, а "в таких найголовніших українських районах, як Акбулацький і Федорівський, переведено тільки 3 школи. Переведено на російську мову Атбасарський і Акбулацький педтехнікуми. Всього в краю було 3 українські газети ("Більшовицький штурм" у Федорівському районі, "Прапор колгоспу" - Атбасарському р-ні і "За соц. будову" - Акбулацькому р-ні), їх усі зараз переведено на російську мову".
То чи не це вплинуло на те, що після страшного голодомору 1932–1933 рр. перепис 1939 р. у Казахстані з урахуванням міграційних процесів показав, наприклад, удвоє зменшену кількість українців? Це й справді так, бо, починаючи з кінця 1932 р., про українців у Казахстані намагаються не згадувати. Так, у матеріалах до звіту уряду Казахської АСРР ІХ крайовому з'їзду рад за 1931–1934 рр. в розділі про роботу серед національних меншин уже нічого немає про українізацію в республіці. Хоч про коренізацію інших меншин (дунган, уйгурів, узбеків і таджиків) сказано. Навіть у дослідженнях про селянське переселення до Казахстану намагаються уникати згадки про власне українців, хоча називають головні терени виходу - Полтавська, Чернігівська області. Однак про переселенців із цих регіонів пишуть як про російське населення. А в спеціальній брошурі, присвяченій історії культурного будівництва в Кустанайській області в 1919 –1967 рр., слово "українець" узагалі не вживається.
Зрозуміло, що тенденція замовчування організованого українського життя на окремих теренах поза межами УСРР до 1932 р. стосувалася й висвітлення цієї проблеми в цілому по РРФСР. Скажімо, у проекті проспекту п'ятитомного академічного видання "История Сибири и Дальнего Востока" навіть не згадано про можливість висвітлення життя українців у цих регіонах, хоча планувалося написати про культуру хакасів, ойротів, алтайців та інших народів. Зрозуміло, що й у всіх подальших публікаціях уникали згадок про українське культурне життя на Далекому Сході, в тому числі і в післякомуністичний період.
Особливо показовою з цього погляду є книжка нарисів про приамурські села. Приміром, розповідаючи про "російське" село Калініно, журналіст А.Кривченко називає серед його жителів Івана Тоболу (секретар парткому), Михайла Черкаса (голова сільради), Петра Лавриненка (директор радгоспу), героїв жнив Володимира Пархоменка, Олексія Беззубка, Василя Динника, Надію Петренко, Ніну Грицай… (Стоят на Амуре русские села. - Благовещенск, 1978).
Подібні факти можна навести й з інших регіонів СРСР. Тільки у Воронежі не зуміли приховати наявність у минулому українських шкіл: випускаючи збірник про розвиток культури в тамтешньому регіоні, в одному з документів залишили згадку (цілком можливо, через недогляд цензорів. - В.С.) про наявність на середину 1925 р. 32 українізованих шкіл (Культурное строительство в Воронежской губернии. 1918–1928 гг. - Воронеж, 1965).
Не знаю, як пристосуються до нинішньої політичної ситуації в Україні ті, хто намагається вгадати настрій влади. Переконаний в одному: Голодомор 1932–1933 рр. - геноцид українства. Так свідчать факти.