Зрештою, в п’ятницю росіяни тікали, як тільки могли: на крадених велосипедах, переодягнені, видаючи себе за місцевих. Через кілька годин після того, як українська армія почала наступати в напрямку села Залізничне в Харківській області, сотні російських солдатів, які базувалися там, вже поїхали геть. Багатьох з них покинули їхні ж підрозділи. В регіоні залишилися лише місцеві мешканці, шоковані 28 тижнями життя в окупації.
«Вони просто покидали автомати на землю», - сказала Washington Post у неділю Олена Матвієнко. Жінка стояла все ще дезорієнтована посеред села, усіяного кратерами і спаленими машинами включно з російським танком, завантаженим на причіп.
Перші слідчі з Харкова почали приїжджати, щоб зібрати тіла цивільних, яких застрелили росіяни. Деякі трупи лежали на вулицях місяцями.
«Не можу повірити, що ми пройшли через таке в 21 столітті», - сказала заплакана Матвієнко.
Поспішний відступ російських військових з Залізничного - це частина нової реальності, яка застала світ зненацька у минулі вихідні. Війська, які вторглися в Україну в лютому, тепер тікали з деяких частин країни, які вони раніше окупували. Українці в щойно звільнених селах у Харківській області радіють тому, що їхнє тяжке випробування долі нарешті закінчилося. Однак, всі думають, чи справді все скінчено.
«Лише Бог знає, чи вони повернуться», - сказала 75-річна Тамара Козінська. Її чоловік загинув від артилерійського пострілу невдовзі після того, як прийшли російські війська.
Військові експерти переконані, що все ще точно не скінчилося. Росія досі контролює приблизно п’яту частину України і продовжує обстрілювати кілька регіонів. Також немає гарантії, що Україна зможе захистити визволені території.
«Контрнаступ визволяє територію, після цього потрібно її контролювати і бути готовим захищати», - з пересторогою сказав міністр оборони України Олексій Резніков.
Але, просуваючись дедалі більше вглиб території, яку контролювала Росія, українські солдати хочуть вірити, що остання кампанія - це можливий переломний момент. Залізничне - це невеличке село, розташоване за 60 кілометрів на схід від Харкова. Місцеві мешканці почали повертатися до нормального життя. В неділю вперше за багато місяців вони змогли спати в своїх ліжках, а не в підвалах, а також зв’язатися з рідними в інших регіонах. Козінська не бачила свою доньку з лютого, хоча та живе всього за 20 кілометрів від Залізничного. Тепер донька пообіцяла матері, що приїде по неї, щойно українські військові відкриють доступ до села.
«Я дуже боялася початку зими. У нас немає електрики. А збирати дрова мені вже тяжко», - сказала 75-річна жінка, яка страждає від проблем з легенями, стискаючи в руках папірець з інструкцією про те, що робити, якщо вона побачить міну.
Російські солдати, які зайняли село, перетворили місцеву пилораму на військову базу. З Залізничного вони обстрілювали українські позиції в сусідньому містечку. Спочатку росіяни не тероризували місцевих мешканців, - сказала Козінська.
Коли вони вбивали свиней на покинутій місцевій фермі, то часом дозволяли деяким жителям брати частину м’яса. Але окупація продовжувалася. Російські солдати проходили ротацію кожного місяця. Тож окупанти ставали більш агресивними. Один з них попросив Козінську «позичити» йому її телефон.
«Я дала його йому, щоб він міг зателефонувати матері, але він забрав мою SIM-карту», - сказала вона.
Один з українських медиків допомагав Галині Носковій, в спину якої потрапила шрапнель, коли снаряд впав у неї на подвір’ї в червні. 87-річна матір жінки дістала з її тіла металеві уламки.
«Вони все ще були гарячі», - розповіла вона, додавши, що один росіянин зробив їй перев’язку.
«Вони допомогли мені, але я все одно рада, що нас визволили», - сказала 66-річна Носкова.
Жителі Харківщини, з якими поспілкувалися журналісти Washington Post, розповіли, що російські окупанти поводилися з ними краще, ніж з жителями українських регіонів західніше. Видання нагадує, що в Бучі на околицях Києва після визволення міста знайшли більше 450 тіл місцевих жителів. У багатьох з них були сліди тортур. Ці звірства викликали міжнародний осуд.
«Вони не були монстрами, вони були дітьми», - сказала Матвієнко, яка якось попросила російських військових прибрати танк, припаркований біля її будинку.
«Я запитала, що вони від нас хочуть. І вони сказали: «Ми або будемо тут, або нас кинуть до в’язниці»», - розповіла вона.
Інші селяни кажуть, що окупанти запевняли їх у тому, що не бажають воювати проти України. І лише прийшли, «щоб захистити їх від Америки». Головне правило російських окупантів для місцевих мешканців вимагало, щоб вони сиділи тихо вдома після шостої вечора без світла. Порушення цієї вимоги могло закінчитися фатально, що підтвердив випадок двох чоловіків. Вони випивали з увімкненим світлом, - розповіла Марія Григорова, яка жила поруч. Наступного ранку вона знайшла сусідів мертвими на підлозі.
«У Костянтина було дві дірки від куль в голові», - розповіла вона.
Вона і ще двоє її друзів поховали сусідів у дворі. Ці ж друзі жінки викопали тіла знову у неділю, коли українські слідчі почали збирати докази воєнних злочинів. Команда з харкова знайшла ще два тіла під час візиту. Один з загиблих був охоронцем. Його рештки місяцями гнили на дні елеватора з гравієм на асфальтному заводі. Хоча росіяни використовували елеватор як точку для снайпера. Один зі слідчих кілька разів не зміг стриматися, щоб не вирвати, поки інші офіцери збирали останки.
«Ми шукаємо докази воєнних злочинів», - сказав головний слідчий Харківської обласної поліції Сергій Болвінов. Його команда чекала загін саперів, щоб він розмінував деякі райони. Тільки після цього слідчі могли б дістати рештки тіл.
Селяни розповіли виданню, що місцеві мешканці боялися росіян. Але коли окупанти почали тікати від українського наступу, їм навіть стало трохи шкода своїх вчорашніх кривдників. Частина російських солдатів поїхали машинами в перші ж години після початку наступу. Ті, хто залишився, впали у відчай. Деякі місцеві мешканці підслухали радіо-розмови російських військових. Вони благали своїх командирів відправити когось, щоб їх забрали.
«Їм сказали: «Ви самі по собі». Вони заходили в наші будинки, щоб забрати одяг, щоб безпілотники не бачили їх в уніформі. Вони забрали наші велосипеди. Двоє військових навели автомати на мого колишнього чоловіка, щоб він віддав ключі їм від автомобіля», - пригадала Матвієнко.