Перед початком повномасштабного вторгнення російської армії в Україну журналістка, сценаристка, поетка та мовна волонтерка Міла Шевчук створила Telegram-канал «Моя Мовонька», щоб допомогти своїм знайомим та колегам з півдня та сходу України покращувати знання державної мови. Історію Міли та інших мовних волонтерок розповідає Ірина Скосар у статті «Жінки, які воюють словом та вчинком – за мову і за Україну».
Міла, яка здобула ступінь магістра за напрямом «Українська мови та література» КНУ ім. Тараса Шевченка, працювала на багатьох українських національних телеканалах, зокрема писала сценарії для телепроєктів та брала інтерв’ю; була комунікаційницею благодійного фонду «Старенькі», який допомагає самотнім літнім людям.
«Серце завжди вболівало за мову. Завжди хотілось множити коло україномовних навколо себе», – каже Міла.
У 2021 році жінку запрошували викладати кільком посадовцям, які не володіли українською.
Створивши Telegram-канал, 23 лютого 2022 року Міла провела перше заняття з української мови. Вона запустила флешмоб переходу на українську й вирішила, що вранці 24-го для підтримки всіх, хто зараз переходить на українську, зробить безоплатну зум-групу зі щоденними уроками. Проте вранці почалася війна.
«Ми опинилися у повній ізоляції. Нам пощастило жити у красивому ЖК, але з дуже невдалим розташуванням для війни, – каже жінка. – Гупало так сильно, що тряслися двері та вікна, падала штукатурка. На перших поверхах з’явилися дірки від куль, у двір прилітали уламки. Стіни тремтіли, й ми аж бігом, схопивши ковдри, пледи, розкладні стільці, їжу, спустилися з усім цим мотлохом у підвал. У нас довго був зв’язок завдяки героям. І я дуже хочу, щоби світ знав про цих людей, які вчиняли подвиг на своєму місці. Для мене вони крутіші за Ілона Маска та є нашими місцевими спецпризначенцями зв’язку! Бо ми могли чути та писати рідним і друзям завдяки працівникам місцевого інтернет-провайдера. На другий день, коли грохнули мости, аби рашисти не полізли на Київ, бої точилися вже в районі Ірпеня. А там лежав перебитий кабель. І ці люди під обстрілами поїхали ремонтувати лінію! А потім ще й злили соляри з підбитої рашистської техніки на генератор. І наш Інтернет якийсь час працював на трофейному паливі.
У день, коли ми залишили підвал, прилетіло й у мамин будинок, й у сусідні ЖК. Люди, які повиїжджали за кордон, писали сусідам: «А вийдіть, сфоткайте, наскільки будинок зруйнований…»
Виїжджали ми серед вогню – палало від прильотів і біля маминого ЖК, і на повороті на шляху до мого будинку. Ми їхали з Гостомеля, а вздовж дороги, як іграшки, валялися розстріляні цивільні машини. Навколо, у трикутнику Гостомель–Ірпінь–Буча, тривали бої. Вони стали настільки щільними, що деінде було видно, як димить підірваний БТР, та чутно крики військових обох сторін. А ми їхали через центр цього трикутника, що палав.
Коли ми вирвалися та проїхали найстрьомніше місце, я заснула хвилин на п’ять. Мені наснився голос Василя Симоненка. Послухайте, він є на Ютубі: зберігся запис, де він читає “Ти знаєш, що ти – людина”. Від слів “Завтра на цій землі інші ходитимуть люди” у мене волосся на голові зарухалося. Я прокинулася, в нашій машині хтось увімкнув плеєр та заграла пісня “Справа в тому, що у мене немає дому”».
Міла каже, що повернутися до Гостомеля та Бучі ані у неї, ані у її мами немає морального ресурсу, тож наразі вони за кордоном.
Однак упродовж семи місяців Міла щодня проводила безплатні уроки для всіх охочих. Її мовна група розрослася до п’яти тисяч учасників. На курсі була абсолютна гендерна рівність, а вік учнів – від 25 до 70 років. Наприкінці вона часто читала поезії класиків або сучасних авторів. Коли не мала часу підготувати поезії – читала власні.
Щодня Міла вітала своїх учнів фразою: «Доброго ранку, моя Україно, бо Україна – це ми!»