Жахливої зими 1932-1933 років бригади активістів Компартії ходили від хати до хати в українських селах, шукаючи їжу. Ці бригади прибували з Москви, Києва і Харкова, а також з сусідніх сіл. Вони перекопували сади, розбивали стіни і використовували довгі прути, щоб перевірити димарі, шукаючи зерно.
Комуністи пильно стежили за димом з димарів. Це могло означати, що сім’я змогла сховати муку і тепер пече хліб. Бригади відбирали домашню худобу і конфісковували навіть насіння помідорів. Зрештою, залишившись без їжі, українські селяни їли щурів, жаб і варили траву. Вони гризли кору дерев і шкіру. Багато хто вдавався до канібалізму, щоб вижити. Близько 4 мільйони людей померли від голоду.
В ті часи комуністичні активісти не почувалися винними, - пише на сторінках The Atlantic Енн Епплбаум. Радянська пропаганда постійно говорила їм, що «куркулі» в селах були «диверсантами» й «ворогами народу», заможними землевласниками, які заважали радянському пролетаріату досягти утопії, обіцяну владою. Куркулів потрібно було винищити, мов пацюків чи мух. А їхні харчі - роздати робітникам в містах, які заслужили більшого, ніж отримували. Через кілька років після того втікач з СРСР Віктор Кравченко написав про досвід роботи в таких бригадах.
«Щоб позбутися моральної агонії, ви відгороджуєтеся від неприємної правди, закриваючи очі і серце. Ви панічно виправдовуєтеся і відкидаєте факти, використовуючи такі слова, як перебільшення й істерія», - пояснював він.
Кравченко також описав, як політичний жаргон і евфемізми допомогли приховати реальність про їхню діяльність. Його колеги говорили про «селянський фронт», «куркульську загрозу», «сільський соціалізм» і «класову боротьбу», щоб позбавити людських рис тих, в кого вони крали їжу. Інший радянський письменник Лев Копелев, який теж спочатку брав участь у вилученні продовольства в селах, а потім опинився в ГУЛАГу, реагував теж дуже схожим чином. Він теж помітив, що кліше й ідеологічна риторика допомогла йому заховати від самого себе правду про те, що він робив.
«Я переконував себе, пояснював собі. Я не повинен був піддаватися виснажливому жалю. Ми усвідомлювали історичну необхідність. Ми виконували революційний обов’язок, збирали зерно для соціалістичної батьківщини. Для п’ятирічки. Не потрібно жаліти селян. Вони не заслужили на існування. Їхні сільські багатства скоро стануть загальною власністю», - писав він.
Але куркулі не були заможними, вони помирали з голоду. Села не були багатими, вони були спустошеними.
«Велика кількість обладнання й машинерії, яка колись була такою дорогоцінною для їхніх приватних власників, тепер лежала розбита під відкритим небом, брудна, ржава і не придатна для ремонту. По подвір’ях бродили змарнілі корови, вимащені гноєм. Кури, гуси й качки зграями копалися в необмолоченому зерні», - писав Кравченко в мемуарах через багато років після того.
Реальність, яку він бачив на власні очі, була досить жорсткою, щоб закарбуватися в його пам’яті. Але в часи своєї комуністичної діяльності він зміг переконати себе в протилежному.
Інший радянський письменник Василь Гроссман у своїй повісті «Все тече» вклав в уста свого героя такі слова: «Я більше не зачарований. Я розумію, що куркулі були просто людьми. Але чому моє серце було таким черствим тоді? Коли такі жахливі речі були скоєні, коли стільки страждань оточувало мене? І правда в тому, що я не вважав їх людьми насправді. «Вони не люди, вони куркульське сміття», - ось, що я чув знову і знову, що всі продовжували повторювати».
Минуло дев’ять десятиліть після тих подій. СРСР більше не існує. А роботи Кравченка, Копелева і Гроссмана стали доступними для широкої російської аудиторії. В кінці 1980-х, коли почалася «гласность», книги цих авторів, а також інші твори про злочини режиму Йосипа Сталіна і табори ГУЛАГу були бестселерами в Росії. Колись здавалося, що якщо просто розповісти ці історії, ніхто більше ніколи не захоче щось подібне повторити. Теоретично всі ці книги досі доступні. Але мало хто їх купує. Організацію «Меморіал», яка викривала злочини минулого, закрили. Офіційних музеїв і пам’ятників жертвам мало і вони сумнівні. Натомість здатність російської держави приховувати реальність від своїх громадян і дегуманізувати ворогів стала могутньою, як ніколи. Байдужість до насильства і аморально спокійне ставлення до масових вбивств - знайоме явище для всіх, хто знає історію СРСР.
Сьогодні, щоб дезінформувати населення, потрібно навіть менше насильства. В путінській Росії не було таких масових арештів, як в сталінські часи. Можливо, в цьому просто немає ніякої потреби. Адже державне телебачення - головне джерело інформації для більшості росіян - більш привабливе, вигадливе й стильне, ніж були радіопередачі сталінської ери. Соціальні мережі набагато більше поглинають і викликають залежність, ніж поганенькі газети тих часів. Професійні тролі можуть допомогти Кремлю сформувати всі розмови так, як потрібно і з меншими зусиллями, ніж раніше.
Сучасна російська держава опустила планку навіть ще нижче. Замість того, щоб запропонувати своїм громадянам утопію, вона просто хоче, щоб вони були цинічними й пасивними. І не важливо, чи вірять вони насправді в те, що їм говорить держава. Попри те, що лідери СРСР брехали, вони намагалися зробити так, щоб брехня здавалася реалістичною. Вони злилися, коли хтось звинувачував їх у брехні. Вони продукували фальшиві «докази» чи висували контраргументи. В путінській Росії політики й телевізійні зірки грають в іншу гру. Вони брешуть постійно, зухвало й відверто. Але якщо хтось звинувачує їх в брехні, вони навіть не намагаються сперечатися й висувати контраргументи. Коли в 2014 році на сході України був збитий літак Malaysia Airlines, який виконував рейс MH17, реакцією російського уряду було не лише заперечення, й численні вигадки: вірогідні й абсолютно неможливі. Вони звинувачували в катастрофі армію України або ЦРУ. Висувалися божевільні ідеї про те, що 298 мертвих тіл посадили в літак і навмисне розбили на Донбасі, щоб дискредитувати Росію. Цей постійний потік брехні породив абсолютну апатію. Коли пояснень так багато, як можна дізнатися, що з цього правда? А що як все це неправда?
Замість просування комуністичного раю, сучасна російська пропаганда останнє десятиліття присвятила ворогам. Росіянам дуже мало розповідали про те, що відбувається в їхніх містах. Тому, на відміну від радянських громадян, їм не довелося мати справу з розбіжностями між реальністю й вигадками. Натомість їм розповідали про місця, про які вони нічого не знають і ніколи не бачили: про США, Францію, Велику Британію, Швецію і Польщу, де нібито панували виродження, лицемірство і «русофобія». Дослідження російського телебачення за 2014-2017 роки виявило, що негативні новини про Європу з’являлися на державних телеканалах Росії в середньому 18 разів на день. Деякі сюжети були абсолютною нісенітницею. Наприклад, глядачам розповідали, що уряд Німеччині «силою відбирає дітей у традиційних сімей і віддає гомосексуальним парам». Але навіть справжні сюжети спотворбювали, щоб вони відповідали ідеї про те, що життя в Європі страшне і хаотичне, європейці - слабкі й аморальні, а ЄС - агресивний.
Але найбільша частина люті й страху в новинах Росії присвячена українцям. В російській пропаганді Україна - це несправжня країна, без історії чи легітимності. Як сказав сам Путін, це лише «південний захід» Росії, невід’ємна частина російської «історії, культури й духовного простору». І занепалий і приречений Захід нібито будує в цій фальшивій країні «анти-Росію». Російський автократ постійно говорить, що Україна «під повним зовнішнім контролем» і що вона насправді стала «колонією з маріонетковим режимом». Путін переконує, що він влаштував вторгнення в Україну, щоб захистити Росію «від тих, хто взяв Україну в заручники і намагається використати проти нашої країни і нашого народу».
В реальності ж Путін вторгся в Україну, щоб перетворити її на власну колонію з маріонетковим режимом, тому що він не хоче, щоб вона була чимось іншим. Його уява агента КДБ не допускає можливості існування реальної політики, народних рухів чи навіть громадської думки. Риторика Путіна і російських телевізійних коментаторів передбачає, що в українців немає волі. Вони не здатні самі щось обирати. Вони не можуть обирати уряд. І взагалі, вони не люди, а «нацисти». А отже, як і «куркулів» у минулому, їх потрібно безжально знищувати.
Зв’язок між геноцидальною риторикою і геноцидальною поведінкою не автоматичний чи хоча б передбачуваний. Люди можуть ображати, демонізувати й вербально принижувати один одного, не намагаючись при цьому когось вбити. Але попри те, що не кожна геноцидальна промова призводить до реального геноциду, всі геноциди починалися з таких промов.
«Сучасна російська пропаганда перетворилася в ідеальний інструмент як для проведення масових вбивств, так і для приховування їх від суспільства. Сірі апаратчики, агенти ФСБ і добре одягнені телеведучі, організовуючи національний діалог, роками готували своїх співгромадян до того, щоб вони не відчували жодного жалю до України. І їм це вдалося», - йдеться в статті.
З першого ж дня війни з’явилися докази, що російська армія заздалегідь готувалася вбити, скалічити чи виселити багато, може навіть мільйони, мешканців України. У минулому жорстокі атаки на міста, такі як Дрезден, Ковентрі, Хіросіма і Нагасакі, відбулися лише після років жахливого конфлікту. Натомість систематичне бомбардування цивільних в Україні розпочалися через лічені дні після початку неспровокованого вторгнення. В перший же тиждень російські ракети й артилерія почали знищувати житлові квартали, лікарні й школи. А якщо росіяни окуповували якесь місто, вони викрадали чи вбивали мера, місцевих депутатів, а в Маріуполі - навіть директора музею. Вони не жаліли куль для пересічних людей.
Коли армія України відвоювала Бучу, вона виявила трупи із зав’язаними руками, яких скинули у масові могили. За перші три тижні війни організація Human Rights Watch задокументувала випадки масових страт, зґвалтувань і масових пограбувань цивільних. Маріуполь - місто зі здебільшого російськомовним населенням завбільшки з Маямі - майже повністю знищене. У березні в інтерв’ю президент Володимир Зеленський зауважив, що у попередніх війнах в Європі окупанти не знищували геть усе, тому що їм і самим потрібно було десь готувати, їсти і митися. Під час нацистської окупації Франції «працювали кінотеатри». Але в Маріуполі «спалили все». 90% будівель були зруйновані всього за кілька тижнів.
Але попри те, що всі ці злочини відбувалося на очах у всього світу, російські державні ЗМІ змогли успішно приховати трагедію від власного народу. Як і в минулому, політичний жаргон допоміг. Адже відбувається не війна, а «спеціальна військова операція». І це були не масові вбивства українців, а «захист» мешканців східноукраїнських регіонів. Ніякого геноциду нібито немає, це лише захист «від геноциду, який влаштував режим у Києві». Дегуманізація українців завершилася на початку квітня, коли державна агенція «РИА Новости» опублікувала статтю, яка стверджувала, що «денацифікація» України вимагає «ліквідації» українського керівництва і знищення самої назви країни. Тому що бути українцем - це «бути нацистом».
«Українізм - це штучний антиросійський конструкт, у якого немає жодного власного цивілізаційного контексту і який повністю підкоряється іноземній і чужій цивілізації», - йшлося в статті.
А всім, хто зміг побачити фото з Маріуполя, швидко все «пояснили». 23 березня російське телебачення показало кадри міських руїн, зняті журналістами CNN. Але у всьому звинуватили українців. Російська телеведуча говорила про «жахливу картинку». Мовляв, «українські націоналісти, відступаючи, намагаються не лишитися камінця на камінці». Міністерство оборони РФ звинуватило батальйон «Азов» у знищенні театру в Маріуполі, де сотні сімей з дітьми ховалися від російських бомбардувань. Навіщо українським «націоналістам» вбивати українських дітей? Цього ніхто не пояснив. Але ж, зрештою, ніщо не можна пояснити. А отже, якщо нічого не відомо напевне, тоді ніхто в цьому й не винен. Можливо «українські націоналісти» знищили Маріуполь. А можливо й ні. За логікою російської пропаганди, це неможливо встановити напевне. А отже ніхто за це не несе відповідальності.
Нікого в Росії не мучить совість. Опубліковані записи перехоплених телефонних розмов російських солдатів зі своїми рідними переповнені зневагою до українців. Солдати розповідають про те, як крадуть телевізори, п’ють коньяк і розстрілюють людей у лісі. Їх не хвилюють втрати: навіть серед своїх. Все це - байдужість до насильства, аморально спокійне ставлення до масових вбивств і навіть зневага до життя російських солдатів - добре знайома всім, хто знає історію СРСР. Але російські громадяни і російські солдати однаково не знають цю історію і їм начхати. Зеленський в розмові з Еплбаум в квітні зауважив, що «як і алкоголіки не визнають, що вони алкоголіки, ці росіяни бояться визнати свою провину».
Не було жодної відплати за Голодомор, ГУЛАГ чи Великий терор 1937-1938 років. Не було жодного моменту, коли злочинці хоча б формально розкаювалися. І ось результат. Окрім Кравченків і Копелевих, більшість росіян погоджуються з тими поясненнями минулого, які їм дає держава, і живуть собі далі.
«Вони не люди, це куркульське сміття», - говорили вони собі колись.
«Вони не люди, вони українські нацисти», - кажуть росіяни собі зараз.