Кризові ситуації завжди породжують в Україні сплеск творчості, і нинішня повномасштабна війна не стала винятком. Новітня українська писемна і візуальна культура інтенсивно розвиваються навіть за таких умов. Навіщо потрібне мистецтво в час війни? Відповідь на це запитання соціальний психолог Олег Покальчук шукає в однойменній статті.
«Наша ситуація в том, що абсолютно кожен з нас може завтра загинути. Вся піраміда мистецьких ієрархій обсипалася, як фарба з античних статуй. Розпач класиків екзистенціалізму, які пережили нацистську окупацію, з філософської елітарної рефлексії перетворився на «модус вівенді», на повсякденний життєвий наратив українців», - пише автор.
Покальчук наголошує на потребі кожного покоління виговоритися, бо воно не розуміє, за що йому таке, обіцяли ж зовсім інше. Створене живими і полеглими інтенсивно формує зовсім новий контент української культури.
На думку Олега Покальчука, для нації сучасна культурна динаміка, безумовно, в плюсі. Хоча зараз важко прогнозувати, як саме вона оформиться в плані культурної антропології.
«Можемо лише констатувати, що в часи Жаботинського і Петлюри українство обрало романтичну отаманщину, а не національний аналог сіонізму. Міхновський і Липинський лишилися непочутими. Соціалізм і народництво перемогли, зокрема в культурі», - пояснює психолог.
На його думку, сучасне мистецтво воєнної доби входить в культурний конфлікт не тільки з соціалістичними установками минулого, а й з трайбалістсько культурою плекання етнографічності, денаціоналізації, сумирності та безініціативності.
Однак зараз ситуація докорінно змінилася ще й тому, що у культурах центральноєвропейських і американських країн вперше за майже сто років постало питання не про вміст холодильника, а про фундаментальні цінності людського буття.
«Споживання сучасного українського культурного продукту є долученням до глобального світового процесу, який осягнути вповні ми не можемо, але відчути – цілком», - додає автор.
Мистецтво війни, на думку соціального психолога, не сприяє ескалації насилля і не міняє якісь життєві установки, адже поведінка людини взагалі не змінюється від поверхневих культурних впливів.
Українське мистецтво, які і всяке інше, національно орієнтоване, вибудовує систему цінностей насамперед довкола самого себе. А недосконалість нашої державної системи треба розглядати як шанс для культури уникнути адміністративного поневолення і корумпування, вважає автор.
«Мистецтво не формує якусь самостійну територію свободи. Але безумовно віддзеркалює волелюбну динаміку соціальних установок, які органічно розвинулися в українському суспільстві за останні три десятиліття», - наголошує Покальчук.
У матеріалі автор також досліджує практичну користь від формування сучасної української культури. Вона має стати прошивкою, основою національної системи цінностей, зараз сплітається національний візерунок соціальної етики, яка в суспільстві досі всерйоз не існувала.
«Війна обнулює всяку штучність, фарисейські спроби насадити через «правильні теоретичні книжки» моделі масової поведінки. Культурний простір із сотень тисяч щирих мистецьких «вузликів» готує тло для загальнонаціонального візерунку взаємоповаги вільних людей», - додає він.
Трагічні обставини війни повертають людей до пріоритетності базових життєвих потреб, їм не до високого. Тимчасом інтенсивно розвивається новітня українська писемна й візуальна культура, подеколи з абсолютно геніальними проявами. Українське мистецтво сплітає основу національного візерунка соціальної етики. Про це – у статті соціального психолога Олега Покальчука «Навіщо потрібне мистецтво в час війни?».