Лист написаний на шкільному аркуші. Почерк акуратний, старанний. «Мене звуть Артем, мені 14 років. Я живу на Харківщині в Чугуївському районі. Допомагаю батькам, вчусь на тракториста. Люблю собак та котів. Прошу Святого Миколая принести мені солодощів і рукавички».
Артем — один зі 40 дітей із прифронтової Харківщини, які написали листи Святому Миколаю. Їм від 8 до 18 років. У їхньому селищі Пролісне Чугуївського району заборонено збирати дітей у групи — це рішення місцевої адміністрації, ухвалене задля безпеки. Не працюють гуртки та секції, заміновано стадіон і околиці.
Артем — дуже скромний хлопець. Він мріє про мопед, бо живе окремо від мами, але в листі попросив лише рукавички.
Його батька російські військові розстріляли на початку окупації 2022 року. Пів року родина не могла забрати тіло для поховання.
«Це хлопчик, який надто швидко став дорослим», — каже психологиня Світлана Борисюк.
Власне вона й стала ініціаторкою листів до Миколая. Пані Світлана запропонувала написати їх своїм підопічним — дітям із Чугуївського району. За два дні отримала 40 листів. І це були 40 маленьких історій, теплих і щемливих.
Листи до Миколая
Міша, 15 років. Разом із великою родиною виїхав із Куп’янська. Вітчим служить у ЗСУ. Хлопець мріє про набір для боксу — шолом, рукавиці, грушу. Але так і не попросив його у Миколая...
«Добрий день, Миколайчику. Я виїхав із Куп’янська три місяці тому — тоді маму привалило уламками. У бабусі після вибуху важка травма, пробиті легені, здоров’я погіршилось. Дуже прошу кондиціонер для неї — він полегшує дихання. Це був би найкращий подарунок і велика підтримка для нас».
Пані Світлана перепитала у бабусі про кондиціонер, і та підтвердила: «Так, дуже треба».
Орині наприкінці грудня виповниться 18. Пережила інтернати, дитячий будинок.
«Любий Миколаю, цього року я поїду навчатись в академію на вчителя молодших класів, зараз шукаю квартиру, щоб її орендувати. Мені потрібно багато всього: ковдра, подушка, постіль, каструлі, сковорідка. Прошу тебе, допоможи мені облаштувати мою орендовану квартиру. Якщо ти читаєш цей лист, то я бажаю тобі гарного настрою. Хоч я вже й не дитина, але я досі вірю в дива, а особливо у Святого Миколая».
Для більшості 18-річних це список покупок для господарства. Для Орини — список до свободи.
Вероніка, 8 років. Батько поранений на війні, й дівчинка дуже турбується про нього, адже поранення складне.
«Я дуже хочу, щоб мій татко одужав. А ще в мене є кішечка, звати її Зоя. Вона дуже грайлива. Я хотіла у тебе попросити валізу. Щоб їздити до своєї подруги у Тернопіль. Я буду обережна з валізою. Дякую тобі за теплі дарунки дітям і радість».
Мрія про валізу — це маленька надія на мандри, які подарують безтурботність, — пояснює пані Світлана. Адже саме цим і має сповнюватися дитинство.
Кіра Сергіївна, 13 років. Любить порядок у всьому і мріє працювати в поліції.
«Я стараюся завжди допомагати іншим, але при цьому не забуваю про підтримку близьких. У подарунок на Святого Миколая — кросівки Adidas, розмір 38, давно їх хотіла)) Жіночі. Дуже давно про них мрію».
Аня, 10 років. Донька військового.
«Я люблю їздити на велосипеді та грати з друзями. А у подарунок дуже хочу ноутбук, аби вчитися. Можна б/у. Бо мій старий розбився. А ще я хочу, щоб настав мир».
Женя, 17 років. Колись захоплювався футболом, мріяв про велике поле. Тепер він — опора сім’ї, адже батько воює з 2014-го.
«Доброго вам дня або вечора. Я Євгеній, маю 17 років, до війни був у молодіжному футбольному клубі «Металіст Харків», зараз живу з мамою, братом і сестрою, вчуся на електромонтера та працюю. Хотів би попросити Миколая, щоб він подарував українським людям мирного неба, а ще, якщо йому не важко, мені блок живлення для комп’ютера.»
Але є листи, в яких діти не просять для себе нічого.
«Святий Миколаю, мене звати Олег. Я звертаюсь до тебе з єдиним бажанням: щоб швидше закінчилась війна, зникли ракети, «шахеди» і тривоги. Щоб нарешті знайшовся мій тато».
«Дорогий Святий Миколай, мене звати Владислав, мені 13 років. Я мрію, щоб ти допоміг нашим воїнам, щоб мій батько обов’язково знайшовся і повернувся додому живим і неушкодженим. Прошу тебе, зупини кровопролиття і подаруй мир Україні. Я вірю, що ти мене чуєш! З повагою, Владислав».
Чи так має формулювати свої мрії дитина? «Біль війни не стишать жодні подарунки світу», — каже пані Світлана. І зізнається: «Я думала, що вони попросять дрібниці. Але ці листи… Їх важко читати без сліз. У них — суцільна війна, травма і прохання, які не завжди можна назвати дитячими, бо діти просять Миколая про мир у країні, про вкрай гострі потреби для близьких або просто про можливість учитися».
Острівець безпеки
Пані Світлана працює в Центрі психологічної допомоги «Конфіденс», чиї фахівці підтримують прифронтові громади Харківщини та Сумщини в межах проєкту «ОбійМи для тебе», який із березня 2025 року реалізується за підтримки ЮНІСЕФ та фінансової допомоги Європейського Союзу. ЇЇ кабінет перетворився на маленький острівець безпеки для дітей, що живуть у реальності війни.
До неї приходять діти, які пережили окупацію. Діти, батьки яких воюють або зникли безвісти. Діти з інвалідністю, з багатодітних родин, дитячих будинків сімейного типу. Ті, кого війна зробила дорослими зарано. Ці діти шостий рік навчаються онлайн.
«У мене є діти, які в 11 років майже не вміють читати, бо спочатку карантин, потім війна й окупація, а нині обстріли, — каже пані Світлана. — Є діти із суїцидальними думками, є ті, хто втратив батьків, ті, кого розлучила війна. Кожен із них несе в собі біль, часто такий, який і дорослий не дуже витримає».
Листи до Святого Миколая — це терапія для її підопічних. Але пані Світлана вирішила поставити собі завдання із зірочкою і зробити для дітей іще більше: знайти для кожного свого Миколайчика, який зможе здійснити бажання.
І диво сталося
Коли пані Світлана поділилася дитячими листами зі знайомими, а ті — далі за ланцюжком зі своїми знайомими, відбулося те, що щоразу здається справжнім дивом: абсолютно незнайомі психологині люди без вагань стали Миколаями.
Основну частину дитячих листів до Миколая взяла родина киян — пані Ольга з чоловіком. Вони також опублікували дитячі прохання в чаті будинку, й на це відгукнулися їхні сусіди. Пані Світлана звернулася до своїх знайомих: так долучилися військові з Харківщини, студенти Ніжинського університету, де викладає психологиня, а також команда Центру психологічної допомоги «Конфіденс». Усі — без умов. Без зайвих запитань. Просто сказали: «Ми зробимо»
«Подарунки вже куплені», — каже зараз пані Світлана, ледве стримуючи сльози. 6 грудня Кіра отримає кросівки, Аня — ноутбук, а Ориня — каструлі для своєї кімнати в гуртожитку.
Так, жоден подарунок не поверне Артему батька й не вилікує бабусю Міші. Не зупинить війну в одну мить. І все ж таки 40 дітей відчують: їх почули, про них подбали, їхні мрії важливі. А це означає, що казка існує. І всі бажання обов’язково здійсняться.
Пані Світлана каже, що збиратиме листи й наступного року. Бо діти не припиняють мріяти лише тому, що ми втомилися. А Миколаї із серцем, сповненим любові, завжди знайдуться!