Пам’ятаю, як зачепила мене історія підлітка, який, поховавши бабусю і залишившись круглим сиротою під час війни, просив у односельців прихистку. Він ходив від хати до хати, й усюди йому відмовляли — бо війна; бо незрозуміло, що і як буде далі; бо самим важко, а тут іще один «рот». Та все ж таки світ не без добрих людей — завжди знайдуться ті, хто дасть прихисток і подарує любов дитині, якій це вкрай необхідно. Попри ситуацію, умови та вік дитини. На щастя, таких людей в Україні чимало. Й, можливо, історія родини Кармолітових, яка під час війни взяла під опіку дівчинку-підлітка, а нині проходить процедуру усиновлення, надихне й інших.
Онлайн-знайомство
2011 року подружжя киян Анастасії та Олексія Кармолітових уперше замислилося над усиновленням. Однак тоді так і не наважилося. «Люди дуже часто слухають своє оточення, друзів, знайомих. Ще є класна штука — Інтернет. Але нерідко при цьому ми не ставимо питань тим людям, із якими їх можна вирішувати, — каже Анастасія Кармолітова. — Отак і ми. Чули, що є певні умови стосовно житла, доходів. Думали, що в нас цього нема, ми не дотягуємо.
Поки ми вагалися, почалась повномасштабна війна. Я з донькою Лізою, батьками й тваринами (у нас троє собак і кицька) виїхала в Черкаську область, до бабусі. Вже там побачила проєкт ЮНІСЕФ і Міністерства соціальної політики «Дитина не сама» — про тимчасове влаштування дитини в сім’ю. Запропонувала родині: давайте хоч так спробуємо. Але щось тоді не склалося — мені чомусь не вдалося зареєструватись.
Наприкінці квітня 2022-го я повернулася додому (донька залишилася з моїми батьками). А наприкінці липня все-таки наважилася піти в службу у справах дітей та сім’ї, нарешті запитати правильних людей і отримати інформацію. Відтоді ми виконували всі вказівки, щоб стати на облік як кандидати.
Документи зібрали досить швидко. Довше чекали, поки нас запишуть на курси підготовки. Ми проходили навчання й на опіку, й на усиновлення. Усиновлення — довший і складніший процес. Під опіку забрати дитину в сім’ю можна швидше. Ми отримали рішення комісії, що є опікунами, й лише потім дитина приїхала з евакуації. Маргариту ми забрали 18 травня 2023 року».
Але все по черзі. Навчатися на курсах родина Кармолітових почала у вересні, а закінчила в грудні 2022-го. Тобто в середині січня в них на руках уже були всі документи. З якимись особливими бюрократичними перепонами родина, за словами Анастасії, не стикнулася.
«Коли ми вже стали кандидатами в усиновителі, то почали дивитися бази даних дітей, — згадує Анастасія. — Я переглядала Київ, Київську та Житомирську області, розуміючи: якщо дитина знайдеться, то потрібно буде їздити й знайомитись із нею. І якщо я могла собі це дозволити, то чоловік прив’язаний до роботи.
Однак знайшлася тільки одна дівчинка, яка перебувала в ДБСТ (дітей-сиріт, які перебувають у дитячих будинках сімейного типу, також можна усиновлювати. — А.К.). Були зимові канікули, й та родина поїхала кудись відпочивати. Тож ми подумали, що, напевно, знайомитись не будемо.
А потім наша інспекторка сказала, що в неї на облік ставатиме дівчинка. Розповіла про неї, й ми зацікавилися».
Те, що дівчина вже не маленька, сім’ю не лякало. В документах кандидатів було зазначено вік дитини від 5 до 13 років. «Ми поставили максимальну розбіжність у віці, тому що насправді не знали, яку саме дитину візьмемо. Сидіти вдома зовсім із малечею я не була готова, — каже Анастасія. — Маргарита ж видалася нам схожою на чоловіка й нашу старшу доньку Лізу. Щось у нас відгукнулося. Вже потім ми не раз згадували слова однієї з тренерок підготовчих курсів Світлани Забави: «Чужого не візьмете, свого не упустите». Тож ми почали займатися тим, щоб повернути Маргариту в Україну. Дівчину було евакуйовано. Як нам сказала наша інспекторка, знайомство з дитиною онлайн тоді тільки тестувалося».
Перша онлайн-зустріч видалася досить дивною, згадує Анастасія. Дитина — в оточенні вихователів, психолога, які підказують їй, що говорити і як поводитись.
«Згодом ми спілкувалися щодня, — розповідає жінка. — Створили сімейний чат, у якому писали «доброго ранку», «добраніч», питали, як минув день. Кілька разів на тиждень — із відео. Таке спілкування не було простим. Іще немає якихось спільних точок, і часом не розумієш, що казати, про що питати, що розповідати. Не можеш узяти дитину за руку, обійняти, поговорити відкрито. Так тривало приблизно півтора місяця.
Наша дівчинка перебувала в київському Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей (ЦСПРД) з 2019-го — майже чотири роки. В першій половині березня 2022-го дітей евакуювали до Німеччини.
Нам розповідали, що київський ребцентр, у якому перебувала Маргарита, — це класне місце й дітям там дуже круто, бо там спеціалісти. Але фактично ми побачили дуже сумні результати роботи вихователів і психологів. Дитина вийшла звідти не те що не підготовленою, а з якимось дуже дивним, зламаним уявленням про життя.
Зараз Маргариті вже 13 років. Але вона — дуже росла дівчинка й у ребцентрі опинилася не у своїй віковій групі, а в старшій, де були діти аж до 18 років. Відповідно, 15-річна Ліза не знає й третини того, чого набачилася Маргарита; навіть не здогадується, яким складним і страшним може бути життя.
Крім того, забравши Маргариту, ми зрозуміли, що гарантований щорічний медогляд у таких закладах також є просто формальністю. За чотири роки перебування дитини в центрі її здоров’ям ніхто не опікувався. Хіба відвезуть до лікарні, якщо заболить живіт. Прокапають і повернуть назад. Тож удома в нас «виліз», так би мовити, весь комплект — окуліст, невропатолог, ендокринолог і ортопед. Останній запитав: «А чого ви не привели дитину раніше? Стопа формується до 12 років».
В ЦСПРД Маргарита пробула найдовше з усіх дітей, які перебували там разом із нею, — аж чотири роки. Інші чекали або поки їх заберуть батьки, або на рішення суду, що дасть їм статус дітей, позбавлених батьківської опіки, — по півтора-два роки (при тому, що, згідно з законом, у таких закладах діти можуть перебувати до дев’яти місяців. — А.К.).
Про те, як Маргарита опинилась у ЦСПРД, родина наразі не дуже розпитує дитину — вона розповідає щось, коли сама захоче. «Наскільки ми зрозуміли, у дівчини була бабуся, яка нею опікувалася, — каже Анастасія. — А коли бабуся померла, дитина нікому не була потрібна, й тітка її просто віддала. Поки шукали матір, Маргариту прилаштували в ребцентр. І всі чотири роки матері давали змогу забрати її звідти, як нам пояснила інспекторка. Мама Маргарити приходила на всі судові засідання, але нічого не робила — роботи не шукала, дитини не відвідувала. Два роки тому передала Маргариті свою банківську картку. Сказала, що скидатиме на неї якісь кошти. І в принципі робить це.
В грудні 2022 року відбулось остаточне судове засідання, на якому мати від Маргарити відмовилась. У січні рішення суду набрало чинності. Однак про те, що дитину мають поставити на облік, нам повідомили чомусь тільки на початку березня. При цьому дитину, яка чотири роки до останнього сподівалася, що мати її забере, до звістки про те, що та від неї відмовилася, ніхто не підготував. Коли Маргарита згадує, як їй про це повідомили, на очах у неї — сльози. А де ж були психологи?
Вже потім, у процесі адаптації, в нас були з Маргаритою сутички — вона вирішила з нами воювати. Ми обговорювали, що потрібно звернутися до психолога. На це дівчинка сказала нам: «Ні, вони нічого не роблять». На жаль, у таких закладах усе працює на те, щоб дитина надалі по допомогу не зверталася.
Врешті ми все-таки знайшли психологиню, якій вдалося встановити з дитиною контакт. Не знаю, що вони робили разом, — ліпили, малювали, але Маргарита після занять виходила задоволеною і спокійнішою».
Перша офлайн-зустріч і адаптація
«Спочатку ми думали, що заберемо Маргариту просто з автовокзалу, — розповідає Анастасія. — Але нам сказали, що маємо приїхати до центру. І ми поїхали всі разом — я, чоловік і донька. З квітами й повітряними кульками, і вдома їх теж усюди розвісили. Спекли торт, облаштували кімнату. Маргарита онлайн обирала постіль, рушники й навіть капці.
Ми намагалися нічого не очікувати, щоб потім ілюзії не ламалися. Тому єдиним неочікуваним для нас було, мабуть, тільки те, що Маргарита виявилася трохи вищою, ніж ми уявляли.
Вдома ми провели Маргариті екскурсію квартирою, вона пораділа кулькам і торту.
Дитина приїхала з Німеччини з речами. Їм там видавали кишенькові гроші й окремо на одяг. Але як розпаковували речі, я не пам’ятаю. А ввечері ми ходили гуляти із собаками. У нас їх троє: дві хаскі та біла швейцарська вівчарка — всі волонтерські. І ще — кицька. Від тварин Марго була в захваті».
Однак адаптація відбувалася непросто. «На курсах нас м’яко намагалися готувати до того, що може бути, й чоловік не раз мені нагадував про якісь проговорені там моменти, та деяких речей я не пам’ятала. Хоча все конспектувала й потім не раз передивлялася свої записи, перечитувала книжки, десь за півтора-два місяці морально мені було дуже важко. Доводилося буквально витягати себе, — згадує Анастасія. — Майже за тиждень дівчина почала називати нас «мама-папа». Але деяких речей я не могла прийняти. Біологічна донька знала правила дому. Маргарита — ні.
Мабуть, найбільше мене вражав страшний безлад. Для Маргарити було нормальним, коли на ліжку — і одяг, і телефон, і гребінець, і їжа, все вперемішку. Для мене це було випробуванням.
Як і те, що дитина цілодобово сиділа в телефоні, не спала ночами — грала в онлайн-ігри — й відсипалася вдень. Водночас забрати телефон було неможливо. Поступово ми якось змогли домовитися. Тепер на ніч вона віддає його сама.
Напружувала й звичка Маргарити спілкуватися. Дуже голосно й часто — матом. Доводилося постійно говорити: «Не кричи, ми тебе чуємо». Для себе ми пояснювали це так: якби дитина була тихенькою, то в центрі її б загнобили. Тобто це такий спосіб виживання.
Маргарита могла почати дуже голосно поводитись на вулиці, підійти до незнайомої людини й почати співати. Якось причепилася до жінки, й та зробила їй зауваження. Потім я розмовляла з Маргаритою, й вона виправдовувалась: «Я просто хотіла, щоб усім було весело». Я намагалася пояснити їй, що насправді це — не круто, і що бути своїм у компанії не означає бути для всіх посміховиськом. Слава богу, зараз вона від цього вже відійшла.
Така поведінка для дитини — це демонстрація, показуха в компанії, коли поруч є хтось свій. Якось я спостерігала, як Маргарита спілкується з людьми, коли поруч нікого немає. Спокійно, ввічливо. Насправді вона поки що не дуже вміє контактувати з людьми, боїться їх. Але потроху вчиться.
Перші два місяці дитина від’їдалася. Без міри. Щоб ви розуміли: те, що я готувала раніше на сім’ю на три рази, з’їдалося за раз».
«Із навчанням було ніяк. У центрі дітей до навчання ніхто не заохочував і не наполягав на цьому. Їх просто переводили з класу в клас. Хоча Маргарита мене вразила. Дитина дуже головаста. Навчання дається їй дуже легко, все залежить від бажання. Ну а бажання в дітей — річ нестабільна», — сміється Анастасія, відповідаючи на запитання.
«Які поради ви б зараз, уже маючи досвід, дали тим, хто хоче взяти в сім’ю дитину?» — питаю в жінки.
«Передусім розібратися зі своїми «тарганами», — відповідає Анастасія. — Навіть сходити до хорошого психолога й пропрацювати всі свої проблеми. Тобто підготуватися перед тим, як іти на цей крок.
Наприклад, я вважала, що впоралася зі своєю втратою (2011 року син Анастасії помер невдовзі після народження. — А.К.). Але кілька місяців тому зустріла знайому, яка, вислухавши мене, порадила відвідати психолога й дала контакт. Я поставилася до цього досить скептично, вважала, що минуло вже багато років і я в нормі. Та виявилося, що мені було над чим працювати.
Ще дуже важливо навчитися знаходити ресурс. Бо коли про це питають на курсах, ти думаєш: я можу, я впораюсь. А потім виявляється, що все не так просто.
Якщо це сім’я, важливо, щоб обидва в подружжі були максимально готові до такого кроку. Щоб потім один не говорив іншому: «Це було твоє бажання, і я просто хотів тобі догодити, тому погодився». У нас із чоловіком були такі моменти.
Винна не дитина. Мушу сказати: хоча мені здавалося, що я готова до цього, повною мірою я готова не була».
«Чи можна бути стовідсотково до всього готовим, коли наважуєшся взяти дитину в сім’ю?» — питаю в Анастасії.
«Коли я сказала чоловіку, що зі мною хочуть поспілкуватися журналісти, він запитав мене: «А що ти розкажеш? Про те, який жах відбувається в системі? Що діти взагалі не адаптовані? Що в закладах їх просто перетримують, часто — до повноліття, а потім викидають у нікуди? Як ти можеш розповідати про те, як підготуватися, якщо сама не була готовою до цього?» — каже Анастасія. — Насправді стовідсотково бути готовим до всього не можна. Все одно щось та вилізе. Кажуть, у стосунках завжди є медовий місяць, а потім іде період притирання, адаптації. Так і тут: не стільки період адаптації дитини до сім’ї, скільки сім’ї — до дитини.
Тому моя головна порада — знайти гарного фахівця, який «зайде» саме вам, і пропрацювати всі свої проблеми.
І ще треба бути готовими фінансово. Знадобляться консультації медиків і, можливо, лікування. Що довше дитина перебуває в закладі, то більше це потрібно. Це далеко не завжди будуть лікарі в державній поліклініці. Потрібні фахівці, яким ти довіряєш. І це недешево.
А дуже часто батькам можуть знадобитися ще й послуги репетиторів — аби підтягнути дитину в навчанні. Тобто потрібно мати фінансову подушечку. І зазвичай усі свої розрахунки множити на два».
Якщо у батьків є бажання прийняти дитину в сім’ю — можна звернутися по допомогу до спеціалістів проєкту ЮНІСЕФ в Україні «Турботливі родини для 1000 дітей», який утілює Громадська спілка «Українська мережа за права дитини» за підтримки Міністерства соціальної політики, Національної соціальної сервісної служби України.