У той час як російське вторгнення в Україну триває вже десятий місяць, різні коментатори на Заході продовжують просувати ідею про те, що Україна повинна «обміняти територію на мир». Однак довга історія російської імперської експансії є яскравим уроком для таких прихильників умиротворення. Будь-який компроміс із Кремлем, який дозволив би Москві зберегти контроль над частинами України, не тільки не гарантуватиме миру, але й відкриє перед РФ можливості для подальших актів міжнародної агресії, а також зміцнить віру російського президента Владіміра Путіна у «фундаментальну слабкість Заходу». Про це пише Atlantic Council.
Прихильники угоди «земля в обмін на мир», схильні зображати себе зовнішньополітичними реалістами, але політика, яку вони просувають, зводиться до нежиттєздатного поділу України, що майже напевно призведе до нової війни. Такі поступки також ризикують посилити наміри Путіна щодо повернення до дипломатії імперіалізму.
Короткого огляду історії російської імперської експансії в Україні та в інших сусідніх країнах достатньо, аби продемонструвати, що пропозиція Кремлю «землі в обмін на мир» навряд чи спрацює. Протягом сотень років Росія розширювала свою територію, ведучи війни, щоб послабити, не обов'язково пригнічуючи або анексуючи своїх сусідів. Повільно, але впевнено ці сусіди були б зведені до васального статусу або повністю включені до імперії.
Історія поділу Польщі у вісімнадцятому столітті, зокрема, повинна зупинити тих, хто сьогодні виступає за поділ України у двадцять першому столітті. Поступове знищення польської держави було досягнуто у партнерстві з низкою провідних європейських держав і дозволило Росії значно розширити свою присутність у Європі.
Завоювання України Російською імперією відбувалося за аналогічною схемою. Території України поступово відбиралися у Польщі та Османської імперії протягом багатьох десятиліть. Основна частина українських земель була анексована в період між 1650-ми і 1790-ми роками, але лише в 1945 році вся Україна була включена до складу Радянського Союзу.
Путін не приховує, що розглядає нинішнє вторгнення в Україну як сучасне продовження війн імперської експансії, які вели російські правителі Петро І та Катерина ІІ сотні років тому. Більше того, схоже, йому подобаються такі порівняння. Кремль зробив цей зв'язок явним, воскресивши назву царської епохи «Новоросія» для територій України, які він прагне включити до складу РФ.
Розпочинаючи повномасштабне вторгнення на початку 2022 року, Путін мав на меті повернути всю Україну до російської сфери впливу. Однак це не означає, що щось менше вважатиметься поразкою. Дійсно, «мирні плани», які зараз пропонують ті, хто підтримує поступки Кремлю, у Москві будуть розцінюватися як будь-що, але не поразка. Якщо Росії буде дозволено легітимізувати свій контроль навіть над невеликою частиною суверенної території України, це буде трактуватися як велика перемога і розглядатися як зелене світло для подальшого руху вперед.
Компромісний мир, за яким Росія отримає частину української території, виправдає політику імперської агресії Путіна в очах російської громадськості та міжнародної аудиторії. Це поставило б РФ у сильну позицію для планування наступного вторгнення, прирікаючи ціле покоління українців жити або під російською окупацією, або в тіні війни.
Інші країни також не будуть у безпеці. Якщо Путін зможе досягти своїх імперських цілей в Україні, є всі підстави припустити, що він розпочне нові загарбницькі кампанії в інших місцях проти народів Східної Європи, Південного Кавказу та Центральної Азії, які раніше були частиною Російської імперії та СРСР. Мирна угода, яка дозволить Путіну позиціонувати себе як спадкоємця Петра І, безумовно, не відверне його від таких амбіцій.
Очевидно, що всі зусилля, спрямовані на припинення війни в Україні, вітаються. Однак розмови про компроміс із Кремлем є небезпечними, оскільки вони ризикують підтвердити імперські ілюзії Путіна, одночасно спонукаючи Москву вірити, що рішучість Заходу може похитнутися. На цьому критичному етапі війни міжнародні партнери України не повинні тиснути на Київ, щоб він прийняв мир на російських умовах. Замість цього вони повинні продовжувати чітко демонструвати, що рішення про початок переговорів може бути прийняте лише в Києві.
Замість того, щоб підживлювати дискусії щодо можливих поступок, західні коментатори та політики повинні зосередитися на забезпеченні України всім необхідним для захисту своєї території. Достатньо озброєна Україна за непохитної підтримки міцної міжнародної коаліції зможе вести переговори на своїх умовах з позиції сили. Це єдиний шлях до врегулювання, яке буде дійсно стійким. Для досягнення миру в Європі Путін повинен зазнати рішучої поразки. Без такої поразки багатовікова модель згубного російського імперського впливу продовжиться, а доля України спіткає інші європейські країни.
Зараз на Заході у багатьох політиків і не-політиків з'явилося бажання «принести в Україну мир» в якості різдвяного «подарунку». Але чи потрібен Україні якийсь особливий подарунок на Різдво-2022? Чи очікуємо «миру» вже сьогодні, бо боїмося залишитися під ялинкою у пітьмі, голоді й холоді? Чи сядемо за стіл з тими, кого українські президент, прем'єр, спікер і суспільство називають фашистами й убивцями та закликають до суду? Будьмо реалістами: перемагаючи на фронтах, утримуючи функціональність держави, зберігаючи основні права і свободи та активність громадянського суспільства в умовах воєнного стану та жорстокої війни, ми залишаємося вкрай залежними як країна у вирішенні нашого майбутнього. Як з цим жити і чи треба з цим миритися? Відповіді на ці та інші питання спробував знайти Надзвичайний та Повноважний Посол України Андрій Веселовський у статті «Під ялинку: яке майбутнє готує Захід Україні?».