Вона називала його «сонцем», а він її «кошеням». Вони зустрілися приблизно 20 років тому, коли вона працювала в лікарні, а він молодий, мускулистий і красивий якось прийшов полагодити дах.
Ірина Абрамова каже, що зробила перший крок і пішла за ним до місця, куди він ходив курити. Вони почали розмовляти й закохалися, як вона каже: «Слово за словом». Але кілька тижнів тому цей особливий зв’язок, який був між нею і Олегом, так само як і все, що вони збудували разом, знищив один жорстокий постріл.
Ірина Абрамова розповіла свою історію New York Times. Спогади ще надто свіжі й болючі. Але водночас їй досі важко повірити, що все сталося насправді. 5 березня російські солдати атакували її дім. Вони кинули гранату через вікно, після чого почалася велика пожежа. Її і Олега під дулом автомата вивели назовні. Олега повели на вулицю. З нього зняли сорочку. Його змусили стати на коліна. Наступне, що пам’ятає Ірина, - це що вона підбігла до Олега, впала на землю, схопила його руку. А коли побачила кров біля його вух, відчула як злоба вибухнула в ній.
«Застрельте мене!» - кричала вона російським солдатам, які байдуже нависали над нею. Вона була одягнена в халат і хатні капці, її дім горів у неї за спиною. В руках жінка тримала лише одного зі своїх котів.
«Застрельте мене! Ну ж бо! Давайте! Застрельте мене і кота!» - кричала вона.
Російський командир тричі підносив автомат до її грудей. До сьогоднішнього дня Ірина жалкує, що він так і не натиснув на курок.
«Можливо, моя доля - померти завтра», - сказала українка, зізнавшись, що думала про самогубство.
«Відібрати власне життя не просто. І так я не зможу зустріти свого чоловіка на небесах», - додала вона.
Історія Ірини Абрамової - це історія Бучі. Вона про розбиті серця, кровопролиття і, перш за все, про втрату. New York Times нагадує, що Буча - це невелике місто неподалік Києва, де були виявлені найбільші російські звірства. З кожним днем нові докази говорять, що масштаб терору й бійні, який відбувалися в місті, був більшим, ніж здавалося ще вчора. Росіяни вбили щонайменше 400 цивільних в березні, - сказали чиновники. Через кілька тижнів вони знайшли ще тіла невинних жертв.
Правозахисні організації й українські слідчі разом з міжнародними експертами з воєнних злочинів намагаються задокументувати кожне вбивство. Минулого тижня український уряд опублікував імена і фото 10 російських солдатів, причетних до воєнних злочинів у Бучі. Російські війська покинули місто лише кілька тижнів тому, залишивши після себе руїни. Робочі бригади намагаються поставити назад стовпи, які повалили російська бронетехніка, а також полагодити трансформатори, які росіяни підірвали. Тим часом, жителі Бучі змушені виживати в умовах 19-го століття, набираючи воду в криницях, користуючись свічками вночі й готуючи їжу на багатті.
«В місті стоїть чорний туман. Зловісний дух залишиться тут, тому що так багато людей вбили бездумно і безпричинно», - сказала Ірина Гресь, яка живе через дорогу від Абрамової.
«Привіт, моє сонце»
Для Ірини Абрамової життя перетворилося на самотню рутину. Вона каже, що їй важко пережити день, а особливо ніч без роздумів про помсту, самогубство чи те, що вона називає «кривавими думками». Вона втратила майже все: чоловіка, дім, трьох з чотирьох домашніх тварин. Сімейні заощадження перетворилися на попіл. У неї немає жодного папірця, який би підтверджував її особу.
«Я постійно прошу хоч щось, що б підтверджувало, що я - це я. Але люди в міській раді кажуть: «Звідки ми знаємо, що ви - це ви?»», - каже жінка.
Абрамова прожила все життя в Бучі. Містечко вважалося одним з найбільш привабливих в Україні з лісами і сільським затишком. І до Києва всього 45 хвилин. Тепер це місто привидів. Жінка відмовляється їхати з Бучі.
«Олег досі тут», - каже вона.
Один зі щоденних ритуалів Ірини - похід на цвинтар повз облуплені берези. Вона приносить улюблені гостинці для Олега - вишневі льодяники Halls, печиво «Марія», іриски і шоколад. Вона підпалює сигарету і кладе біля голови могили. У вечірньому світлі лінія попелу стає довгою.
«Привіт, моє сонце», - сказала вона якось, коли гладила фото Олега, яке поклала на могилу.
У свої 40 він був на 8 років молодшим, ніж Ірина. І вона дозволяє собі невиразну усмішку, коли згадує про цей факт.
«Я викрала його», - каже вона.
Через кілька місяців після зустрічі Олег і Ірина почали жити разом. Вони одружилися. Він взяв її прізвище, що досить незвично, ставши Олегом Олександровичем Абрамовим. Він вмовляв дружину покинути роботу в лікарні, обіцяючи забезпечити сім’ю. У пари не було дітей. Але Ірина каже, що у них була ідеальна сім’я. Весь тиждень він тяжко працював зварювальником і часто повертався пізно, коли вона вже була в ліжку і дивилася телевізор. У вихідні вони смажили м’ясо у дворі й інколи ходили в кіно у ТРЦ «Жираф» в Ірпені. Кілька тижнів тому цей торговельний центр розбомбили вщент.
«Олег не прийде»
Російські війська зайшли в Бучу невдовзі після початку війни. Потужний український опір зупинив їхній наступ. 27 лютого ЗСУ розбили довгу колону російської бронетехніки на вулиці, де живе Ірина, знищивши 20 бронемашин і невідому кількількість російських солдатів. Після цього Олег став дуже знервованим, - згадує жінка. Він відчував, що росіяни прийдуть мститися. Чоловік наполягав, що їм краще не виходити з будинку. І вони провели багато годин на підлозі в кухні. Коли вони лежали на підлозі, вона відчувала, як він тремтить.
«Я спитала його: ти боїшся смерті? А він сказав: «Ні, я боюся за тебе»», - пригадала Ірина.
Вночі 4 березня вони почули, як великі вантажівки проїжджали повз. Наступного ранку їхній будинок підірвали гранатою. Почалася стрілянина. Ворота в їхній двір вибили. Четверо десантників Росії вдерлися до них. Троє з них були молоді. Їм було може по 20 років. Командиру вже було за 30. Ірина каже, що саме командир наказав їм з чоловіком вийти з будинку. Вона пригадала розмову з російськими солдатами у них будинку.
«Де нацисти?» - сказав командир.
«Тут немає нацистів», - відповіла Ірина.
«Де вони?» - кричав російський військовий.
«Їх тут ніколи й не було», - сказала вона.
«Називай мені точні адреси», - наполягав росіянин.
«Ми прості люди», - сказала Ірина.
Але командир розлютився ще більше.
«Ми прийшли помирати тут. Наші дружини чекають нас вдома. І ви почали цю війни. Ви обрали нацистський уряд, - кричав він. Ірина каже, що росіяни чомусь люблять це слово - «нацисти». - Твій чоловік хоч колись брав у руки зброю?»
«Ні», - відповіла жінка.
«Ким він працює?» - запитав командир.
«Зварювальником», - чесно зізналась Ірина, але російський військовий почав роздратовано ходити туди-сюди.
Її батько - Володимир Абрамов, який живе в сусідньому будинку, - сказав, що його і Олега тримали під прицілом на подвір’ї. Молоді солдати наказали Олегу зняти піджак, светр і сорочку, щоб перевірити, чи в нього немає військових татуювань. У нього їх не було. Олег ніколи не служив в армії. Тоді вони вивели його з подвір’я. Його останні слова: «Хлопці, що ви робите?».
Минула хвилина. Пожежа розгорілася. Чорний дим валив з будинку. І крізь нього не було нічого видно. Прийшов російський командир.
«Де Олег?» - панічно запитав батько Ірини. Командир подивився на ворота і сказав: «Олег не прийде». Після цих слів Ірина вибігла на вулицю.
«Я подивилася наліво. Нічого. Глянула вправо. Бачу свого чоловіка на землі. Бачу багато крові. І частини його голови немає. Пізніше побачила інших мертвих людей у різних позах», - пригадала Ірина.
Вона схопила чоловіка за руку і кричала: «Олег! Олег!».
«Росіяни сиділи на бордюрі, пили воду з пластикових пляшок і просто дивилися на мене. Вони нічого не казали і не демонстрували жодних емоцій. Вони були ніби публіка в театрі», - розповіла Ірина.
Її батько каже, що саме тоді вона «закричала найбільш диким криком, який я чув у житті».
«Застрельте мене! Застрельте мене і кота!», - кричала жінка.