«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року…»
Саме з цих слів починається Акт проголошення Незалежності України, підписаний 24 серпня 1991 року. Смертельна небезпека. Вона, мабуть, і не зникала нікуди протягом останніх 300 років. Вона приходила на нашу землю війною, репресіями, Голодомором або задушливими «братськими» обіймами. Вона маскувалася під майже родинні зв’язки. Намагалася влізти в кожен куточок нашого життя — в дитячі віршики й назви вулиць, у книжки й свята, у мрії й плани. Аби заколисати пильність і вдарити тоді, коли не очікуєш.
Вечір 24 серпня 1991 року був початком нового шляху. Ейфорія. Шалені відчуття від свободи й можливостей, які відкривалися. Тоді здавалося, що країна нарешті справді вільна. Назавжди й безповоротно. Та це був лише початок. Перший крок на довжелезному шляху, який треба було подолати не тільки країні, а й кожному з тих, хто пізніше, в грудні 1991-го, проголосував на загальнонаціональному референдумі.
Відповісти «так» на запитання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» було легко. Брати на себе особисто щоденну відповідальність — у рази складніше.
Воля, яка далася галочкою в бюлетені, для більшості була чимось схожим на сувенір із рекламної акції. Невідомо, чи потрібно, але упаковка гарна й дають усім — чого б не взяти. Нехай лежить удома. Можливо, й згодиться для чогось. Несплачена ціна, справжня ціна Свободи була попереду. Й про неї мало хто тоді замислювався.
Ні Актом, ні референдумом неможливо було в одну мить перетворити країну на сильну незалежну державу. Як неможливо було розірвати тісні зв’язки із сусідом за східним кордоном, який докладав чимало зусиль для того, щоб Україна залишалася з ним «на одній хвилі». На кожну українську книжку в книгарнях припадало по кілька десятків російських. Різноманітні «центри російської культури», спільні бізнеси, спільні корупційні схеми, спільне сировинне середовище, з якого виростали їхні й наші олігархи, фестивалі та серіали, — все це розмивало кордони, створюючи ілюзію «одного народу».
Напевно, тихою сапою Україна непомітно повернулася б у «рідну гавань» так само, як повернулася Білорусь. Бо без відкритого протистояння ніби нічого й не відбувається. А боротись із самим собою та звичним комфортним життям щохвилини — пекельний труд, на який здатні одиниці. Нікому не заважав Путін на святкуванні десятиріччя Незалежності. Майже нікому.
Але сталася Революція Гідності. Її могло б і не статися — млявий студентський протест тихо закінчився б сам собою, якби влада набралася терпіння й проігнорувала його. Країна була в очікуванні зимових свят і явно не налаштована на серйозну боротьбу. Але саме розгін студентів показав ворога наочно. Ворога, з яким можна було вступити в двобій. Тоді в багатьох досі залишалася ілюзія того, що ворог тут, внутрішній, «свій». І що боротьба за Свободу йде всередині країни. За свободу вибору, за свободу рішень, за свободу думки.
Першу криваву ціну цієї свободи країна сплатила гарячої сніжної зими 2013–2014 років. І відтоді сплачує щодня. Сповна. По-дорослому. Через край.
Незалежність і Воля — більше не гарний фантик, у який загорнуте щось незрозуміле. Це найбільша цінність і єдине, за що є сенс боротись. І єдине, що неможливо забрати. Бо ті, хто відчув справжнє прагнення Волі, більше ніколи її не втратять. Ані в окупації, ані в полоні, ані під тортурами, ані під завалами будинку. Головне, щоб у цій країні залишилася достатня кількість тих, хто цю Волю відчув як рушійну силу. Бо війна не скінчилася. Боротьба не скінчилася. Ворогів вистачить на наш вік. І дітям теж залишиться. А чи втримають країну в руках ті, хто залишиться в ній після війни? Ті, хто збереже свої життя, зручно сховавшись за гарними фразами про права та свободи, гадки не маючи, що таке справжня Свобода. Ті, хто вміє пристосовуватися до будь-яких обставин. Ті, хто хоче, аби «просто все нарешті припинилося». Ті, хто чекає, кому посміхнеться Перемога, аби вчасно підняти потрібний прапор над будинком. Я не знаю. Справді не знаю.
Але я знаю інше. Ми досі є. Ті, для кого Воля стала жаданішою за життя. Тому що наші життя майже нічого не варті. Вони можуть обірватися в будь-який момент і в будь-якій частині країни. Наші домівки розлітаються в пил під ударами ракет. Наші знищені міста залишаються назвами на мапі. Наші поля рясно засіяні залізним насінням, яке проросте вогняними квітами. Але та, справжня Незалежність укоренилася в наших серцях. Вона наповнює наші судини замість крові. Вона проростає в наших дітях і в молодих деревах на старих згарищах. Вона стає тим єдиним, що залишиться після нас. Звісно, якщо хтось, чий голос буде потужнішим за наш, не обере «мирного неба просто завтра» за всяку ціну.
Бо ціною й буде та сама Незалежність, вирощена на крові тих, хто знав, для чого віддав своє життя, — «…виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною»…