Маріупольчанка Катерина розповіла, як разом із донькою намагалася вижити у місті, яке російські окупанти намагаються знищити. Родині вдалося евакуюватися до Львова, зараз вона у безпеці і намагається налагодити зруйноване війною життя. Історію Катерини та Саші опублікував маріупольский сайт 0629.com.
««Не ждать конца, в часы уставив взгляд, Тогда и на краю свободно дышишь. И пули, что найдёт тебя, Ты не услышишь, А остальные мимо пролетят». Кожного дня останні три тижні в Маріуполі я повторювала ці слова Макаревича, як мантру. Вони допомагали мені долати страх», - розповідає Катерина
Весь сенс її життя цими днями звівся до однієї єдиної речі – врятувати доньку Сашу. Кожного дня під час обстрілів жінка схилялась над донькою, затуляючи від загрози. За три тижні її спина зігнулась так, що вона досі не може розпрямитися.
- Мама, а якщо ми загинемо? Мені страшно.
- Не бійся доню. «Пулю, которая нас найдет, мы не услышим». Якщо нам судилося загинути – ми нічого не відчуєм. Боляче не буде. Не бійся.
- Мамо, а якщо ми не загинемо, а будем поранені?
- Ні, доню, цього не трапиться.
Три тижні дев’ятирічна Саша спала в гірськолижному шоломі, щоб убезпечити її у разі поранення в голову. Катерина тренувала доньку: «Ти спиш. Тривога. Встаєш. Черевики тут. Шолом. Куртка – хапаєш і в коридор, одягаєшся вже там».
«Саша стала дуже дисциплінована. Я тільки коротко кажу – в ванну! І вона мовчки миттєво – туди. Здавалось, що не хвилювалась. Зібрана така. Мовчазна. Ось тільки малювала все чорним…», - розповідає жінка.
Катерина з чоловіком відпочивали в Буковелі, коли почалась війна. 25 лютого повертались у Маріуполь. На Східному (один з районів міста – ред.) вже палало.
Жінка каже, що вони з чоловіком були впевнені у тому, що за вісім років місто стало фортецею, і нічого страшного із ним не трапиться. Ті, хто тікали у перші дні вторгнення Росії здавалися їм зрадниками Маріуполя. Та коли почалися килимові бомбардування, Катерина подумала, що помилялася.
Чоловік Катерини – лікар. Він майже не з’являвся дома, ночував у лікарні. «Мама, а чому, коли папа працює, ми їмо один раз на день, а коли папа приходить - то два?», - питала Саша.
Лікарі працювали у страшенній напрузі, у ті короткі години, коли чоловік приходив додому, жінка готувала для нього та всіх його колег. Він брав із собою в лікарню кашу, плов – все, що вдавалося приготувати, і годував колег, які жили далеко від лікарні і не могли піти додому.
«Коли у нас зникло світло і вода, а газ ще трошки був, ми зрозуміли з мамою, до чого все йде. Витягли все м’ясо, що було в холодильнику, і почали на газу його тушкувати. Трохи не дотушили – закінчився газ. Але це тушковане м’ясо рятувало нас. Ми змішували з крупами і готували кашу на багатті у дворі», - розповідає жінка.
Щоб бути корисною, вона почала волонтерити. Закупала ліки для лікарні, необхідні речі для молодих матусь ї немовлят, розвозила все це містом. Але 1 березня чоловік заборонив їй виходити з дому через тотальні обстріли та повідомив, що поранених в лікарні – десятки щодня.
Кожного дня навколо дома, де жила сім’я, вибухали снаряди. Вони в квартирі заклали вікна дитячими матрацами, ковдрами, щоб скло нікого не поранило. А потім в місто прийшли морози, і температура в квартирі опустилась до +6.
Вже в перші дні в дев’ятий поверх будинку потрапила ракета «Града», але не розірвалась. Так і залишилась стирчати в стіні. Жінка додає: усвідомлювали, що в будь який момент вона може вибухнути, але продовжували залишатись дома.
- Мама, а чому всі ходять у підвал, а ми ні?
- Це тому що ми безбашенні, донечко.
Насправді жінка боялася підхопити у холодному та сирому підвалі, де скупчувалася велика кількість людей, якісь хвороби. Адже розраховувати на лікування у заблокованому місті не варто.
«Ми малювали, читали, вчили англійську. Треба ж було чимось займатися з дитиною. Потім вдень до нас стали підтягуватись сусідні діти. Ми розважались всі разом», - говорить Катерина.
Вода була, встигли набрати ванну технічної та купити наприкінці лютого у магазині питну, газовані напої – брали будь яку рідину, яка ще була. За словами жінки, їй було боляче дивитися, як деякі маріупольці вдавалися до мародерства, крали не лише їжу.
«Я розумію – їжа. Но ось дивлюсь на 17-му мікрорайоні жіночка тягне 15 сумок з магазину. 15! А цей магазин належить моїй подрузі. І я знаю, як складно вона його відкривала, як непросто їй було вести свій бізнес. Я питаю, ну ось навіщо вам 15 сумок під час війни? Немає відповіді. Це неприємно дивитись. Гидко», - додає вона.
Найважчим став день 14 березня – тоді місто дуже сильно обстрілювали, чоловіка чотири дні не було вдома, і жінка подумки прощалася зі своїм життям.
«Але зранку чоловік повернувся з лікарні і сказав: поїхали. Ми сіли в машину і рушили в путь. Знаєте під час обстрілів я молилась за машину так сильно, як і за рідних. Бо вона була нашою останньою надією на порятунок», - згадує Катерина.
У дорозі жінка вперше побачила масштаби руйнувань і жахнулася:
«Ми ж сиділи весь час в своїй квартирі і тільки виходили у двір, щоб приготувати їсти. Я думала, ну , може це тільки в нашому районі так жахливо, а в інших місцях Маріуполя все добре. І ось я побачила свій рідний Маріуполь. Це просто жах! Місто – зруйноване. Це така біль. І це не можна пробачити…».
Маріуполь залишається під постійними жорсткими обстрілами від початку повномасштабного російського вторгнення. Окупанти буквально рівняють місто із землею і з особливою жорстокістю знищують його жителів. У місті немає води, опалення, тепла та світла, люди змушені постійно ховатися у укриттях без можливості дістати їжу та воду.
Російські військові блокують запропоновані Україною гуманітарні коридори, натомість пропонуючи змученим людям їхати до РФ. 21 березня окупанти запропонували відкрити коридори, щоб ними разом із цивільними вийшли військові та склали зброю. Україна здавати місто відмовилася.
Не домігшись бажаного, РФ почала примусово вивозити людей із міста. Українців привозять до фільтраційних таборів, де відбирають документи. Після цього вивозять на роботи у далекі регіони РФ. Такі дії окупантів є воєнним злочином.