3 жовтня на Закарпатті померла 10-річна Майя - після того, як напередодні її вчергове побив вітчим. Усі сусіди у селі знали, що чоловік б’є дитину, і навіть у ювенальної поліції була ця інформація, але цього виявилося недостатньо, щоб врятувати дівчинку. Що не так із системою захисту дітей в Україні, пояснює Тетяна Журавель - виконавча директорка Всеукраїнського громадського центру «Волонтер» - організації-члена «Української мережі за права дитини».
«Ця ситуація є страшним наслідком багаторічного нівелювання соціальних проблем в цілому та проблем дитинства зокрема», - каже Журавель.
Ось які проблеми вона виокремила:
- багаторічне фінансування соціальної сфери за залишковим принципом;
- формування ставлення до спеціалістів служб у справах дітей та фахівців соціальної роботи як до неконкурентоздатної та малооплачуваної категорії фахівців, через що виникає відтік професіоналів;
- відмова від реформи деінституціалізації, хоча обидва плани до відповідної Стратегії не передбачали фінансування;
- недостатня кількість ювенальних поліцейських (трохи більше тисячі на всю країну).
Наслідки цього у громадах України:
- брак служб у справах дітей, а там, де вони є, або немає навчених фахівців, або працює всього по одній людині, що має вирішувати і бюрократичні завдання, і опікуватися купою щоденних питань захисту дітей;
- немає взагалі або бракує фахівців із соціальної роботи;
- відсутні доступні сервіси для сімей з дітьми, зокрема - сімей у СЖО;
- відсутні послуги психологічної підтримки та сімейної терапії;
- відсутні навчені фахівці та умови для реалізації програм для кривдників;
- відсутні програми соціальної адаптації осіб, які вийшли з місць позбавлення волі;
- відсутні чинні місцеві механізми виявлення і реагування на насильство та жорстоке поводження з дітьми, особливо - у сільській місцевості (це і про ненавчених фахівців; і про відсутній транспорт, аби доїхати у далеке село; і про оперативність комунікації та пріоритети; і про відсутність ефективної міжвідомчої співпраці; і про бездіяльність освіти, поліції та всіх інших суб'єктів у реагуванні на індикатори насильства щодо дитини, про які в тій чи іншій формі інформацію отримували всі).
«Кривдник, більш ніж точно, так само виріс у сім'ї в складних життєвих обставинах, зазнавав насильства, сприйняв патерни насильницької поведінки як єдино можливі у комунікації зі слабшими. Навряд чи він відвідував програми для кривдників, вчився керувати своїми емоціями, проходив реабілітацію від вживання психоактивних речовин. Чому? Тому що на нього так само хтось у певний час не звернув уваги, коли він був дитиною, а також тому, що безплатних сервісів та програм з числа вище перерахованих у наших громадах дуже бракує», - каже Журавель.
Також наслідками вище окреслених проблем стали матері, які мовчать про насильство у родині, сусіди, які не сприймають насильство як щось незвичне і тому не б'ють на сполох, голова громади, який може все бачити і закривати на це очі.
«Рівень захищеності дітей та задоволення їхніх потреб свідчить про добробут та здоров'я всієї країни. Натомість наша країна поки не має навіть окремого органу виконавчої влади, в назві якого звучало б слово "дитина". Ситуація зміниться, коли діти будуть в пріоритеті», - резюмує експертка.
Протягом минулого року в Україні зареєстрували понад 158 тисяч повідомлень про домашнє насильство в правоохоронні органи. А в Міністерстві внутрішніх справ повідомили, що на обліку перебуває понад 80 тисяч аб'юзерів.
1 липня Верховна Рада посилила відповідальність за домашнє насильство та насильство за ознакою статі.