Ця історія починається з відео, на якому співочі колективи, зокрема гурт «Забава», зібралися, щоб наготувати смаколиків для місцевого добровольчого формування. Наприкінці співачки передають їжу, називають себе, й кожна розповідає, звідки вона.
«Людмила, Маріуполь». «Софія, Енергодар». «Олена, Енергодар». «Раїса, Луганщина, Сєвєродонецьк». «Галина, Херсонська область». «Олена, Енергодар». «Віра, Торецьк». «Валентина, Енергодар». «І я з Бахмута», — піднявши руку, каже Катерина, одна з керівниць міського творчого колективу.
Ми в Славутичі. Це відео — наче символ того, чим живе місто, яке колись прихистило людей із Прип’яті, а нині приймає тих, хто рятується від війни та її наслідків.
Як живуть ті, хто переїхав сюди?
Віра. Торецьк
Віра Федорівна — одна з учасниць тих вечорниць. Зустрічаємось у міській бібліотеці. Вона готувалась і виписала свої враження. Поважна школа, таких уже не роблять.
— Спочатку я потрапила до Славутича. Нас почали запрошувати, ми були наче фанати «Забави», так і почали співати.
Один із перших записів у чернетці Віри Федорівни змальовує саме переїзд до Славутича: «Ми їхали з Торецька, небо палало. А коли дісталися, побачили воду для тварин на вулицях. У соляній кімнаті пахне йодом. Розумієте, ми видихнули».
Донька пані Віри, фармацевтка, змогла переїхати до Славутича за сприяння її роботодавця. Вони стежать за новинами Торецька, але на новому місці все під контролем.
— Читаємо Вайбер. Усі в курсі. В мене телефон простий, прошу доньку погортати пам’ятні фото на її смартфоні. Всі плани залежать від того, в якому стані буде житло. Тут дуже добре, всі допомагають: речами, підтримкою. Починати з нуля важко, життя ніби підвісили. Виплати — це бодай щось, бо все життя спочатку, а я 1947 року, — каже пані Віра.
Питаю, чому пані Віра призначила зустріч у бібліотеці.
— Я сюди часто приходжу. Як оговталися, почала читати. Все про князів перечитала: ці ж події, вся боротьба тут і відбувалась. А ще маю мрію: дуже потрібен клейовий пістолет у бібліотеку, аби гномів склеювати. Тоді можна буде на допомогу збирати. Нам допомогають, і ми мусимо.
Віра Федорівна досить детально пояснює мені, яким саме має бути клейовий пістолет, і просить занести доньці фотографії. Неймовірне вміння розкласти життя по полицях, навіть коли світ палає.
- Нещодавно на зустрічі в тій самій бібліотеці переселенці озвучили тезу, що молодь має певний час і ресурс для приведення життя в норму, а от для людей зрілих це — тотальна пауза, вже немає ресурсу на нове життя. І це — масштабна трагічна картина.
Ольга. Нова Каховка
З Ольгою ми зустрічаємось у місці видачі допомоги переселенцям. Вона допомагає роздавати пакунки й так чітко рухається — видно, що це звичні дії для неї. На жінці мілітарний светр і зручне взуття.
Була в Чернігові, поїхала до славутицьких знайомих і зустріла війну тут. Пам’ятає облогу міста та спротив славутичан. Це місто для неї є свідомим вибором.
— Мені подобається тут, Нова Каховка чимось схожа. Для малих міст одна з головних проблем — робочі місця. Треба, щоб був розвиток. Зараз працюю на комунальному підприємстві. Як виплати є, можна хоч якісь ліки придбати. Добре, що живу в знайомих. Наразі мій дім не зачепило, що буде завтра — невідомо. Ще хліб печу, це відпочинок для мене.
— На продаж?
— Можливо, мені хочеться відпрацювати процес, бо я — перфекціоністка.
Ми куштуємо спечену нею хлібину, обпікаючи губи гарячим чаєм.
- Ці розмови з людьми прояснили одну річ, яку не всі розуміють: багато хто не хоче говорити — боїться за родичів і майно в окупації.
Валентина. Славутич
— До нас їдуть різні люди, й це різні історії. Можу сказати, що Славутич допомагає відчути себе гідним. Багато в кого з приїжджих тремтять руки, бо вони в стресі, їх обшукували й лякали під час виїзду з окупованих міст.
Ми намагаємося підтримати: від допомоги до психологічної участі. Первинна ланка — соціальні працівники, а за потреби звертаємося до соціально-психологічного центру. Всі, хто приїхав, мають свої традиції, які поступово стають частиною культури нашої громади. Намагаємось інтегрувати людей. Соціальні служби, культура, освіта, реабілітаційні заклади — кожен коригує свою роботу з урахуванням потреб нових містян.
Під час розмови до пункту допомоги заходить Наталя, щоб обійнятися на прощання: вони їдуть далі — чоловікові запропонували роботу в іншому місці.
— Ви самі бачили, в яких ми тут стосунках, — гордо каже пані Валентина. — Мене надихає, як у Славутичі люди потроху втрачають страх.
Юрій. Славутич
— Нам потрібні люди. А людям — робота. Це — головний ресурс розвитку.
Місто було спроєктовано для значно більшої кількості населення, в нас є запас інфраструктурної міцності, — каже міський голова Славутича Юрій Фомічев. — Ми сюди всі колись переїхали. Мріємо про великі речі. Наприклад, проєкт Poliklinika — це поєднання житла й роботи на базі законсервованої будівлі поліклініки. Модульні містечка не сприяють залученню людей у життя міста, а вони мають стати частиною громади. Між собою ми домовилися не вживати слова «переселенці» — вони є новими славутичанами. Зараз людей розмістили в одному з приміщень лікарні, яке облаштували за грантові кошти. Розпочали проєкт із розбудови житла на базі одного із садочків. Думаємо облаштувати під житло ще один корпус лікарні. В нас нещодавно одружилася пара, обоє з Бахмута, зустрілись у Славутичі. Вона — хореографка в нашій школі мистецтв, він — військовий.
— Юрію Кириловичу, коли говориш із людьми, майже кожен каже, що робота — головний критерій вибору міста.
— Це правда. Важливо, щоб люди ставали частиною економіки міста. Без роботи це не працює. З війною ми стали ризикованим прикордонням, куди важко привабити. Раніше на території міста була Спеціальна економічна зона. Зараз цього немає. Нам потрібно зацікавити бізнес, аби його профіт переважав ризики. Але тільки разом із урядом можна знайти рішення. Зацікавлюємо людей, зокрема підприємців. Дитячі секції, розвиток безбар’єрності, якісна питна вода, ліс, архітектура, реабілітація, бізнес-парк — у нас повно сильних сторін. Шукаємо рішення для міста та схожих територій: людям треба жити, містам — розвиватися, а ворожі сусіди нікуди не подінуться. Коли немає безмежних ресурсів, розумієш, що головна цінність — люди… й державна підтримка.
Олена та Катерина. Енергодар
Із Оленою та Катериною ми познайомилися на екскурсії в міському музеї.
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/531/85/ФОТО_11.jpg" ltitle="" right="https://zn.ua/img/forall/u/531/85/ФОТО_10(2).jpg" rtitle="undefined"]
В музеї міста Славутич та Чорнобильської АЕС
А зустрілися в лікарні, на поверсі, де живуть переселенці. В кімнаті — особисті речі (приїхала нова дівчина), тепло, на столі — чай. Вони з Енергодара, про Славутич дізналися від мерії рідного міста — атомогради мають тісні зв’язки.
Вони в курсі всіх новин Славутича, та не перестають стежити за подіями Енергодара.
— Нам тут добре, — каже Катерина, — та серце не на місці. Для дітей тут усе є, а нам трішки не вистачає динаміки.
Олена намагалася знайти роботу, з дитиною в школі та повітряними тривогами їй це важко. Сама за фахом — хімік, опанувала нові навички, мріє мати швейну машинку й шити.
— Повітря тут неймовірне, тиша, чутно, як птахи співають, — каже Катерина. Її діти відвідують гуртки, син — реабілітаційне відділення, а донька Каміла — студію вокалу та малювання й славутицький молодіжний простір. Донька каже, що в них такого не було, а нові друзі запевняють, що після повернення вона зможе відкрити схожий простір в Енергодарі.
Не знаю, як щодо молодіжного простору, але президенткою ця дівчина точно стане.
- Людину, яка покинула рідне місто, звичайна побутова фраза «Пішли додому» — дому, де народилися чи просто зупинилися на ночівлю — може надовго вивести з рівноваги
Інна й Елеонора. Енергодар
Ми зустрілися на центральній площі Славутича в мрячну зимову погоду. Через це розмова почалась із теми емоційного стану тих, хто виїжджає: «Ми дуже хвилювались, як їхали, страшно було. Не вірилося. Здавалося, ще трішки — й усе налагодиться. Але ні. Про Славутич знали раніше. Як приїхали у вересні, схожа погода була. Перші кілька місяців взагалі нічого не хотілось, а потім кажу доньці: «Елеоноро, де тут музична школа?». І пішов процес прийняття. Тепер донька ходить на скрипку, фортепіано та відвідує художний гурток», — хвилюючись каже Інна.
Жінці б хотілося залишитись тут, але важко загадувати наперед, життя переселенця — суцільна невизначеність. Робота, житло на новому місці, житло там, звідки поїхав, якщо воно взагалі вціліло… Тяжко дати цьому всьому раду.
— Славутич — дуже непровінційне місто, тут багато подій, заходів, та хотілося б більше малого бізнесу. Пішли з Елєю на базар взуття купити, за звичкою кажу продавцю, що ми ще походимо, подивимося. Той знизав плечима: походіть-походіть, однаково тут тільки я стою. Але я так тут звикла, — каже Інна, яка почала захищати Славутич. — Нещодавно знайома в розмові кинула: ну що там того Славутича? Довелося пояснити, що вона не в темі.
Інна просить обов’язково записати, що вдячна всім славутичанам.
Питаю в Елеонори, що вона відчула, коли її малюнок використали на своїх сторінках для привітання з Днем Незалежності всі міські служби. «Це було приємно, мій перший малюнок фарбами, відколи сюди переїхали», — каже дівчина.
«Не знаю, як Елеонора, а мама була щаслива», — сміється Інна.
Кожен, хто приїхав до Славутича, привіз із собою світло. Вогники міст — деяких уже не існує. Історії життя, порятунку, спокою, хвилювань.
Лев і Боня
Хотілося знайти особливе звучання Славутича. Легенда міста має проявитися, зрезонувати.
До місцевих волонтерів привезли тварин із Авдіївки. Милих і переляканих війною.
Фотографую хлопця Лева десяти років, він із Бахмута. Його родина прихистила песика Боню.
— Леве, скажи, в тебе пес з Авдіївки, а якби він був, наприклад із Чернігова?
— Мені взагалі неважливо, звідки, але я пишаюся тим, що він з Авдіївки.
Зараз Боня проводжає хлопця до школи, так легше налаштуватися на заняття.
І це — найкраща концепція ставлення до тих, хто був змушений переїхати: інтеграція і любов.
Славутич за походженням є містом переселенців, де ті, хто врятувався від війни, знаходять сили рятувати інших.
Кумедний уроборос добра, пухнастий, як вушка песика Боні.