За даними керівника Харківської обласної прокуратури Олександра Фільчакова, під час окупації з Харківської області до Росії було вивезено 561 дитину. 37 із них, вивезених росіянами у серпні 2022-го нібито на оздоровлення у табір «Медвежонок» (село Кабардинка за 10 кілометрів від Геленджика), вдалося повернути 10 жовтня минулого року. Наразі це найбільша група дітей, шлях якої додому відбувався одномоментно. Про те, як це було, ZN.UA вперше розповіли мама одного з підлітків Ксенія М. і начальниця відділу у справах депортованих департаменту кризового реагування Мінреінтеграції Наталія Ємець.
Ксенія — сімейна лікарка з Вовчанська, міста в Чугуївському районі Харківщини. До Харкова звідси — 70 кілометрів, до кордону з Російською Федерацією — не більш як десять. Вовчанськ було окуповано першого ж дня повномасштабної війни.
«24 лютого ми прокинулися від вибухів о пів на п’яту ранку, — згадує Ксенія. — Вийшли на вулицю й побачили, що над нами в небі щось летить, вибухає. Швидко зібралися з чоловіком і відвезли дітей (дворічну Вероніку та 15-річного Валерія. — А.К.) до батьків. Вони живуть у селі за Вовчанськом — 30 кілометрів від кордону.
Потім усе начебто стихло. Так нам здалося. Тож о восьмій ранку я попросила, щоб чоловік відвіз мене на роботу до Вовчанська. Якраз напередодні повномасштабної війни, 15 лютого, я пройшла конкурс і була призначена на посаду директора первинної медико-санітарної допомоги Вовчанської міської ради.
Чоловік сказав, що піде добровольцем до Збройних сил України, що почалася повномасштабна війна й нам треба виїжджати. Але я відповіла, що медики мають залишатися на робочих місцях і виконувати свої обов’язки, я не можу покинути колектив. Треба сказати, що на роботу тоді прийшли всі, хоч були налякані й розгублені.
Отже, ми домовилися з чоловіком, що я залишаюсь у Вовчанську, а діти — у моїх батьків. Він сказав: «Я тобі стовідсотково гарантую: тут буде Україна, все буде добре. Просто чекай». І відразу поїхав до Харкова, пішов до військкомату. Він — штурмовик, і досі виконує цю роботу попри контузії й два поранення.
Далі я їздила сама на машині — провідувала дітей і батьків. У нас іще не було розуміння, що таке окупація. Ми гадали, що це швидко скінчиться, намагалися тримати зв’язок.
Незабаром зникла електроенергія та мобільний зв’язок. І щоб подзвонити, треба було виїжджати за місто, нагору. Там, під обстрілами, можна було зловити російських операторів і вже через роумінг зателефонувати до своїх. Так тривало два місяці.
Перед 1 травня наші війська звільнили Старий Салтів і майже впритул підійшли до Вовчанська. Там був і мій чоловік. Ми чекали, що ЗСУ от-от зайде в місто, але хлопці не заходили, щоб не зашкодити місцевим мешканцям, бо в місті були б запеклі бої.
До різних організацій, зокрема й до нас, почала приходити окупаційна влада. Переконували брати російські паспорти й переходити на їхні стандарти роботи: мовляв, працюватимете за рублі.
Я на це погодитися не могла. НСЗУ перераховувала нам гроші вчасно, й ми платили людям зарплатню. Намагалися працювати в штатному режимі. До речі, добре спрацювали фельдшери. В маленьких селах вони реформою не передбачені, але так вийшло, що ми їх зберегли. І під час війни зрозуміли, наскільки ці люди важливі для села. Саме вони надавали медичну допомогу людям у відрізаних населених пунктах, із якими не було ні транспортного, ні мобільного зв’язку. Навіть зараз, коли там ведуться активні бойові дії, чимало медичних працівників залишилися на своїх місцях.
Однак аптеки не працювали. Жодного постачання з Харкова в нас не було. Рятувало те, що на початку року ми провели закупівлю й мали якісь ліки. Проте їх було дуже мало. Я домовилася, що об’їзними шляхами з Харкова нам передадуть вакцини для дітей. Про це й про те, що мій чоловік — військовий, якось дізналися росіяни. Почалися погрози. Я зрозуміла: треба виїжджати.
Зібрала речі, сказала співробітникам, аби не думали, що я їх кинула, й не турбувалися: договір із НСЗУ — до кінця року, зарплатня їм нараховуватиметься на картки. Але хтось доніс. До мене прийшли просто в кабінет і заарештували на очах у співробітників, відібрали паспорт і телефон. Спочатку погрожували тюрмою, проте потім відпустили: «Працюй, але прізвище твоє — на всіх блокпостах. Ти звідси нікуди не виїдеш. Ми знаємо, що в тебе — маленька донька й дорослий син. Знаємо, що вони — у твоїх батьків, і адресу теж знаємо».
У червні росіяни запропонували місцевим оздоровлення в Геленджику: в таборах — для підлітків і в санаторіях — для матерів із маленькими дітьми. Просили повідомляти про це пацієнтів. Я запитала, чи також можу цим скористатися. Відповіли ствердно, навіть повернули мені паспорт. Я подумала, що так ми змогли б виїхати: табір і санаторій були розташовані поруч. І за заявою я могла б забрати сина з табору «на прогулянку»…
Проте терміни виїзду постійно переносили. Планували на червень, потім — на липень… Врешті-решт старші діти виїхали наприкінці серпня. Але групу мам із маленькими дітьми, яка мала їхати на кілька днів раніше, так і не зібрали…
А 10 вересня відбулася деокупація Харківської області. Сталося це миттєво. Ніхто не очікував настільки блискавичної деокупації. Коли наші почали підходити, росіяни просто втекли. Ми раділи. Але мій син залишився в Геленджику. Я почала телефонувати вчителям, які працювали на російську школу й супроводжували групу дітей. Просила: «Вивезіть Валерія до кордону, хоча б із Білоруссю. Я вишлю вам кошти, скільки скажете». Але вчителька не погодилася. Спершу батькам казали, що, незважаючи на військові дії, стосовно дітей між країнами є порозуміння й домовленість. Мовляв, не переймайтеся, ми повернемо дітей. Потім перестали відповідати.
Я звернулася до Міжнародного Червоного Хреста. Без результату.
Деякі батьки з Вовчанська поїхали забирати дітей самостійно. Але їм їх не віддавали. Мовляв, у вашій країні — війна, там небезпечно, беріть тимчасовий припис, шість місяців живіть тут, потім віддамо. І батьки, які туди поїхали, жили в Росії шість місяців, аби тільки забрати своїх дітей. Зараз вони в Європі.
Тоді я зв’язалась із Мінреінтеграції, вони якраз займалися вирішенням цього питання — таких дітей із різних населених пунктів Харківщини було багато. Зібралася група батьків із Куп’янська — 28 осіб, усі жінки».
Батьківські історії, за словами Ксенії, були різними. Була, наприклад бабуся, яка сама виховувала онуків — брата й сестру. До табору вона віддала дітей заради їхньої безпеки — обстріли ставали дедалі інтенсивнішими. А виїхати на територію України, розповідає лікарка, можна було лише двома шляхами — або через Росію (на що погоджувалися далеко не всі), або через розбиту дамбу. Перетнути її можна було впродовж години по понеділках, коли відкривали так званий зелений коридор для цивільних. Через розбитий міст: балка сантиметрів 30 завтовшки, внизу — вода. Дуже часто під час цього «зеленого коридору» відбувалися обстріли. «Моя колега, лікарка-інфекціоністка, мама двох хлопчиків-близнюків, так отримала поранення — прикрила собою дітей, — розповідає Ксенія. — Добре, що була вже близько до української сторони — все-таки добігла, і її відвезли до лікарні. Але бувало по-всякому»...
…В тому, що батьківська поїздка за дітьми буде успішною, стовідсоткової впевненості не було. Але Мінреінтеграції та «СОС Дитячі містечка Україна», які допомагали з організацією, за словами Ксенії, провели колосальну роботу. В деяких батьків не було закордонних паспортів, у когось — взагалі жодних документів, бо житло було зруйновано. Буквально протягом доби всі документи їм зробили.
Зібравшись у Харкові, група приїхала до Києва по документи. «Звідти ми вирушили потягом до Перемишля. А далі знайшли автобусного перевізника, який погодився відвезти нас до Білорусі, — продовжує розповідь Ксенія. — Їхали двома автобусами: туди — 28 людей, назад — уже з дітьми...
До Геленджика приїхали ближче до вечора. Зустріли нас вороже. Спочатку навіть не хотіли пускати на територію. Потім приїхали російські репортери, й нашу групу почали запускати по троє. Проводили «медичний огляд»: чи ми адекватні, чи не нарко- та алкозалежні. Все це знімали на камеру. Вже потім ми дізналися, що відзняте відео «крутили» по місцевих каналах. Тоді й зрозуміли, навіщо все це було. Відео супроводжувалося журналістськими коментарями, мовляв, неадекватні матері приїхали забирати дітей під обстріли до фашистів, нацистів. Однак, оскільки юридично це батьки, в керівництва табору просто не було іншого виходу, ніж віддати їм дітей.
Як розповідають діти, в таборі їх начебто не ображали й особливо агітації не проводили. Проте вони дуже тривожились. Я намагалася спокійно пояснювати сину, що відбувається. Запевняла, що незабаром він буде вдома. Але деякі батьки свою тривожність передавали дітям. І ті боялися, що вже ніколи не побачать батьків. Тож, нарешті зустрівшись із ними, плакали. Журналісти ж у відеоролику коментували це так, що, мовляв, діти плачуть, бо не хочуть виїжджати з табору й повертатися до України. Ось такий цирк і маразм, як і все в Росії. Суцільна брехня й шантаж дітьми — для них це нормальна практика.
Тим часом процедура з «медоглядом» затяглася майже до опівночі. День для дітей був емоційно виснажливим, і їм потрібно було відпочити перед дорогою. Ми звернулися до керівництва табору з проханням дозволити дітям переночувати й поїхати рано вранці. Проте нам відмовили, сказавши, що це вже наші проблеми. Місцеві таксисти, з якими почали спілкуватися водії наших автобусів, допомогли нам знайти приватний будинок відпочинку, де ми змогли переночувати з дітьми. Звісно, за гроші.
Вранці вирушили в дорогу. Доїхали до Брянської області, а через пункт пропуску нас не випускають. Ми до наступного — й там не випускають. Думали вже, що доведеться виїжджати через країни Балтії, аж раптом водій згадав про маленький пункт пропуску на кордоні з Білоруссю. І нам пощастило. На той момент там не було Інтернету, всі комп’ютери висіли, митники нас не очікували й нічого про нас не знали. Ми назвалися туристами. Й буквально за дві години всі пройшли контроль і виїхали. Далі — через Польщу. Але з міркувань безпеки в Україну заїжджали аж через Словаччину, в Ужгород. Якраз цієї ночі була перша атака на Кримський міст, територія України зазнала масованих обстрілів.
Приїхали пізно вночі. Мінреінтеграції створило умови для розселення й запропонувало нам залишитися на Закарпатті. Продумали все до дрібниць — нам запропонували посуд, одяг тощо. Нас особисто зустрічала Наталія Ємець. Ми дуже вдячні за все».
Проте, за словами Наталії Ємець, на Закарпатті залишилися тільки чотири сім’ї. Всі інші, попри інтенсивні обстріли, невдовзі роз’їхалися по домівках.
Ксенія пояснює це тим, що в селі Вовчанського району, де було відносно тихо, залишилися молодша донька та батьки. З жовтня до січня лікарка й далі щодня їздила до Вовчанська на роботу. І лише потім переїхала з дітьми до Харкова. «Протягом цих чотирьох місяців росіяни руйнували Вовчанськ. Амбулаторію було пошкоджено, лікарню розбито. Їздити на роботу стало занадто небезпечно, — згадує вона. — До Харкова я раніше щотижня їздила по роботі. Бачила, що життя там відновлюється, магазини працюють, вулиці — чистесенькі, й люди повертаються. На жаль, мої батьки наразі залишилися в селі. Хоч і дах уже латаний, і вибиті вікна вставлені після ворожих обстрілів, вони не хочуть залишати будинок, який самі спорудили».
Сину Ксенії, Валерію, цього року вже виповнилося 17. Він навчається на другому курсі медичного коледжу в Харкові. Волонтерить у лікарні в серцево-судинній хірургії як санітар. І вчиться, й допомагає, розповідає Ксенія.
«Про те, що в російському таборі «Медвежонок» перебувають 37 розлучених із батьками дітей із Харківщини, мені написала польська журналістка. Запитала, чи знаю я про них. Передала декілька контактів. Ми почали шукати інформацію», — розповіла голова правління Української мережі за права дитини Дар’я Касьянова.
«Повернення дітей припало на 10 жовтня, коли відбувся перший масований обстріл Києва, — згадує «операцію» Наталія Ємець. — У Києві залишилася моя родина, а я в цей час їхала в потязі Київ—Ужгород (мала завдання розселити групу в Закарпатській області) й дуже нервувала, бо зв’язок був нестабільним. Тому все для мене було як у тумані.
Почалося все з того, що до нас зателефонувала жінка. Повідомила, що двоє її дітей знаходяться у таборі в Геленджику. Просила допомогти їх забрати. Вже згодом ми дізналися, що таких дітей багато, й у співпраці з «СОС Дитячі містечка Україна» вирішили збирати групу.
Проте майже ні в кого з батьків не було закордонних паспортів. А в декого — й узагалі будь-яких документів. Ми звернулися до Державної міграційної служби, й вони включилися на повну. Керівництво сказало: «Без питань. Для наших дітей зробимо все, що від нас залежить». Група подала документи на закордонні паспорти в територіальному відділенні у Харкові, а вже наступного дня отримала готові в Києві. За кілька годин батьки мали сісти в потяг на Польщу.
Втім, без казусів не обійшлося. Частина батьків паспорти отримала, а частині ще мали підвезти їх в універмаг «Україна». До потягу залишалося дві години — часу впритул. І тут починається повітряна тривога. Універмаг зачиняється, всіх відвідувачів виганяють на вулицю. Була ціла історія, як ми телефонували керівництву універмагу, як нас заводили через чорний хід, щоб батьки могли забрати свої паспорти. Ми впоралися. Хоча різні казуси протягом цієї поїздки траплялися не раз. Часом було дуже важко. Іноді здавалося майже нереальним, що все це закінчиться успішно. Але ми зробили все, що могли. І далі робитимемо, допоки всі українські діти не повернуться додому».
Матеріал підготовлено в межах проєкту «ШЛЯХ ДОДОМУ», спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених до РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує «Українська мережа за права дитини» в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine.
Також партнерами мережі в проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.
Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов’язково відображають офіційну позицію Save the Children.